|
|
Рефлексії з приводу одного виконання Концерту для скрипки з оркестром Йоганеса Брамса у Львівській філармонії: час знімати кліше
24 жовтня 2015, субота
Поширити у Facebook
Кліше перше: Чи має Львів скрипкову історію та власну скрипкову школу?
Львів віддавна славився майстрами скрипкової гри. Одні тут народжувалися, здобували освіту і розносили славу свого міста в далеких світах, інші – отримуючи освіту у високих чужинецьких школах згодом поверталися до рідних пенатів, ще інші якийсь час перебували в нашому місті, допоки колесо фортуни не відносило їх у нові незвідані близькі чи далекі культурні зони, де заслужена слава і шана супроводжувала їхнє скрипкове мистецтво. Якщо б згадати всіх іменитих скрипалів, пов'язаних зі Львовом, то можна б створити кілька фундаментальних томів наукових праць. Імена багатьох уже отінені муаром історії, та все ж... Неперевершений Ніколо Паганіні поступився свого часу на мистецькій дуелі у Варшаві Каролю Ліпінському, після чого той отримав епітет “північного Паганіні”, скоряючи зали Європи своєю неперевершеною грою. Більше сорока років!!! цей видатний скрипаль прожив у Львові, гастролюючи світом, а його високим мистецтвом щиро захоплювалися Л.Шпор, Ф.Мендельсон, Р.Шуман, Г.Берліоз, Ф.Ліст, Р.Вагнер. Ліпінський став прообразом героя повісті Тараса Шевченка “Музикант”. На його запросини Львів відвідували такі знаменитості як Жак Фереоль Мазас, Ігнац Шуппаціґ (один з найближчих друзів Л. ван Бетговена та Ф.Шуберта). Довший час працював у Львові і маловідомий загалу Станіслав Сервачинський, а проте саме його вихованцями були такі світової слави скрипалі як Й.Йоахім та Г.Венявський. Можливо зовсім невидково пієтет до скрипкової музи привів до нашого міста в дивний спосіб – через внука Франца Ксавера Моцарта (сина Вольфганга Амадея), який більше 20 років жив і працював у Львові - “Школу гри на скрипці” Леопольда Моцарта. Поминаючи найзнаменитіших скрипалів-гастролерів, виступами яких завжди рясніли Львівські сцени, думаю, що цей рядок імен музикантів, гру яких слухали львів'яни (причому, досить часто неодноразово) - А.Контскі, Г.В.Ернст, А.В'єтан. А.Вільґельмі, Г.Венявський, Й.Йоахім, П.Сарасате, Ж.Тібо, Е.Соре, Е.Ізаї, Ф.Крайслєр, В.Бурместер, Б.Губерман. Я.Кубелік, Ф.Ондржічек, М.Коціян, Є.Цимбаліст, А.Марто, Й.Сіґеті, В.Пжігода, Д.Ойстрах, Л.Коган, Г.Кремер, В.Третяков – дав свої незаперечні результати.
Не входячи в давніші традиції ренесансно-барокового Львова чи автентичної традиції споконвічного народного інструментального виконавства, відзначу, що підвалини скрипкової школи закладалися впродовж XVIII-XIX cтоліть тим же Ю.Ельснером (капельмейстером Львівської опери, організатором першого філармонічного товариства, згодом довголітнім директором Варшавської опери та ректором Варшавської консерваторії, де був вчителем Ф.Шопена). К.Ліпінський (який грав на заповітній скрипці Дж.Тартіні) впродовж життя навчав гри на скрипці і у Львові, і навіть у далекому Дрездені серед його учнів був український хлопчина-кріпак Артем, і у рідному селі Вирлів, куди повернувся наприкінці життя, де організував скрипкову школу для сільських дітей. А по смерті заповів свої маєтності на стипендії молодим скрипалям та розбудову Львівської консерваторії). Зі скрипковою педагогікою були пов'язані такі імена як С.Сервачинський, М.Вольфшталь, М.Зуна, В. Коханьский, Є.Щедрович-Ганкевич, Є.Перфецький..
У ХХ-му столітті окрасою скрипкових обріїв далеко за межами Львова стають Г.Чаплінський, Р. Придаткевич, Ю.Пуліковський, Ю.Крих. А вихованці львівської скрипкової школи другої половини ХХ-го століття: О.Криса. Б.Которович, С.Дяченко, Ю.Корчинський, М.Брилинський стали переможцями найпрестижнішого конкурсу Н.Паганіні в Генуї і мали змогу грати на заповітній скрипці маестро - Гварнері дель Джезу (Гварнері від Ісуса). Світові конкурси найвищих рангів здобували представники молодшої ґенерації - О.Шургот, С.Сорока, С.Івахів, Б.Каськів, А.Савицька, Л.Футорська, Н.Пилатюк, молодесенька М.Герега-Футорська. Та і зараз у Львові працює потужна плеяда скрипалів, чиї імена відомі далеко за межами України – солістка Л.Шутко, педагог Ю.Гольда, капельмейстер А.Микитка, віртуоз О.Божик. Симптоматично, що майже два десятиліття Львівську музичну академію імені М.Лисенка очолює теж скрипаль - І.Пилатюк.
Що ж “провінційний” Львів (далеко не лише у царині скрипкового виконавства чи музики, а замалим чи не у всіх галузях - як-то кажуть: “Дай Боже всім бути такою провінцією”) - пульсує, розвивається, зростає, збагачується. От і нещодавно скрипковий цех львів'ян поповнився непересічною особистістю, чудовим музикантом і блискучим скрипалем - Марком Комоньком.
