|
|
«Псальми війни» Євгена Станковича як духовне одкровення доленосної доби
18 жовтня 2023, середа
Поширити у Facebook
В 1909 році Станіслав Людкевич написав фінал своєї симфонії-кантати «Кавказ», закликаючи шевченковими словами в передчутті майбутньої Першої світової війни: «Борітеся – поборете!».
На тому відрізку національної історії побороти споконвічного ворога – росію не вдалось, довелось чекати понад сто років, щоби українці знову піднялись супроти «хижої орди». І тепер вже учень Людкевича, Євген Станкович, підхопив шевченківський заклик «Борітеся – поборете» у монументальному музично-сценічному дійстві «Псальми війни», написаному в розпал кривавого протистояння із силами зла.
Для одного з провідних музичних літописців нашої епохи, яким є Станкович, звернення до цієї теми було не просто закономірним, а, сказати б, неминучим. Це відзначив і лібретист та режисер «Псальмів війни» Василь Вовкун, згадавши про «особливу категорію творів Євгена Станковича, які фіксують у музиці історичні події, що їх пережив український народ».
У анотації до львівської прем’єри дійства і В. Вовкун, і сам композитор наголошують головну мету – збереження пам’яті про страждання і героїзм наших захисників для майбутнього, тому вони створили неймовірної сили художнє, а водночас документально точне свідчення злочинів російського агресора, і в цьому їх думки дивовижно суголосні. В. Вовкун: «Це мистецьке свідчення подій сьогодення для наступних поколінь, бо ми завжди мусимо пам’ятати високу ціну нашої волі». Є. Станкович: «Для мене було важливим закарбувати це у музиці для сучасників, а також для майбутніх поколінь, щоб ніхто не забув тих жахів, які щоденно коять росіяни на нашій землі».
Композитор окреслює жанр свого твору як «сценічне втілення, відмінне від класичного розуміння жанру кантати чи ораторії… я би визначив його жанр, як музичне дійство для хору та оркестру».
З цією дефініцією дозволю собі не до кінця погодитись і все ж зауважити в надзвичайно стрункій і драматургічно послідовній формі втілення принципів кантати-симфонії, де найбільш розгорнута перша частина «Музика війни» відповідає сонатному allegro – тим більше, що в сучасній музиці дотримання стислих канонів форми цілком необов’язкове, зважаючи на експресію й інтенсивність розгортання інтонаційних подій у ній; другу частину, що спирається на обробку української історичної пісні «Чорна рілля ізорана» для соліста-баритона, можна розглядати як лірико-драматичний монолог; третю «Колискову» – як ліричний центр, а фінал «Псальм війни» на тексти Давидових псалмів – як своєрідну дієво-драматичну арку до першої частини, об’єднану з нею символом «звуків війни»1. Таким чином забезпечується цілісність і завершеність усього монументального циклу.
Доволі незвичним в палітрі сучасних художніх тенденцій, а водночас дуже типовою для самого Є. Станковича є естетико-стильова домінанта музичного вирішення: дозволю собі окреслити її як неоекспресіоністичну, позначену вибором тих елементів виразової системи, які з граничною яскравістю і безпощадністю передають стан екзистенційної загрози і водночас колосального протистояння їй.
Префікс «нео-» означає не лише часову віддаленість від експресіонізму початку ХХ ст., але й зовсім інше розуміння того, чим є страх, потворність і справжня сутність зла. Композитору досконало вдалось знайти абсолютно переконливі засоби для відтворення звукової атмосфери сучасного біполярного світу.
Перш ніж звернутись до рефлексій з приводу сценічного вирішення головної ідеї твору, варто глибше замислитись над історичною парадигмою «Псальмів війни» та. Не знаю, чи свідомо автор лібрето Василь Вовкун обрав саме такі тексти і саме в тій послідовності: адже, як він сам зізнавався, «спочатку… написав один сценарій, згодом знищив його і написав інший, бо тема війни є вкрай складною, перш за все емоційно». Але у фінальній версії вони утворили глибинний другий пласт змісту, який виявляє приховані контексти і підтексти, зрозумілі для тих, хто цікавиться українською музичною культурою минулого.
Перша частина розпочинається шалено експресивним оркестровим вступом, який передає звукову атмосферу навали, – тут і виття сирен, і тривожний стукіт коліс, і вибухи, і зойки: неоекспресіоністичний стиль музики сприймається з особливою слухацькою емоційною емпатією, бо він породжений реаліями життя. І на цьому апокаліптичному тлі Станкович розпочинає хорову партію тими словами, якими Людкевич завершує свою кантату-симфонію: «Борітеся – поборете».
Тільки тепер цей заклик спрямований не в майбутнє, а до нас, тут сущих, яким випало переживати переломний момент національного самоствердження. «Поборете» – не абстрактно, не в далекій перспективі, а вириваючись з заклятого кола, в якому відбуваються «і жах, і кров, і смерть, і відчай, І клекіт хижої орди».
