|
|
Олексій Ботвінов: Мені тісно у класичних рамках
4 березня 2016, п'ятниця
Поширити у Facebook
Одесит Олексій Ботвінов – із музичних вундеркіндів: консерваторська родина, лауреатство на конкурсах імені Рахманінова, Баха і Клари Шуман, аспірантура при Московській консерваторії.
У 30 років він переїхав до Німеччині, довгий час жив за кордоном, залишаючись громадянином України.
Його "коник" – Рахманінов, Бах і Шопен. Понад 10 років інтереси Ботвінова в Європі представляє славетна берлінська музична агенція Hans Adler, далі по світу – швейцарський та азіатський агенти, нині він artist in residence при Цюрихському симфонічному оркестрі.
Свій досвід (виступав у 40 країнах світу) і авторитет (Ботвінов вважається одним із найкращих світових виконавців творів Рахманінова) він готовий вкладати в українську індустрію класичної музики.
Піаніст організував на узбережжі в Одесі концерт "Рахманінов біля моря", в Білгород-Дністровській фортеці – "Захід-Схід. Перезавантаження", а 2008 року презентував мультимедійний проект "Візуальна реальність музики" в Києві, Одесі та Донецьку.
Ботвінов навіть один сезон був художнім керівником Одеської опери, поки консервативне крило театру не збунтувалось проти його модерних замашок, а екс-міністр культури Кулиняк не сказав: мені головне, щоб було тихо.
"Я завжди готовий працювати, якщо мене покличуть, а йти битися, вигравати, ламати, ніби це мені потрібно, – це не в моєму характері, – каже Олексій. – У людей має бути бажання щось змінити, бо ситуація, коли ти приходиш і кажеш, що зараз я вас буду витягувати з болота, а тобі відповідають: "Ні, нам у болоті добре", – від початку абсурдна".
Минулого року патріотичний Ботвінов заснував фестиваль класичної музики Odessa Classics і був довіреною особою Саші Боровика на виборах мера в Одесі.
– Унікальність України полягає в тому, що тут весь час можна починати все з нуля: тут є багато вільних місць, ніш і лакун. Ви теж багато робите з нуля у своїй ніші – класичній музиці. Це стосується і мультимедійного концерту "Музика любові". Розкажіть про лібрето цього проекту.
– У концерті є три складові – музика, відео і світло, і це не окремі відеокліпи, а цілісний твір, в якому ми розповідаємо історію про кохання в житті артиста й людини.
У відео використані зйомки, комп’ютерна графіка й анімація, є фрагменти живопису та архітектури, трохи кіноуривків і накладення живого зображення мене і моїх рук під час гри.
Кожне творче висловлювання завжди особисте, і якщо є тема кохання, то, звичайно, в цьому є великий відсоток власного досвіду. Коли склався внутрішній сценарій, намітилися кілька мотивів – про Орфея й Евридіку, вічну жіночність за Гете, муз у житті художника, – я почав підбирати музику.
У процесі з’ясувалося, що не можна грати цілі твори, як, наприклад, мій улюблений 2-й концерт Рахманінова, а треба взяти різні частини концертів і сольні твори для фортепіано й вибудувати їх згідно з драматургією.
Вийшов нетрадиційний варіант: кілька частин концерту Рахманінова я гратиму вперемішку з Шопеном, Ґлассом, Моцартом.
Таке допускається в сучасних балетах, а в концертах нібито не можна. Але я подумав: чому? хто сказав, що точно не можна? І зробив по-своєму.
– Музика самодостатня, а ви весь час ідете на колабоарції то з балетом, то з відео, то з театром. Набагато простіше сісти за рояль і залишитися наодинці з глядачем. Чому вас приваблює складніший шлях?
– І простіше, і значно дешевше, до речі… Тут теж є особиста історія.
Була в мене така мрія і мета – зіграти в Берлінській філармонії. І коли років з вісім тому вона здійснилася (я грав сольний концерт в рамках абонемента "Майстри світового піанізму"), я подумав: "Добре, а що я буду робити другу половину життя? Те ж саме? Цікаво, але хочеться чогось іще".
Насправді зараз це світовий тренд – протягом останнього десятиліття творчі люди намагаються шукати нові форми, поєднуючи всі жанри і види мистецтва – кіно, театр, балет, відеоарт.