Кліше друге: Чи визнані світом таланти повертаються у рідне місто ?
Марко Комонько народився в 1975 р. у Львові в родині музикантів (батько - відомий український альтист Дмитро Комонько, мама - піаністка Надія Комонько). Здобував фахову освіту у ССМШ при Московській консерваторії ім.П.Чайковського у відомих педагогів С.Безродної, З.Махтіної, професора М.Глезарової; згодом - у Лондонському Королівському Коледжі в класі проф. Ф. Андрієвського. Відтак продовжує навчання в Мюнхені у професора О.Войтової, блискуче завершуючи скрипкові студії в 2005 р. у Вищій музичній школі Кельна у видатного скрипаля сучасності Віктора Третякова.
Ще в десятирічному віці з успіхом виконав Концерт К.Сен-Санса з Львівським симфонічним оркестром під орудою Р.Сімовича, а маючи 12 років, Марко з кращими учнями Московської ССМШ концертує в Японії з видатним піаністом Борисом Берманом. Згодом він стає першим стипендіатом Міжнародного фонду ім. Ю.Янкелевича, Міжнародної благодійної програми «Нові імена». М.Комонько - Лауреат Міжнародного конкурсу молодих скрипалів в Празі (1991), Першого Міжнародного юнацького конкурсу ім. П.Чайковського в Москві (1992). Навчаючись у Великобританії, здобув нагороди “Фонду Еллермана”, “Соліст Кройтон-оркестру”, удостоєний Премії Ізольди Менґе, Кренстонської меморіальної спілки та ін.. Здобуває ІІ премію Міжнародного конкурсу “London Oratory”, першу Міжнародного конкурсу “Musikfurderpreises” (Мюнхен). 2003 рік приносить ІІ премію на одному з престижних конкурсів скрипалів – Міжнародному конкурсі ім. О.Куленкампфа у Кельні.
Ці яскраві досягнення давали можливість cкрипалеві гастролювати різними країнами Європи, Азії, Америки з сольними концертами, співпрацюючи з багатьма симфонічними оркестрами і видатними диригентами: А.Вінсент, А.Вєдєрніков, П.Сондецкіс, В.Дядюра, Р.Кофман. Навідується скрипаль і до рідного Львова: в 1994 р. він відкриває концертний сезон під батутою Т.Кучера. Тривалий час виступав в якості соліста в Київській філармонії, де його виступи в концертному сезоні 2000-2001 рр. були визнані найяскравішими концертами року. “Скрипаль показав такий високий клас виконавської майстерності, таку культуру інтерпретації, такий рівень самовіддачі, що його концерт, без сумніву, став кульмінацією сезону” - писав Ю.Чекан у “Дзеркалі тижня” 2001 р..М. Комонько має численні записи на радіо і телебаченні, зокрема, Концерти П.Чайковського та Д.Шостаковича були записані з Національним симфонічним оркестром України під керуванням Романа Кофмана.
В 2004 р. Марко Комонько переїжджає до Південної Кореї, де починає працювати концертмейстером в провідних симфонічних оркестрах: Інчан-, Тейджан-, Чуннам симфонічні оркестри. В 2005р. стає одним з концертмейстерів Сеульського філармонічного оркестру, який входить в рейтинг восьми найкращих оркестрів світу, при тім активно виступаючи як соліст, в тім числі - на корейському радіо та телебаченні.
Кілька років тому скрипаль повертається до рідного міста, де репрезентує цікаві сольні та камерні речиталі, віднедавна - посідає місце концертмейстера симфонічного оркестру Львівської філармонії та починає виклади у музичній акдемії. І цьогоріч Марко Комонько приймав участь у відкритті сезону, запропонувавши слухачам один з найскладніших концертів скрипкової літератури романтичної доби - Концерт для скрипки з оркестром Йоганеса Брамса.
Кліше третє: Чи любите (знаєте) Ви такого Брамса?
Символічне питання поставлене у меланхолійно-сентиментальній повісті Франсуази Саган, пронизаної неймовірно витонченою психологічно-емоційною грою, оповитою тихим сумом і гіркотою невідворотних втрат, ймовірно і було “підслухане” письменницею у самій музиці Й.Брамса. Творчість одного з останніх великих романтиків ХІХ-го століття часто асоціюється з гіпертрофованою емоційністю, взнесеністю почуттів, навіть в певній мірі їх “високовольтним” накалом, глибоко-сердечним, “віолончельним” тембром висловлювання, складною густо-насиченою фактурою музичної тканини, непередбаченими вибухово-імпульсивними злетами і спадами напруги. Та кожне велике мистецьке явище є багатогранним і різнобічним. Так, попри традиційно-пересічні уявлення, існує інший Брамс - глибоко екзистенційний, виважений у величі бароково-бахівських медитацій, спокої пережиття глибинних надемоційних процесів...
Зрештою, проблема кліше є доволі давньою, а найяскравішим прикладом у музиці є історія з геніальним Джоакіно Россіні, якого публіка боготворила за його віртуозні блискучі опери-buff “Сороку-злодійку” чи “Севільського цирульника”, порівнюючи їх з іскристою грою шампанського, проте, вся щирість та глибина патріотичних почуттів до поневоленої і стражденної рідної Італії, що втілилася у героїчній серйозній опері “Вільгельм Телль”, була різко відкинена сучасниками. Цим кліше Россіні зазнав дуже важкого душевного удару, він замовкає і більше ніколи не звертається до оперного жанру. Головною ж бо метою його мистецтва було насамперед прислужитися своїй Батьківщині.
