| Стаття |
|
|
|
|
Мистецтво неможливого
Театральний репортаж з Сум – міста, де не вщухає повітряна тривога
27 вересня, п'ятниця
Поширити у Facebook
Місто Суми, що живе впритул до російського кордону, в напрузі постійної загрози нападу, в нескінчених повітряних тривогах, має свій театральний ажіотаж.
Глядацька зала Сумського національного академічного театру драми та музичної комедії імені Михайла Щепкіна майже завжди переповнена. Оперують сценою тут одразу два театри – сумський і двічі релокований луганський.
Тож, поїздка театральної критикині Ольги Стельмашевської туди – не просто жест підтримки колег, а і мотивація.
Спеціально для УП.Культура вона зафіксувала мистецтво на межі життя і війни. З часом це обов'язково знайде гідне місце в історії виживання і боротьби митців під час жорстокої війни Росії проти України. Проти її культури.
Прицільний розстріл
Сумський театр сьогодні – своєрідна модель життя нашої країни: на одній сцені успішно співпрацюють і співіснують дві трупи, дві театральні сім’ї. Одна – місцева сумська. Друга – вже двічі релокована. Спочатку із Луганська в Сіверськодонецьк. А потім звідти – в Суми команда Луганського обласного академічного музично-драматичного театру.
Керує Сумським театром колишній очільник театру Луганського Сергій Дорофеєв.
В телефоні Сергія – фото нині розбомбленої будівлі театру в Сіверськодонецьку. Разом з колегами з Луганська вони відреставрували цю будівлю після релокації. І не лише будівлю – Дорофєєв побудував цікавий, сучасний український театр в пострадянському й проросійському "мистецькому ландшафті".
В один момент цього всього не стало. Є запис полоненого "денеерівця", який розповідає, як отримав завдання розстріляти театр з танка, що він і зробив десятком пострілів.
Глядацька зала, адміністративні та інші приміщення – згоріли. Театр не підлягає відновленню...
Це був другий із трьох українських театрів, що був знищений свідомо: розстрілювали прицільно саме українську культуру.
"Ремонт будівлі театру у Сєвєродонецьку обладміністрація завершила 2017 року. Загалом на це витратили близько 50 мільйонів гривень, і майже половину грошей вклали в обладнання сцени. Там було все дуже серйозно. Я досі нічого не відчуваю з цього приводу. Не знаю чому, але мене з 24 лютого ще ніколи не накривало. Думаю, що моя підсвідомість просто блокує цей трагічний для мене спогад. Але колись це все має прорвати", – говорить Сергій.
Отже, в Сумах, під одним театральним дахом луганчани почали працювати із сумчанами.
Так, Сумська трупа прийшла до закриття свого ювілейного сезону з новим керівником та неочікуваним підкріпленням.
А Луганський театр залишився окремою юридичною установою, яку очолив Олександр Гришков. 8 років у Сєвєродонецьку він разом з луганчанами створював та відбудовував цей театр, тож це дозволило йому у стислі терміни відновити вистави свого театру.
Нині кожен театр має власну афішу, але вистави грають змішаними складами. Якщо ж проєкти спільні, – на афіші стоять два логотипи.
Сезони і резони
У свій перший сезон 2022/23 року Дорофєєв і Гришков випустили 16 прем’єр, відкрили "Сцену під колом" – "сцену без цензури", осучаснили репертуар. Обидва директори поступово знімали різні табу, обертали у театральну віру очільників області.
Головне: почали активно залучати молодих режисерів Максима Булгакова, Дмитра Некрасова, Владислава Писарева і диригента/режисера Микиту Полякова. Тож, увагу нового, молодого глядача було завойовано доволі швидко й у порівнянні навіть з 2020 роком, – кількість публіки збільшили вдвічі!
Це справжнє досягнення, з огляду на те, що будівля театру, зведена у 80-ті роки минулого сторіччя, призначалася не стільки для театру, скільки для партз’їздів регіону: 822 місця для 300-тисячного міста все ж занадто, навіть для мирного часу. Щоби втримати глядача треба ставити прем’єри буквально на конвеєр.
Після травневої загрози прориву кордону, чисельність населення міста скоротилася до 180 тисяч. До Росії рукою подати – 40 кілометрів.
Проте укриття театру може вмістити лише 350 осіб – на цю кількість глядачів сьогодні і грають. Квиток коштує від 130 до 300 гривень. Для мешканців Сум, враховуючи всі обставини – цілком відчутні гроші. Та попри це зал весь час повний.
Минулий сезон відзначився 13 прем’єрами, зміною репертуару на 90%, гастролями в Києві, Львові, Ужгороді.
Сумський театр не оминають цілком столичні процеси – пошук прийнятної мови, щоб говорити про трагічні події цієї війни, новий погляд на класику, міркування про майбутнє.
Тож, новий сезон у Сумському театрі має вельми збалансовану афішу, в якій є усього потроху з вищеназваного. На експериментальний сцені в укритті: треш "Родина "Веселка" (в оригіналі п’єса "Гей парад") сучасного драматурга Ігоря Білиця, трагіфарс "Оркестр" творця сучасної інтелектуальної драми Жана Ануя і драма "Легені" сучасного британського драматурга Данкана Макміллана; трендові "Хлібне перемир’я" Сергія Жадана у форматі "сцена на сцені та неконцерт "П’ять пісень Полісся" сучасної драматургині Людмили Тимошенко; популярна добре зроблена п’єса "Quartetto" оскароносця Рональда Харвуда на малій сцені, західноєвропейська класика "Пер Гюнт" Генріка Ібсена (переможець престижного всеукраїнського театрального фестивалю-премії "ГРА") і "Сірано де Бержерак" Едмона Ростана.