Я теж усвідомив, що мені тісно в класичних рамках і почав створювати складніші проекти.
– Де у всьому цьому місце вашої гордині? Класичний музикант зі світовим ім’ям, елітарне мистецтво, стільки годин важкої праці і репетицій – кожній нормальній людині хочеться бути королем на сцені й отримувати одноосібно свою славу.
– (Сміється) Коли я працював запрошеним солістом-піаністом із Цюрихським балетом, із Гайнцем Шперлі в Дюссельдорфі, потрібно було на свою гординю трохи наступити.
Там ти під час вистави то виходиш на перший план, то відступаєш на другий: у них є хореограф, солісти балету, кордебалет, оркестр – і всі працюють у команді. Якщо ти не в змозі це прийняти, значить, не співпрацюєш у такому проекті.
Я зміг, бо мені здавалося, що все одно мій фрагмент слави доволі великий, бо коли повні зали стоячи аплодують (там овації для кожного учасника виступу), коли є повага і, найголовніше, коли тобі творчо це цікаво, про гординю не думаєш.
Після того, як 1994 року я отримав в Дюссельдорфі премію на конкурсі Клари Шуман, видатний хореограф Гайнц Шперлі запропонував мені зробити маленький балет "Дитячі сцени".
Я збирався відмовитися, бо перед очима був радянський балет "Шопеніана", коли вальси Шопена звучать в оркестровці і граються жахливо: як правило, вони акомпанують танцю і музика розпадається на фрагменти – для мене це зразок несмаку. Але подумав і погодився.
Виявилося, у новому проекті не я акомпаную танцівникам, а вони ілюструють те, що я граю. Головна настанова хорошого хореографа піаністу – ніколи не підлаштовуватися під танцівника. Звичайно, якісь речі обумовлюються – темп, наприклад, але потрібно грати так, як ти граєш концерт, а танцівники вже слідують за тобою. І тоді виходить мистецтво дуже високого рівня.
Якщо ж ти бачиш, що тут танцівник зупинився, і ти трохи його почекав, а там наздогнав – все, кінець, музика втрачає свою якість.
Ця багаторічна співпраця з видатними хореографами була важливим досвідом, і вона теж вплинула на моє бажання вигадувати своє.
– Чому ви намагаєтеся уникати сучасної класичної музики, атональної…
– Атональної так, але я дуже люблю мінімалістів, неокласиків, постмодерн Сильвестрова або мінімалізм Філіпа Ґласса, постромантику Алемдара Караманова або медитативну музику Яна Фрейдліна, яка межує з рок-музикою.
Я далекий від деструктивної течії – музики, яка взагалі відмовляється від мелодії і гармонії. Мені здається, що це "тупикова" гілка розвитку музики, яка превалювала в 1960-1980-ті роки, але останні два десятиліття в світі є чіткий тренд – повернення до вічних цінностей музики – гармонії і мелодії.
Коли 5 років тому я казав, що найкращі композитори зараз працюють у кіно, мене сприймали як людину, яка розповідає попсу, але 2 роки тому премію найкращого композитора року в Британії отримав Ганс Циммер за музику до фільмів "Початок", "Бетмен" тощо. Значить, я мав рацію.
Я ж не вимагаю заборонити атональну музику. Просто для мене важлива музика, яка не те щоб несе позитив, але ґрунтується на основах, вироблених ще в Стародавній Греції, яка викликає катарсис, певні емоції та щось хороше приносить у світ, а не руйнує.
– Тобто ви схиляєтесь до традиційної течії, але водночас намагаєтеся класичну музику вписати в актуальну форму. Це для того, щоб привабити молодих людей?
– Тут є дві теми: перша – творча частина, яка мене дуже цікавить, і друга – як затягти молодь в концертний зал. А це вже проблема світова, не тільки українська – скрізь на концерти ходять переважно люди старшого покоління.
Вважається, що молодь слухає поп і рок, потім поступово дозріває і в зрілому віці приходить у класичні зали. А раптом якесь покоління не прийде, що тоді? Буде обвал і катастрофа.
Тому про це думають усі провідні світові менеджери і намагаються різними нетрадиційними способами працювати з молоддю, більш-менш успішно, до речі.