Та повернімося до Брамса. Єдиний скрипковий концерт композитора був створений в період найвищого розквіту, зеніту його творчості, коли вже були написані дві перші симфонії, творився другий фортепіанний концерт. Це був час найбільших тріумфів, коли Брамс перейшов у статус класика музичного мистецтва, недарма ж саме тоді він запустив собі пишну бороду, з якою вже ніколи не розлучався. Статечний, задуманий, задивлений у себе, мудрий Брамс перебував у періоді “золотої осені”, здолавши більш як три чверті довгого творчого шляху, і 25 років на цьому шляху його супроводжував геніальний скрипаль і видатний музикант, щирий друг і порадник - Йосиф Йоахім.
Кліше четверте: Чи тільки композитор є автором скрипкового концерту?
Молоденький 20-річний Брамс, маючи в доробку лише кілька творів, разом з екзальтованим скрипалем Еде Ремен'ї гастролює як аккомпаніатор містами Німеччини. В 1853 році вони приїжджають до Ганноверу, де при королівському дворі працює чи не найславніший скрипаль-вундеркінд свого часу Йосиф Йоахім. Улюбленець Ф.Мендельсона і Ф.Давіда вже в 14-річному віці Йоахім, здобуваючи грандіозний успіх, відродив до життя єдиний концерт для скрипки з оркестром Л. ван Бетговена. 22-річний світової слави скрипаль так захопився музикою 20-річного високого світловолосого композитора-піаніста, що йому “відібрало від неї мову”. По-суті Йоахім, уже на той час всесвітньо відомий музикант, став для Брамса не лише першим палким і на все життя відданим прихильником його музики, але і, говорячи сучасним слєнгом, серйозним менеджером композитора.Саме він знайомить Брамса і рекомендує його музику таким видатним колосам музичного світу як Р. і К. Шуман, Ф. Мендельсон, Ф.Ліст, Р.Ваґнер. Звісно, тривіально вважати, що без Йоахіма не було би Брамса, та все ж об'ємна переписка двох музикантів і постійна активна участь скрипаля насамперед з ініціативи композитората у створенні багатьох композицій (в першу чергу оркестрових та камерно-інструментальних, які стали однією з найяскравіших сторінок світової музики) засвідчує орґанічний творчий тандем обидвох великих музикантів. До 25-річного ювілею їхньої дружби Брамс взявся до написання скрипкового концерту, який у первісній назві і мав заголовок “Йоахім-концерт”. Так симптоматично постає комплекс образно-драматургічних ліній твору – це і своєрідний портрет Йоахіма, і розповідь про вірну та щиру дружбу обидвох музикантів, які не раз проводили час у довгих розмовах чи веселих студентських забавах; і вдячність Богові за те, що бідний, нікому невідомий молодий композитор зустрів такого надзвичайного музиканта, опіню якого цінував понад все, здобувши і товариша, сповідника. Завдяки Йоахімові відбувся і перший публічний концерт творів Брамса, для якого цей видатний скрипаль став “добрим генієм” - “genius loci” впродовж четвертини століття. Композитору було про що розповісти у цьому концерті. В своїх листах Брамс неодноразово писав до Йоахіма про співавторство, адже вважав скрипаля “у великій мірі відповідальним за скрипкову партію”.
Кліше п'яте: Чи існує переможець в концерті, жанр якого означає змагання?
Прем'єра концерту відбулася того ж 1878 року в ляйпцігському Ґевандхаус під орудою композитора, Йоахім виступав у ролі співтворця, а складність цього скрипкового колоса (чи не найдовший концерт серед усіх скрипкових) спричинилася до тривкого епітету “концерту насупроти скрипки” і справедливо вважається одним з найтрудніших творів скрипкового репертуару. Рідко трапляються і достойні його виконання. Отож, Марко Комонько виніс на суд публіки цю небувало складну в багатьох відношеннях композицію.
Досить незвично було “вживлятися” слухачам у виваженого, а-експансивного Брамса. Скрипаль настільки глибоко проникся внутрішнім строєм цього твору, перейнявся його глибинним значенням, що подекуди здавалась пересадою відсутність типової, так характерної для навіть великих виконавців віртуозної бравади. Нічого дивного, адже цей концерт в більшій мірі тяжіє до писаного в тій же тональності Ре-мажор теж єдиного концерту для скрипки з оркестром Л. ван Бетговена. Це велике симфонізоване полотно, сповнене глибоких змислів, позбавлене зовнішнього лоску віртуозності свого часу було відхилене публікою майже на багато років. І 14-річний Йоахім з грандіозним успіхом повертає до життя цей бетговенський шедевр. Чи міг про це не знати Брамс? І чи про віртуозне лідерство скрипаля над оркестром йшлося композиторові? Свого часу запальний геній скрипки Пабло Сарасате з деякою іронією визнав, що цей твір йому не до виконання, оскільки “чи міг би він стояти мало не в ролі слухача зі скрипкою в руках, в той час як гобой веде єдину в цілім концерті мелодію?”, чим підкреслив не лише рівноправну, навіть панівну роль оркестру, але і засвідчив вихід Брамса далеко за межі типового трактування жанру. Діалогічно-дуальний тип мислення в цьому творі лише натякає, що змагання ведеться не між особистістю і загалом, це радше переплетення життєвих і творчих стежок двох змагів, двох шляхів, що пролягали кожен своїми магістралями, перехрещувалися, часто бігли обабіч, іноді паралельно, іноді врізнобіч у великім морі життєвих подій, де соліст і оркестр уже не конкуренти, а репрезентують певні стани, образи, події, почуття, колізії, яких довелося зазнати цим щирим товаришам впродовж їх 25-літньої дружби.
