|
«Артехатта» – братство музик
Про свій новий творчий проект «Дню» розповідає відома скрипалька Мирослава Которович
16 травня 2015, субота
Поширити у Facebook
Якщо вважати аншлаг одним із найпереконливіших індикаторів успішності будь-якого мистецького проекту (а так воно, зрештою, і є), то концерт камерного ансамблю «Артехатта» в Національній філармонії абсолютно відповідав цьому критерію. Уже сама назва музичного дарунку киянам від цього молодого колективу – «Вальс квітів» – приваблювала його фанів звабливими пахощами весни.
Програма концерту немовби надихала меломанів узяти участь у спільному музичному дійстві закликання весни, яка, вочевидь, трохи забарилася цьогоріч. Власне, за задумом музикантів «Артехатти» на чолі з талановитою і харизматичною скрипалькою Мирославою Которович, донькою видатного українського митця Богодара Которовича – засновника ансамблю «Київські солісти», весь концерт мав уособлювати дозвільну прогулянку музичним садом, у якому в різні пори року чарівність картин природи, її вишуканих і барвистих звукових ландшафтів то пробуджує ностальгію за щасливими миттєвостями минулого, то занурює у світ елегійних мрій, то втягує у вир музичної експресії. Музиканти справді дослухались до думки великого Ференца Ліста, який сказав: «Квітка живе в музиці, як і в інших видах мистецтва, адже не лише «переживання квітки», її аромат, її чарівні поетичні властивості, а й сама форма її, структура, квітка як видіння, як явище не може не знайти свого відображення в мистецтві звуку, бо в ній знаходить втілення й вираження все без винятку, що може відчути й пережити людина».
Фортепіанний шедевр П. Чайковського «Пори року» в інструментальному аранжуванні досвідченого «штатного» аранжувальника колективу А. Рахманіна настільки магнетично заволодів увагою слухачів, що вони, навіть усвідомлюючи, що порушують канон – аплодувати тільки після виконання всіх 12 номерів, – не могли утриматися від оплесків між окремими п’єсами в середині циклу.
Вражаюча майстерність й натхненний ентузіазм музикантів «Артехатти», елегантна пластика героїні вечора – Мирослави Которович, яка візуально додавала необхідної експресії звучання, прониклива мелодійність музики Чайковського, улюблені й близькі кожному з дитинства інтонації його витонченої лірики з легким серпанком смутку, розмаїття контрастних образів і жанрових картинок популярного циклу... А оригінальні композиції з «квітковими» назвами – «Маргаритки» С. Рахманінова, «Хризантеми» Дж. Пуччіні, «Дует квітів» Л. Деліба продумано підвели до фінального апофеозу вечора – знаменитого «Вальсу квітів» із балету П. Чайковського «Лускунчик» – просто приреченого на тривалі овації слухачів, які кілька хвилин не відпускали музикантів зі сцени.
Позаторік поява у концертному просторі України камерного ансамблю із загадковою та національно забарвленою назвою «Артехатта» справила на музичну громадськість столиці враження вибуху: несподівано студентський колектив із перших кроків своєї діяльності демонстрував виняткову зрілість, відточений артистизм, стабільно високий рівень виконавства. Ідеально продумана режисура і драматургія кількох мистецьких проектів, кожен із яких вирізняється абсолютною неповторністю, детально розробленою концепцією, сприяли стрімкій популярності ансамблю.
«МИ ВЕСЬ ЧАС ПІДНІМАЄМО ПЛАНКУ»
– Мирославо, розкажіть, як виник мистецький проект «Артехатта?
– «Артехатта» – це унікальне явище не лише в Україні, а й взагалі – як формат творчого об’єднання. Ми назвалися творчою майстернею Мирослави Которович. І насправді – це майстерня, де кожен музикант (а всі вони є студентами!) має своє слово. При цьому ми надзвичайно згуртовані, і згуртування це базується на духовному ентузіазмі, який, безперечно, передбачає відкритість і щирість у взаєминах між нами.
– Чим вдалося вам зацікавити молодих музикантів, що виявилось для них мотивацією для вступу в це своєрідне «братство музик»?
– Звичайно, передусім було визначено творчу мету: досягти найвищого рівня виконавства. Адже я створювала цей колектив, маючи вже досить солідний досвід співпраці і з татовим колективом (Національний камерний ансамбль «Київські солісти»), і з «Київською камератою», із всесвітньо відомим колективом Kremerata Baltica, який очолює знаменитий скрипаль Гідон Кремер. Усі ці впливи із західної та нашої виконавської культури з часом накопичилися в мені й просто мусили знайти вихід. Цей досвід нестримно рвався назовні, ладний був за слушної нагоди просто вибухнути фонтаном, який до певного часу я просто притримувала. Талановита молодь, яку мені вдалося згуртувати навколо себе, беззастережно повірила в мене. Натомість вона допомогла й мені реалізуватися як лідеру й підняти свій виконавський рівень. Тож за короткий час – менше ніж два роки – ми вже зробили досить багато проектів. Сьогодні ми маємо такий собі «кістяк», який тримає всю нашу справу. Це – три мої студентки: Юлія Гончарова, Аліса Кузнєцова, Віктор Чернявський (альтист).
– А як у вас справи з «формою правління» в колективі?
– До певної міри – у нас демократія. Втім, у ключових моментах очі всіх музикантів фокусуються на мені, і це спонукає мою рішучість приймати рішення.
– Яке ваше мистецьке кредо, що сприяло формуванню індивідуального артистичного іміджу?