Результати моєї діяльності в Одесі видно на моїх концертах: якщо 10 років тому на них приходило насамперед старше покоління, то зараз молодих навіть більше, ніж літніх людей, і це чудово – бо це ті люди, які вже потрапили в орбіту класичної музики.
Я свідомий того, що нове і трохи провокаційне не може усім відразу сподобатися – завжди є конфлікт між новацією і традиціоналізмом.
Деякі люди кажуть: мені не потрібне жодне відео, я закриваю очі, слухаю музику і бачу свої "картини". Я з ними згоден, але таких людей меншість. Більшість – молоді люди, які дивляться MTV і сприймають музику візуально, з цим нічого не зробиш, це факт.
Тому треба взяти все хороше, що є в технологіях, і поставити на службу вічним цінностям.
– Класична музика як шоу – це західний підхід, і ви намагаєтеся його прищепити на своєму фестивалі Odessa Classics?
– Так, я роблю Odessa Classics, щоб, по-перше, в країні і місті існував потужний фестиваль і відбувався взаємообмін з іншими міжнародними фестивалями, якого ми позбавлені.
А по-друге, щоб привезти топових артистів, які сюди ще не доїхали, і показати твори, які тут рідко виконуються – тобто просвітницька місія також існує.
Другий фестиваль Odessa Classics пройде з 8 до 12 червня. Ми вже знаємо, що буде великий open air на Потьомкінських сходах – гратиме Брюссельський симфонічний оркестр, буде німецька зірка, яка виконуватиме Ваґнера та інші сюрпризи.
У мене що далі, то скептичніше ставлення до конкурсів, тому що їх у світі стало занадто багато і вони втратили свою вагу і престиж. В усьому світі тренд – це фестивалі, вони працюють як центри, навколо яких щось відбувається в культурі міста і країни.
Наразі Odessa Classics найбільше наближений до європейського формату. Але якщо ви думаєте, що його легко робити без копійки державних грошей, ви помиляєтесь.
В усьому світі такі заходи потрібні насамперед містам і країнам, які їх організовують: люди люблять їздити на фестивалі, спілкуватися, дивитися концерти. Фестивалі – це туристи, бізнесмени, контакти, інфраструктура.
Подивіться, усі великі і навіть середні міста мають свої фестивалі, і вони окупаються, бо, крім художнього, такі події мають соціальний і економічний сенс.
Тільки наші політики не хочуть цього бачити. Ми прагнемо йти в Європу і при цьому залишаємося культурною провінцією.
– Коли ви після гастролей повертаєтеся в Одесу, куди йдете, щоб перевірити "середню температуру у палаті" – в оперу чи в філармонію?
– У філармонію: я там понад 30 років працював солістом. Коли при владі була Партія регіонів, молодий начальник управління культури, за освітою венеролог, вирішив мене вигнати через те, що я надто багато концертів даю на Заході.
Олексій Ботвінов переконаний, що музичні фестивалі, крім художнього, мають соціальний і економічний сенс
Причому свою норму в філармонії я виконував. Просто після того, як я зробив в Одесі великий open air-концерт "Рахманінов біля моря", не запитавши його дозволу і його не пропіаривши, йому здалося, що я занадто самостійний.
Тоді він вирішив перевірити мою роботу в філармонії і звільнив.
Таке було керівництво культурою при Партії регіонів. Я не багато втратив, просто були сентиментальні почуття – 30 років безперервного стажу. Тепер я з ними співпрацюю на договірних умовах.
Тому що той начальник пішов, але справа його жива. У нас і досі за документами, якщо музикант поїхав з країни більше, ніж на 14 днів за рік, його можна звільняти. Це абсурд.
Що кращий артист, то він затребуваніший, а в нашій системі це порушення трудової дисципліни.
Слава Богу, у нас змінилася правляча еліта, але мало що змінилося на місцях, тому, безумовно, нам дуже потрібна реформа культурної галузі.
– У вас записано багато дисків, але немає дисків з українською музикою.
– Я збираюся записати диск української музики, і вже навіть є програма з творів трьох композиторів – Валентина Сильвестрова, Алемдара Караманова і Яна Фрейдліна, але все не доходять руки.
Це чудова музика, в хорошому сенсі сучасна, але, на жаль, маловідома в Європі. Хоча вона звучить дуже достойно і не губиться поруч із Брамсом і Бахом.
Виконавці: Олексій Ботвінов
Джерело: Українська правда життя
|