Втілення спільних ідеалів співдії, співпраці, співчуття, співзуковідчуття навіть не дозволяє, на думку Г.Галя, дискутувати на предмет симфонізації (коли концерт уже нагадує симфонічне полотно з яскравою преваляцією оркестрового начала над сольним). В даному творі, попри драматизм і навіть гострі експресіоністичні мазки панує гармонія, взаєморозуміння, відчуття взаємопомочі. Геній Брамса зумів з величезною переконливістю втілити вищі художні задуми у цьому творі за допомогою такого рідкісного явища як рівновага. Це прозріння так званої “золотої середини”: оркестр не став самодостатнім героєм з облігатною-доповнюючою функцією соліста, останній же не домінує, осліпляючи віртуозним блиском, завдяки егоцентричній функції першості, натомість перед нами – новий тип концерту. Він не позбавлений віртуозної вишуканості сольної партії скрипки, яка, проте, отримує значно більші повноваження – органічно входити, зрушувати, моделювати глибокі художні процеси симфонічного розвитку. Надскладне завдання для навіть дуже доброго соліста. І з ним блискуче упорався Марко Комонько під орудою надзвичайно субтельного і висококласного митця, який також віднедавна очолив диригентський корпус симфонічного оркестру Львівської філармонії – Іллі Ступеля. Можна б сказати, що лише уможливлення ідеї великого тріо – скрипаль, оркестр і диригент - змогло втілити і донести такий специфічний задум Брамса.
Кліше шосте: чи бувають в житті неочікувано-несподівані ювілеї?
Вперше цей твір було зарепрезентовано публіці 1 січня 1979 року у знаменитому ляйпцігському Гевандгаузі під управлінням композитора. Незважаючи на те, що Брамс через хвилювання не встиг заправити сорочки і диригував з білою лиштвою, що визирала з-під піл фраку (анекдот потрапив навіть до тогочасної преси) - успіх був шалений. Однак, не всі відразу зрозуміли цей твір. Та за кожним новим виконанням Йоахіма концерт здобував свої заслужені лаври у Будапешті, Дрездені. Відні, Лондоні, Амстердамі і ...Львові!!! Так-так, саме в нашому Львові відбулися виступи двох геніїв - Йоганеса Брамса та Йосифа Йоахіма майже рівно рік по прем'єрі концерту - у січні 1880 року. Це була сенсація - два олімпійці: “король скрипалів” і геніальний піаніст-композитор дали свій концерт у нашому Львові. Відтоді львівська публіка, не побоюся твердити – може й щорічно насолоджувалася цією видатною музичною композицією. Відтоді минуло довгих 135 років! - і це своєрідний ювілей.
Може й не відаючи про ці історичні події, немовби Брамс і Йоахім захотіли учтити своїм скрипковим концертом Львівську сцену, оживляючи не лише дух того високого мистецтва служіння музиці, але й стираючи запорошену славетну історію нашого міста, оживляючи пам'ять, немов повертаючи крізь століття ту звукову інформацію, закладену у музичному творі, передаючи послання до майбутнього. Це відкриття напевне є несподіванкою для всіх, а проте - факти річ вперта. Мимоволі починаєш відчувати якусь містичну трему, адже не буває нічого випадкового. Королівська скрипкова майстерність Йоахіма - відлунювала в звуках Марка Комонька, композиторський геній і батута Брамса - співвідносилися з мудрим і високохудожнім прочитанням диригента Іллі Ступеля, а чудове шляхетне звучання симфонічного оркестру в стінах Львівської філармонії – відтворювали той непроминальний чар неперехідного явища яким і є суть невловимої та всюдисущої енергії музики. Хто-зна, чи не був хтось з предків цих музикантів 135 літ тому на цьому вікопомному концерті, який відбувся у ході турне Брамса-Йоахіма по Галичині, закінчуючись у Польщі (Краків)? І чи була такою вже terra incognita наша Галичина для Брамса?
Кліше сьоме: споконвічна маєтна самототожність чи провінційність?
Вкотре переконуєшся, що постійне мусування (цілеспрямовано підтримуване силами витіснення-загарбання та культуртреґерське - спонтанно стихійне - через малу освіченість) ідеї меншовартості, раболепського поклоніння перед чужими культурами (без різниці в якому напрямку - західному чи східному) заслоняє очі і розум на власну маєтність, роблячи часто навіть широкі кола інтелігенції культурними безхатченками.
Хочу згадати тут про людину, галичанина, яка неначебто не має відношення до цього концерту, зате має велике відношення до Брамса. Народжений в буковинському селі, учень о.С.Воробкевича, знаменитого скрипаля А. Гржималі, згодом абсольвент Віденського університету (учень Е.Гансліка та Г.Ноттебома), хормейстер Віденської хорової академії, архіваріус віденського Товариства друзів музики, доктор музикології, довголітній професор Віденської консерваторї по класу гармонії, контрапункту, інструментування, історії музики, серед учнів якого К.Прохазка, А.Шнабель, Б.Кудрик (загалом виховав понад 1000 учнів) – Євсевій Мандичевський. Значно молодший від Брамса, який понад все цінував делікатну, вроджену інтелігенцію та гостроту критичного розуму і тверезість думки Мандичевського, останній став своєрідним “ангелом-хоронителем” Маестро в останні десятиліття його життя.