Й звісно ж, своя "Конотопська відьма". Тут вона у жанрі мюзиклу: в театрі є власний оркестр, співаючі актори і акторки. Оркестр регулярно видає на гора концерти-вистави.
Наразі в репетиціях ще три прем’єри: "Аліса в країні див" Льюїса Керрола для сімейного перегляду, грандіозна "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського й зовсім свіжа п’єса Олега Михайлова "Птах на горищі" – історія дівчинки з Маріуполя, яку вивезли до Росії і яка змогла зберегти у своєму серці Україну.
Особлива вистава
Прем’єра "Украденого щастя" за Іваном Франком у постановці та інсценівці Дмитра Некрасова, – вдалий приклад режисерського відчуття загальноукраїнської театральної хвилі сучасних інтерпретацій української класики.
Квитки на виставу розпродаються наперед. Глядач жваво реагує на кожну яскраву чи провокативну мізансцену, обговорює різні акторські склади, фотографується з режисером (!). У Сумах – такий самий театральний бум, як і в столиці. Зі своїми, звісно, нюансами.
Найбільш вражаючий момент відвідин Сумського театру: за п’ять хвилин до фіналу, коли мало статися непоправне, а режисер майстерно закрутив емоційну пружину до упору, – почувся гучний, глухий вибух: працювало ППО. Звісно, виставу зупинили і попросили спуститися в укриття, але глядачі почали буквально благати дограти, адже тривоги у Сумах тривалі. Хвилин двадцять витримали і таки вмовили дограти: жодна людина не пішла.
Що ж такого привабливого у цій "провінційній драмі" для публіки прикордонного, неспокійного міста, де, здавалося б, не до театру?!
Дію перенесено з 1870 року й підгірського села Незваничі – у 90-і роки ХХ століття, до умовного Слобожанського містечка зі всіма "особливостями" тих років. Події відбувається в гаражі якогось узагальненого спального району зі всім впізнаваним предметним і костюмним світом пересічного, зубожілого, сірого життя під хіти гурту "ВВ".
Проте режисер-постановник і не думає загравати з публікою: цей свідомо обраний хід дає змогу підкреслити "класику жанру" й одночасно актуальність франкового сюжету. Кожна деталь цього осучаснення виправдана і додає реальної, а не літературної справжності любовному трикутнику в оточенні пліток, неконтрольованих можливостей людини при владі, соціально-побутових умовностей й одвічних людських пристрастей і дилем.
Некрасов (музичне оформлення) не дарма вплітає в усю темпоритмичну канву вистави хіти "Воплів Відоплясова": історія починає жити у сучасному ритмі й відгукується не тільки "вставним" музичним номером – буквальною цитатою з кліпу гурту "У клюбі будуть танці", а й колоритом, що додає контрастності драмі, яка розгортається десь на районі.
Влучно обіграно все: замість коня – у Миколи Задорожного (Віталій Хоменко) – "залізний кінь": заіржавілий мотоцикл з люлькою: його фетиш і скарб. Михайло (Юрій Кулик) – народний депутат, "слєдак" і харизматичний "рєшала", що пройшов Афган ("єдиного сина матері – випхали на війну") і має ПТСР.
Анна (Крістіна Зограбян) на перших хвилинах подає до столу перловку: символ відчайдушної бідності й водночас "жіночу кашу", як її називають у народі. Годує нею не тільки нелюбимого чоловіка, але й трьох бабусь – уособлення глибоко упередженого старого світу.
Ці колоритні акторки (Ольга Богомолова, Нонна Жулева та Тамара Корінна) знахідка і яскравий смисловий акцент: то вони три побутові сусідки-жебрачки у пишному вбранні (художниця з костюмів Любов Медвідь) – завзяті працівниці споконвічного ОБС (одна-бабка-сказала), то шекспірівські відьми або ворожки з сусіднього Конотопу, або ж уламок давньогрецького хору, який коментує події.
Апофеоз вистави – "осквернення" коханцями мотоцикла-люльки і матеріального доказу подоби благопристойного життя, "як в усіх", нещасного заробітчанина Миколи. Не обійшлося без еротичного кіно у стилі "Дев’ять з половиною тижнів" – a parte до відеосалонів 90-х. Секс, дим, рок-н-рол. Але сцена надто красива, придумана, хореографічна, експресивна. Ну, бо Театр!
Власне, розуміння природи театру, його відчуття, талановите володіння його секретами, гачками, манками й дає Некрасову можливість використовувати всю режисерську палітру.
Його колеги, – кожен зі своїм особливим режисерським почерком, – так само нею користуються вповні й вільні у своїх мистецьких висловлюваннях. Це і є головною запорукою творчості та глядацького успіху. Сумська публіка завжди може розраховувати на цікавий, вигадливий театр без приставки "провінційний". Оскільки він у контексті і в тренді.
Шкода лише, що війна намагається викинути Сумський театр за його межі: не кожний нині насмілиться поїхати у це місто за театральними враженнями.
Інтерес до театру самих мешканців міста – свідоме і підсвідоме самолікування і самоочищення від страхів війни. Ці півтори-дві години в театрі – повернення у довоєнне життя, відновлення ментального здоров’я і демонстрація стратегічно важливого місця культури в самоствердженні нації.
Автор: Стельмашевська Ольга
Джерело: life.pravda.com.ua
|