Слова відомого вірша Ліни Костенко зіставляються з текстом Шевченка, ніби розшифровуючи ту диявольську сутність, яку належить побороти. Тому і шевченкові пророчі слова композитор трактує цілком по-іншому, ніж Людкевич: в них він не вкладає урочистості гімну, натомість кількаразово повтореним скандуванням заклику – як архаїчним заклинанням злих сил – акумулює колосальну енергію подолання. Образ ворожої навали розкривається в музиці «сухим» хоровим речитативом, зловісно знижуючись на словах з того ж вірша Л. Костенко: «Маленький сірий чоловічок накоїв чорної біди». І як суворе попередження звучить остання фраза: «Сьогодні ми, а завтра – ви».
Друга частина ґрунтується на інтонаціях історичної пісні «Чорна рілля ізорана», вперше надрукована у розділі «Вояцькі» «Пісень польських і руських» Вацлава Залеського у 1833 р. у Львові. У визвольних змаганнях українців періоду Першої світової війни, в обробці того ж С. Людкевича вона отримала особливу функцію – за словами Зиновії Штундер, «стала своєрідним музично-поетичним символом Галичини»2. Її героїко-епічна інтонація талановито переосмислюється Є. Станковичем в «чорно-білих» тонах глибокого басового тембру (у прем’єрному виконанні вразив чудовим голосом і артистичністю Назар Павленко) у супроводі хору – за контрастом з попередньою частиною з її багатством оркестрових барв. За поетичним змістом можна було би трактувати її як реквієм, проте в музичному образі значно сильніше підкреслюється дух волелюбності і спокійної незламної сили.
Третя частина – «Колискова для вбитих дітей». За словами самого композитора, «це надзвичайно трагічна частина. Хор співає без слів, тому що часто вони просто безсилі. Їх я не зміг підібрати…». А лібретист В. Вовкун уточнює: «це колискова, яку співала мама полеглого захисника над труною сина на прощальній церемонії у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла».
Йдеться про колискову, яку востаннє заспівала нащадкові славного роду українських вчених і митців Крип’якевичів, Артемію Димиду, що загинув на фронті у червні 2022 року, його мати, відома художниця Іванна Крип’якевич-Димид. Є. Станкович розвинув мелодичну основу народної колискової і гармонійно поєднав у трагічно-молитовному вокалізі інтонації українських плачів-голосінь, збагативши їх у хоровій та оркестровій партіях зворотами української пісенної лірики та драматизмом оперних lamento.
Мелодичний дар композитора, знаний з багатьох його шедеврів, розкрився тут з найбільшою силою: впевнена, що цю вокальну перлину виконуватимуть провідні світові співачки. У львівській прем’єрі вона прозвучала у виконанні Анастасії Яценко, хору та оркестру.
Фінал «Псальм війни» спирається на обрані тексти біблійних псалмів, які знову повертають розвиток у драматичну площину боротьби й протистояння. Тут виникає ще одна промовиста змістовна паралель: із знаменитим духовним концертом Максима Березовського «Не отверзи мене во время старости», написаним незадовго до руйнування Запорізької Січі – а відтак пов’язана з тими трагічними подіями історичного минулого, які і стали початком майже трьохсотлітнього російського гніту.
В музичному вираженні фіналу повертається експресіоністична палітра, знайома з першої частини, проте тут перебіг драматичних подій набуває більш стислого, щільного характеру, пришвидшується, досягає кульмінації – і несподівано завершується. Поки що «Псальми війни» у їх львівському прочитанні не відкривають завіси над майбутнім, героїчна боротьба продовжується, тому і немає такого очікуваного урочистого апофеозу3.
Кілька слів на завершення варто присвятити цілісній концепції сценічного дійства та виконавцям. Режисер В. Вовкун і медіахудожник Олег Кіндратів використали три вельми влучних візуальних символи, пов’язаних зі світлинами, що облетіли увесь світ: натовп цивільних – жінок, дітей, старших людей, що ховались під мостом в Ірпені навесні 2022 р.; натовп, який очікував на вокзалі Харкова поїзду, щоби виїхати з бомбардованого міста; на задньому плані відеодекорація зруйнованого будинку. Вони одразу створили відповідний імпульс сприйняття і не змінювались впродовж всього дійства.
Що ж до інтерпретації диригента Івана Чередніченка та хормейстера Вадима Яценка, то вона була абсолютно переконливою: без зайвої аектованості, без надмірних вибухів емоцій, цілісна, природна, і саме тому настільки вражаюча. Після прем’єри, обмінюючись думками, багато слухачів прийшли до спільного висновку, що цю виставу конче треба показати світові, адже вона зможе переконати і допомогти зрозуміти вистражданий сенс і тернистий шлях нашої боротьби за свободу України.
1. Поданий аналіз торкається тільки і виключно львівської постановки, що доволі суттєво відрізняється від київської версії, яка має навіть іншу кількість частин й іншу драматургічну послідовність.
2. Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т. 1 (1879-1939). Львів: ПП «БІНАР», 2005, с. 273.
3. На відміну від київської постановки, де фінал приходить до переможного утвердження.
Автор: Любов Кияновська
Фото: Олександр Лозовий
Диригенти: Іван Чередніченко
Композитори:Євген Станкович
Музикознавці: Любов Кияновська
Діячі мистецтв: Василь Вовкун
Концертна організація: Львівський Національний академічний театр опери та балету ім.С. Крушельницької
Концертний зал: Концертний зал Львівського Національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької
Джерело: Львівський Національний академічний театр опери та балету ім.С. Крушельницької
|