Саме Мандичевському першому Брамс доручав для перегляду і редакції свої твори, а рукописи брамсівських світових шедеврів рясніють правками і помітками нашого земляка. Та якби це були тільки дружньо-творчі контакти між молоденьким Мандичевським та зрілим Брамсом. Європа чудово знає, кому завдячує за 1) Повне 26-томне зібрання творів Й.Брамса; 2) Повне зібрання творів Й.Гайдна; 3) Повне зібрання творів Ф.Шуберта (за яке Ляйпцігський університет присвоїв українцеві почесне звання doctor honoris causa). В творчому доробку цього талановитого вченого, викладача, одного з перших музичних текстологів, композитора фундаментальні праці, присвячені Й.Брамсу (один з перших його біографів), Ф.Шуберту, К.Черні, Й.Штраусу, А.Брукнеру. Цей внесок українського музиколога у європейську музичну культуру - неоціненний. Жодний серйозний артикул про Брамса не можна уявити без імені Мандичевського.
Натомість, про безліч творів композитора Є.Мандичевського, які навзаєм переглядав і високо поціновував Й.Брамс – опери, кантати, симфонії, увертюри, камерні, фортепіанні, скрипкові, хорові (на слова Т.Шевченка та Ю.Федьковича), вокальні твори світського та сакрального напряму – 11 Служб Божих, безліч інших церковних композицій, обробки народних пісень різних країн, серед яких “200 українських пісень Буковини” - ми й не знаємо. А саме в листуванні з Е.Мандичевським (видано окремою книжкою в Німеччині) Й.Брамс обговорює патріотично-національні питання, а з особливою теплотою сповнена ця епістолярія темами про любов до природи. Чи не ностальгія Мандичевського за рідним краєм, його красою була тою спільною темою для цих споріднених душ. І як же розумів молодого галичанина Брамс, для якого розлука з рідним краєм була завжди дуже болючою, а властиво, він був одним з небагатьох музикантів, хто не здійснив жодного закордонного турне. Натомість натхнення приходило під час постійних сільських подорожей, тому й віддавав перевагу мешкати серед природи, а не в шумних містах. Колосальна інтровертивно-споглядальна лірична пейзажистика Брамса є однією з його унікальних рис. Так, саме скрипковий концерт наскрізь пронизаний дивним сяйвом сходу чи заходу сонця, відчуттям-бринінням природи, її ніжності і величі водночас, сповнений найтоншими, надделікатними нюансами душевного звукопису. Природа у вічній філософській парадигмі Natur und Mensch стає для Брамса одним з епіцентрів художнього мислення. Може невипадково, саме в 1879 році, році створення скрипкового концерту доля зводить Брамса зі щирим і сердечним юнаком, дитям розкішної природи Буковини, який, увійшовши в історію європейської культури, за прикладом Брамса - ніколи не поривав зв'язків з рідною Україною. То убогі ми чи обдаровані Богом, чи самі нищимо своєю забудькуватістю і від того - меншовартісністю власну маєтність? Та цей філармонічний концерт спростовував цю думку, навіть без усіх вищевикладених співпадінь.
Кліше восьме: Чи аж так далеко нам до європейських цінностей ?
Отож свого часу галичани не раз прислужилися і Європі, і цілому світові не тільки на музичних теренах. От і зараз Львів відновлює собі після страшної доби тоталітаризму радянщини добре й достойне ім'я, можна б сказати - гонор. Щораз більше до міста прибувають не лише товпи відпочиваючих туристів, але і потужні наукові, особливо мистецькі сили. Так, на посаді головного диригента і художнього керівника Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії ось уже як два роки перебуває маестро зі Швеції (така країна на полікультурній мапі Львова траплялася вкрай рідко), один з провідних митців Європи - Ілля Ступель. Художник світової проби з надзвичайно широким мистецьким горизонтом, великою ерудицією і проникливою музикальністю, цей диригент задає високий тон львівському музичному життю. І знову нагадаю сторінки зі славної минувшини Львова, коли тут гастролювали такі диригенти як А.Тосканіні, Г.Малєр, Р.Штраус, Р.Леонкавалло, А.Нікіш, Г.Шерхен, В.Бєрдяєв, К.Вілкомірскі, І.Нойман, Яша Горенштейн, а ще з доби капельмейстрства працювали диригентами Ю.Ельснер, Ф.К.Моцарт, К.Ліпінський, К.Курпінський, Г.Ярецкий, М.Солтис, Л.Челянський, М.Зуна, Л.Сірота, С.Нєвядомський. Зі Львова яко диригент стартував Г.Мельцер, а найбільшою зіркою світової величини став безумовно львів'янин Артур Родзіньскі. В ХХ-му столітті розквітла і українська школа диригентури в особах А.Рудницького, Л.Туркевича, Б.П'юрка, М.Колесси, С.Турчака, Ю.Луціва, І.Юзюка. Отже, львівська сцена “звідала” немало світового рангу майстрів батути.