– Знов-таки пошлюся на тата, який свого часу говорив про «Київських солістів»: «Дуже багато колективів мають настирність, але далеко не всі грають серцем». І це батьківське кредо – відчувати й грати серцем – я зараз переношу на наш колектив. У нас кожна музична фраза – то є музичне слово. Я весь час намагаюся відшукувати вірні слова, закодовану в музиці сутність, і що найцікавіше – зараз уже мої студенти самі знаходять вірні відповіді на естетичні запити.
Ми прагнемо досягнути ідеалу. Це для творчої особистості надзвичайно важливо. Ми весь час піднімаємо планку, бо я – доволі вимогливий керівник. Тільки-но ми досягли чогось бажаного, а я й кажу: «А спробуймо ще краще»! Водночас розумію, що такого перфекціонізму не кожен може витримати. Насправді, щоб нести чистоту у світ, потрібно мати елементарну чистоту в собі – грати з чистою інтонацією, ритмічно, синхронно. А також – чистоту внутрішню. На жаль, без стовідсоткової віддачі самого себе, на мою думку, досягти цього неможливо. А в нашій «Артехатті» кожен має свою місію. Адже це так важливо й водночас так складно знайти себе солістом у колективі, відчути себе творчою особистістю...
– У вашій особі відбулося щасливе поєднання кількох іпостасей: солістка, виконавиця, менеджер, промоутер, стиліст, іміджмейкер. Мабуть, важко було б рухатися вперед без відчутної підтримки однодумців?
– У формуванні серйозних ідей і задумів мені дуже допомагає Артем Замков – блискучий віолончеліст, який закінчив театральну майстерню як режисер і як актор. Його театральна пластична сутність виявилась для нас справжньою знахідкою. Ми розуміємо його з півслова.
Моя мрія – щоб наш колектив став національною гордістю. Наразі ж ми існуємо навіть не як громадська організація, а просто як добровольче об’єднання однодумців. Зараз наші цілі високі й благородні. І я сподіваюся, що хтось по-справжньому зацікавиться нашим колективом, буде здатним оцінити нашу творчість та узаконить наш колектив юридично. А поки що ми – своєрідні волонтери. Проте наголошую: розвивати свій проект для мене означає продовжувати естафету і традиції свого батька.
«АНСАМБЛЬ НЕ ОБМЕЖУЄТЬСЯ ЛИШЕ МУЗИЧНИМИ УПОДОБАННЯМИ»
– Як же все-таки виникла ця чудернацька назва – «Артехатта»?
– Для мене мало виняткове значення, щоб у назві було українське слово, щоб звучала якась українська нотка. Було чимало версій, та всі вони чимось не влаштовували. Та ось, коли пролунало слово «хата», в мені щось наче прокинулося, і за «Артехатту» всі проголосували одностайно. Погодьтеся: ця назва звучна, вона, так би вмовити, «з викликом», вона амбіційна, та водночас – із домішкою гумору. Натомість наша «Хата» в назві трансформувалася в італійсько-латинську «хатту», а може, тут криється натяк на якісь мої генетичні фінсько-естонські уподобання: у нашому родоводі є коріння із цього регіону. Водночас «хата» – це підказка, що ансамбль не обмежується лише музичними уподобаннями, наші ідеї та прагнення все-таки більш далекосяжні.
Усі наші проекти не лише музичні. От, скажімо, з поетесою Євгенією Більченко ми створили проект «Человечность», який став відкриттям для багатьох слухачів і моїх музикантів у тому числі. Взагалі, для нас усіх велика удача, що ми знайомимося з яскравими, самобутніми особистостями, співпрацюємо з ними. Це, звичайно, і чудова співачка Сусанна Чахоян, яку називають «українською Каллас». Вона оповила наших музикантів красою та силою свого голосу, неймовірної майстерності та глибини її таланту. І сталося справжнє диво: музиканти заграли удвічі краще! Знаєте, сила таланту притягує, підносить… А з’явилася Сусанна Чахоян тому, що 2013 року в арт-директора «Гоголь-фесту» виникла ідея виконання Сусанною знаменитої «Бахіани» Е. Віла-Лобоса, причому в супроводі ансамблю віолончелей у складі восьми (!) осіб – так, як зазначено в композиторській партитурі. А це виявилося досить непросто. Я умовила Сусанну заспівати разом із «Артехаттою», хоч і побоювалася сказати їй, що ми – ще зовсім юний, студентський колектив. Та я звикла завжди говорити правду. На що співачка відповіла: «Якщо ти – голова цього колективу, то я співатиму разом із вами!» Вірю, доля інколи підкидає шанс, і ми цей шанс упіймали. І довели до такого блискучого проекту, як «Вокаліз в інструментальному мереживі» із Сусанною Чахоян. Власне, ідея «Вокалізу» виникла у самої співачки, і ми разом це реалізували в концерті, який провели у Філармонії.
– Ім’я у вас уже є. Зрештою, ви можете використовувати і «бренд Которовича», з яким можна впевнено пливти по життю…
– Мені завжди допомагав досвід творчого спілкування з татом, бо це та школа, яка є безцінним джерелом традицій та виконавської майстерності. Мною з самого початку рухала думка, що «Артехатта» має уособлювати школу та ім’я Богодара Которовича. Коли ми міцно станемо на ноги, то це й буде духовною подякою моєму татові та великому маестро Которовичу.
Автор: Наталія Семененко
Фото: Микола ТИМЧЕНКО
Діячі мистецтв: Мирослава Которович
Джерело: Газета "День"
|