Ілля Ступель - ще одне підтвердження високих мистецьких запитів Львова. Зрештою, Маестро в певному сенсі приналежний, можна б сказати - рідний в культурі нашого краю, адже народжений у Вільнюсі, де сформувався як музикант (як тут не згадати про унікальну співдружність українців з литвинами за часів Галицько-Литовської доби, адже і досі в Литві є замки, збудовані нашим королем Данилом). У Вільнюсі родина І.Ступеля веде родовід ще з XVII століття. Як дитина-вундеркінд він закінчив консерваторію, по чому родина переїхала до Польщі, де, продовжуючи освіту, молодий музикант починає працювати помічником диригента в Національному симфонічному оркестрі польського радіо. Широка географія студій маестро – Литва, Польща, Швеція, Данія, Італія поєднана з не менш широкою амплітудою творчих спрямувань: диригентура, фортепіано, композиція, джаз. З 1968 року І.Ступель мешкає у Швеції та стає одним з провідних диригентів Скандинавії. Диригент виступає в десятках європейських країн, а також США, останнім часом працював як головний диригент Філармонійного оркестру імені Антона Рубінштейна у Лодзі. Безумовно, що митець такого ранґу, (рівно ж як і соліст та висококласні оркестранти) - окраса львівської сцени, а сама його присутність - це вже виклик, виклик насамперед тій трагікомічній ситуації, що інспірована маловартістю, відчуттям унтерменшості психічного клімату, насаджуваного нетерпимістю та імперськими амбіціями і східної і західної парадигми – і це виклик фальшивому прогнозу погоди.
Кожний виступ маестро І.Ступеля за диригентським пультом це мистецька подія. От і в даному випадку, володіючи об'ємними знаннями, непомильним художнім смаком, глибоким відчуттям такого складного музичного полотна як концерт для скрипки з оркестром Й.Брамса, львів'яни отримали можливість глибокого, вдумливого, щонайбільш адекватного, правдиво інтелігентного музичного враження (як писали колись у львівській пресі - “виконання зробило наскрізь культурне враження”). Магнетизм, енергетична ґравітація, відчутний високий авторитет маестро, який досконало володів оркестром – всі ці риси виявилися в яскравій та правдивій інтерпретації, адже саме в цьому творі вся велетенська маса музикантів, немов цілісний організм пульсував, співав, завмирав і оживав єдиним диханням, творячи при тім розкішну галерею різноманітних образів і станів, ведучи живий і природній діалог з солюючою скрипкою. Тут відзначу і майстерність концертмейстера оркестру - блискучого львівського віртуоза-скрипаля Олександра Божика, зрештою, весь оркестровий колектив заслуговує на справедливу високу оцінку, бо складність брамсівського письма полягає не лише у поліфонії мелодичних ліній, густо насиченій багатоплановій фактурі, диференційованості та комплементарності оркестрового письма, а насамперед – у складності контрапунктичних переплетень образно-емоційних психологічних станів - тих суґестивних площин, що творяться на території позамузичній, на території людських душ і сердець.
Такою вершиною спів-гри всіх учасників та слухачів стала друга частина концерту Adagio, коли ніжні в своїй над-емоційній виразовості звуки скрипки соліста вели полілог з вільно, невимушено перетікаючими в часі і просторі голосами оркестру, сягаючи вершин позаматеріального відчуття. Зал не завмер, навпаки - емоційно вознісся, йдучи немов тоненькою делікатною стежиною, спрямованою у високі флажолетні нечутні частоти - звуковою доріжкою скрипки в оточенні прекрасних мелодико-гармонічних барв, тембральних пейзажів оркестрових голосів, переносячись у високі сфери щирої сердечності, коли звуки перетворювалися у сльози подяки за чудо життя, за його злети і спади, за дружню руку, якої немов повітря потребуємо у вирі реальності... Спадали на думку сповідально-молитовні соло скрипки у концерті чи “Missa solemnis” Бетговена, 5-му концерті А.В'єтана, бахівські Арії з оркестрових сюїт, партит чи знамените “Erbarme dich”. І скрипаль, і диригент, і оркестр якимось містичним чином відчули той трепетний стан, коли промовляються так влучно знайдені поетом слова, в яких вміщається так багато: “друже мій кінцесвітній”...
Кліше дев'яте: Чи в своїй хаті здатні ми мати свою правду і свою волю?
Пригадалися характеристики гри “короля скрипки” Йосифа Йоахіма, якими нагороджували його сучасники: “... його гра долає матеріальні межі духу, в ній є якесь священнодійство; та людина - здається - не грає, радше відправляє Службу Божу, промовляючи до слухачів зі ступенів великого вівтаря, така в його грі панує взнесена гідність і повага. Тоді забуваєш про технічну сторону виконання; не добачається труднощів, які треба було подолати, щоб дійти до такого ідеального висловлювання музичної думки. Без жодних прикрас, без пересади, без лоску – великий віртуоз з великою простотою і повагою виголошує людям музику геніальних композиторів... на це не погодився би жоден інший артист: в цьому – олімпійська, його божественна сила і потуга, не надумана, а в пережита в самому єстві, це досвід Йоахіма...”. І власне так – виважено, ґрунтовно, впевнено і щиро - прозвучав того вечора у Львівській філармонійній залі “Йоахім-концерт” Йоганеса Брамса.
Чисте, не пересадне, на межі довірливої сповіді, звучання скрипки Марка Комонька заставляло дослухатися, співпереживати, співдіяти разом з музикою. Однак не бракувало і натхненно-емоційної, іноді палкої промовистості. Широко розбудована перша частина концерту, сповнена доволі гострих контрастів та драматургічних перипетій, творить розлоге поле, радше плетиво подій, образів, думок, переживань. Дві сильні натури – Брамса і Йоахіма поєдналися в цьому Allegro non troppo, кожен з яких йшов власним шляхом, кожного з них доля не пощадила у свій спосіб – як тут не згадати безмежне “на все життя” нерозділене кохання до набагато старшої талановитої піаністки, красуні, дружини Роберта Шумана Клари Вік, в яку закохався зовсім молоденький багатообіцяючий композитор Брамс, так і не отримавши взаємної відповіді крізь довгих 40 років, при тому спілкуючись з нею як друг і художник. Ці океанські хвилі емоцій, що розбиваються до скель мовчання, відкочуючись, знову набирають сили для наступного прибою, ця внутрішня лавина почуттів – невисловлених і непочутих, це несказанне інтермеццо брамсівської душі ще намагається звучати і у скрипковому концерті. Та десь глибоко чується розуміння автором всієї напередвизначеності долі – всіх його радостей і страждань, хоч вкотре танцює на скалках свого розбитого щастя. Реноме цій дещо “розбурханій” у драматургічному плані частині виносить сольна каденція Йоахіма, який понад все був людиною служіння (недарма його порівнювали з ревним пастирем), для якого справа стояла вище особистого, хоч сам був малощасливим у приватному житті. Та хто і як зможе провести цю тонку межу, визначити грань?
І скрипаль, і оркестр змагали крізь вируюючі хвилі життя, однак, дещо ретроспективно, з позицій пережитого. Цей змаг невидимий для людського ока – це внутрішні, глибоко заховані емоції. Зрештою, так як і невидимі неймовірні технічні трудності цього “анти-скрипкового” твору - невипадково партію скрипки часто називали фортепіанною. Це насамперед складні прийоми для лівої руки: ретяги подвійних нот, дуже далекі стрибки, атака високих нот безпосередньо після низьких etc. М.Комонькові вдалося осягнути вже такі вершини віртуозності, коли дійсно, увага на жодній технічній складності взагалі не акцентувалася, оскільки слухач був перейнятий самим художнім змістом, а це - неабияке мистецьке досягнення скрипаля і музиканта.
Високодуховна лірика Брамса... її вияви найвищої ніжності і делікатності в другій частині концерту настільки захопили виконавців і слухачів, що вухо бажало ще і ще слухати цю дивовижну скрипку разом з таким же субтельним оркестром. Щирість і простота, сердечність і чистота – до них у грі треба дорости, або мати їх від Бога. Думається, що Марко Комонько виграв це щасливе поєднання. Вкрай рідко трапляється на концерті забути, що ти на концерті, зануритися в себе, кожен у свою тишу, в яку музика приносить любов, розраду, співчуття. Здається, що всі настільки замислилися в замисленому Брамсі, що вихід в останню енергетичну частину концерту відбувся доволі складно. І якщо скрипаль задав доволі потужний темп, то оркестр, розколисаний у ліричних хвилях, стрепенувся, наздоганяючи соліста, що вже більше відповідало природі жанру-змагання. Можливо в цьому крився якийсь художній задум, адже несолодко тим, хто виривається вперед, хоча вони як правило самоспалюються, освітлюючи шлях для інших, які невідомо чи й підуть цим шляхом, а вже точно, що ледь пам'ятатимуть хто його освітив і які були ними принесені жертви. Дуже складні, філософські проблеми намагається поставити і вирішити композитор в цьому концерті, задіюючи велетенський арсенал виразових засобів, розробляючи складну, насичену драматургічну концепцію, втілюючи і реальні, земні, приявні почуття, і глибоку рефлексію, і весь прожитий досвід, рівночасно спрямовуючи погляд в майбутнє.
Невипадково в останніх фразах концерту в оркестрі відлунюють бетговенські знаки: і тема долі, і тема радості. Герць, що називається життям триватиме, допоки ми живі. Тому до цього концерту та його виконавців достосую вираз Вольтера, яким окреслював щось особливе, значиме і вартісне в мистецтві: “Веau, pathetique, admirable, sublime...” - “Красиво, патетично, чудово, піднесено”.
Кліше десяте: ефемерія марґіналістики чи відновлення національної мистецької гідності?
І чи то Брамс з Йоахімом хотіли, аби пригадався їх виступ у Львові 135 літ тому, чи то доля допоки незнаного рідному народові Мандичевського ностальгійно зазвучала крізь звуки цього концерту, чи то закуте в лещата анмезії пам'яті славетне минуле музичного Львова прагнуло визволитися з-під криги марґінальності і виповнено жити, проростаючи новими пагонами... Зрештою, унікальність універсальної звукової мови якраз і полягає в тому, що кожен, хто здатен і хоче прислухатися - почує своє, сокровенне.
Ще подостатком проблем, адже постійно виробляються критерії і параметри освоєння нових обшарів культури, у яких безумовно матимуть місце, завдяки таким висококласним музикантам і Бах, і Бетговен, і Брамс. Та після цього концерту виникло якесь непереборне бажання, щоб ці блискучі музиканти демонстрували світові і нам власну музичну маєтність. “Золотою шахтою” назвав Ілля Ступель здобутки материкового українського симфонізму, а якщо врахувати ще понад 70 симфоній та більше 1000 різножанрових симфонічних полотен, створених композиторами української діаспори лише у ХХ столітті? Те ж саме стосується і скрипкової музики - може вже настав вищий час, аби українські виконавці активізували свій репертуар за рахунок національних творів. Чи ж не вартує досконалого смичка творчість легендарного анексованого росіянами геніального українця Івана Остаповича! Хандошка (-іна), рівно ж як і не озвучений досі потужний скрипковий доробок видатного скрипаля Романа Придаткевича (учня Й.Швертки та О.Шевчіка - скрипка, Й.Маркса і Р.Штерна - композиція), довголітнього концертмейстера симфонічного оркестру Чікаго, згодом Нью-Йорка, концертуючого скрипаля. В його композиторському доробку не лише велетенська скрипкова література, а й 4 симфонії (“Україна. Визволення”, “Тополя”, “West Kentucky”, “Мазепа”). Перша з них виконувалася в США під орудою знаменитого Леопольда Стоковського, Генрі Феннела та інших видатних диригентів. А pro pour: скрипалі ХХ ст. завдячують і Р.Придаткевичу, зокрема, його всесвітньовідомим редакціям творів Бібера, Кореллі, Вівальді.
Чи існує шанс на реальне, звукове життя української музики, чи залишатиметься вона у нотних фоліантах, немов потоплені скарби, чекаючи з надією на своїх шукачів? Чи не пора нашій музичній громадськості, фаховим музикологічним та виконавським силам, колам мистецько-інтелектуальної еліти планомірно і скрупульозно взятися за реалізацію такої без перебільшення держаної та національної ваги програми. Поки-що цей процес – до честі багатьох українських музикантів – рухається, але дуже хаотично та свавільно, з постійною підозрою щодо художніх вартостей власної культури і оглядкою на інших: що-то нам скажуть, яку оцінку дадуть зі сторони. Незручно, та все ж нагадаю слова Пабло Пікассо про нашу народню художницю Катерину Білокур: “Якби в нас була така малярка – ми б про неї вже кричали на весь світ”. Справді, Дмитро Бортнянський, Петро Чайковський (що власноруч вишив понад 100 рушників, щороку літував на Україні у родичів, де й були написані чи не всі за малим винятком його твори, щиро приязнився з такими знаменитими земляками як Миклухо-Маклай, Микола Лисенко, Марія Заньковецька, адже був нащадком знаменитого полтавського сотника Петра Чайки), Ігор Стравінський (прямий нащадок гетьмана України Івана Сулими, батько композитора мав найбільше зібрання творів Тараса Шевченка, а довкілля обійстя Стравинських в Устилугу на Волині стало первісною звуковою базою неперевершеної “Весни священної”, та й молився до Бога цей кимось штучно названий “космополіт в музиці” мелодіями київських дячків) – вже оцінені світом так високо, що вище й нікуди. Та ми цураємося, все боїмося визнати, що це представники нашого народу, навіть якщо були анексовані чи працювали в інших державах.
Тим-то й відрадно було почути в цьому концерті окрім Брамса, такі шедеври світового значення як увертюра-фантазія “Ромео і Джульєтта” та знаменита Шоста симфонія П.Чайковського – один з найскладніших творів симфонічної літератури, яку львівський симфонічний під орудою І.Ступеля виконав на дуже високому професійному художньому рівні. Загальновідомо, що в основі цього монументального колоса лежить тема геніального “Трисвятого” на наддніпрянський розспів з Літургії П.Чайковського: “Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!”... Цей давній гімн виник у Візантії в IV cтолітті, а легенда розповідає, що під час страшного катаклізму-землетрусу хлопчика вирвало вітром над хмари, де він почув спів ангелів, а опинившись знову на землі закликав молитися ці слова. Люди заспівали – і ураган з землетрусом ущух. Чи ж ця страшна війна в Україні не є тим ураганом, що вже забрав стільки життів? Симфонія звучала, немов вселенський плач: припадаючи, обіймаючи душу спадними мелодіями, немов чаїними крильми, голосами струнних, переплітаючись з молитвами дерев'яних та глибоко жалібними хоралами мідних духових, то противлячись смерті, то рефлєктуючи за втраченим, то пролітаючи над земною суєтою, врешті виливаючись в прощальне надгробне ридання, відмірюване ударами литавр, ударами серця. В залі і не встояло, мабуть, жодне серце, разом з Чайковським просячи про “мертвих, живих і ненароджених”, просячи зберегти і врятувати нашу землю і все на ній живуще...
Насамкінець скажу, що і оркестр, і диригент, і скрипаль, як справжні митці, виказали досконале володіння надпотужною зброєю, яка, оголюючи нерв, здатна спалахами мільярдів звуків освітити в людських душах і серцях шлях до себерозуміння і себепізнання. Недарма ж Шуман говорив про “канони, прикриті квітами” стосовно музики Шопена, а Паганіні називав свою скрипку “гарматою від Ісуса”, Чайковський же, тамуючи біль людських сердець, вважав свою музику ліками. Ця зброя чи ліки проникають в такі глибини, де немає сенсу у масках, де правда не потребує жодних кліше. І дійсно, завдяки цій музиці та її виконавцям і виникли такі розлогі в думках та часі рефлексії. Час невблаганний, а лінія фронту проходить крізь кожного з нас, і якщо хочемо перемогти – час знімати кліше.
Автор: Лілія Назар-Шевчук
Виконавці: Марко Комонько
|