|
|
Інна Галатенко: «Коли стою на сцені, відчуваю кожного слухача, у мене все — як на кінчиках пальців»
Чому дуже вимогливий Валентин Сильвестров довіряє Інні Галатенко виконувати свої твори, багато з яких присвятив цій співачці?
20 лютого 2014, четвер
Поширити у Facebook
«Легендарні часи обірвалися, і раптово й грізно настала історія», — написав Михайло Булгаков в нарисі «Киев-город» про події початку ХХ ст. Століття потому в морозному повітрі столиці виткалося з полум’я барикад ще одне послання від Булгакова: «Все мине... а ось зірки залишаться, коли й тіні наших тіл і справ не залишиться на землі. Немає жодної людини, яка б цього не знала. Чому ж ми не хочемо кинути свій погляд на них? Чому?». Які б не відбувалися на землі війни, революції, конфлікти, люди у пошуках відповіді завжди зверталися до музикантів, поетів, художників — земних провідників зоряного світла.
Інна Галатенко — солістка Національного ансамблю солістів «Київська камерата» (художній керівник Валерій Матюхін). Чому відомий високою вимогливістю В.В. Сильвестров з першої зустрічі довірив співачці виконувати свої твори, багато з яких присвятив їй? Аби відповісти, приходиш на концерт і миттєво — почувши звучання голосу — потрапляєш під владу її сценічної магії, яка схожа на енергетику квітучого весняного саду: радість слухати і споглядати невід’ємна. Сопрано незвичайного тембрального забарвлення, витончене фразування, рідкісний дар абсолютного занурення в образ, натхненність кожного звуку і жесту. «Благородна божественна краса», — так відгукнулася австрійська преса на виконання Інною Галатенко і піаністом Романом Рєпкою пісень Валентина Сильвестрова у вересні 2013 року на Міжнародному фестивалі романтичної і сучасної музики.
Наша розмова з Інною Галатенко — про нові твори репертуару, про концептуальну простоту творів Валентина Сильвестрова і «союз музики і поезії».
«ЗУХВАЛЕ БАЖАННЯ І СМІЛИВІСТЬ ГЕНІЯ — ЩОБ ЙОГО МУЗИКА ТЕЖ БУЛА ВПІЗНАВАНОЮ»
— Інно, ваш творчий союз з Валентином Сильвестровим унікальний, і це знову показав концерт «Невиконані шедеври». А як ви познайомилися?
— Нас зв’язала любов до німецької музики. Дванадцять років тому я співала у філармонії «Місячний П’єро» Шенберга — доленосний для мене твір (у Відні, в Музеї Арнольда Шенберга зберігається диск з цим записом. — О.С.). Після концерту Валентин Васильович попросив, щоб я виконала його Кантату з оркестром на його ювілейному вечорі. З першої ж репетиції у нас склалися теплі стосунки, він приніс свої пісні на вірші Блока, Маяковського й Івашкевича, присвячені нам із Романом. Хоча, звичайно, у стиль пісень я входила довго і складно.
— Чому? Поясніть, у чому складність тихої музики Сильвестрова?
— Складність у надзвичайних вимогах композитора. Це зараз все здається легко і природно, хоча потрібно постійно багато працювати. Він якось сказав: «Ми не просто так! Ми годинами займаємося!». Позірна простота — лише видимість. Це концептуальна простота, коли щонайменший штрих і відтінок, акцент і rubato мають величезне значення. Організуюча ритміка вірша, паузи, що говорять і зависають, які не розривають, а зв’язують музичну тканину, насичують простір енергією сенсу. І в результаті повинні народитися невигадливість і натхненність виконання.
Чому так тихо? Не від здавленості й утиску своєї індивідуальності, а від концентрації і кристалізації головного в собі і в голосі. У напруженій тиші звучання і є авангардність стилю маестро. Ця «тихість» незвичайно сконцентрована й енергетично зчеплена — тоді стиль працює. А особистість виконавця має бути трохи збоку, дуже важливий момент усунутості, виконавської стриманості. Неначе поезія співає сама себе, а мене немає — тільки мій голос співає з роялем. І ми стаємо музикою... разом.
У цих піснях багато метафоричного, тонкого перегукування з епохами, стилями, композиторами минулих часів. Точне, вивірене фразування, осмислена й «озвучена» вимова і, найголовніше, виконавська інтонація і особливий тон звучання, важко визначуваний, але абсолютно точно вивірений. І річ навіть не в тому, про що оповідає слово, а в тому, що воно, наповнене музикою, отримує нову наповненість сенсом. Сама краса і виразність звучного слова — вже його сенс.
— Не помилюся, якщо назву вас ученицею Сильвестрова?
— У мене був концерт з присвятою «Майстрові і Вчителеві», і це правда. Він вчить, як потрібно ставитися до музики. Дбайливо, трепетно і так, неначе чуєш її вперше. Після багатьох років спілкування з В. Сильвестровим я абсолютно інакше виконую і музику інших композиторів. Адже сконцентрований і тихий звук, надзвичайна скрупульозність роботи над фразою, витончена і ясна дикція потрібні і пісням класиків і романтиків.
Тихим голосом співаєш від колосальної щедрості і надлишку, коли ти володієш майстерністю, а показуєш тільки трохи. Аби пізнати смак океану, не обов’язково випити його — досить однієї краплі. Це буддійська істина. Ти тільки доторкаєшся до звуку.... та ж невигадливість, як помах пензля у мистецтві каліграфії. Неначе нічого не значущий єдиний рух — а насправді це ціла дорога, яку пройшов учень, і наприкінці життя він може написати один ієрогліф легко й невимушено. Але на опанування такого мистецтва йде все життя.
— Чому Сильвестров часто пише пісні на вірші, які вже існують у інших композиторів, причому пісні широко відомі, такі, що увійшли до світової спадщини?
— Він робить це навмисно — як діалог через час. Зухвале бажання і сміливість генія — аби його музика теж була впізнаваною. Наприклад, пісня «Ой ти, дівчино...» є у Кос-Анатольського, її співав Анатолій Солов’яненко, дуже вдала, пафосна, яскрава. А у Сильвестрова — трепетна, інтимна. Нова музична мова дає нові можливості прочитання поетичного тексту. Валентин Васильович прекрасно знає світову поезію і говорить: «Я своєю музикою всю улюблену поезію пройшов». Він не хоче «актуальної поезії», написаної на злобу дня, вважає, що актуальне — це Шевченко, Тичина. Вищий доказ попадання його музики — коли читаєш ці вірші, вже чогось не вистачає, хочеться чути їх у його музичному оформленні. Для нього важливо, аби це попадання відбувалося, аби союз музики і вірша став невід’ємним. Він сказав: «Якщо люди після концерту захочуть відкрити книгу і перечитати, моя функція виконана».
— Важливою подією для українського музичного співтовариства став вихід двох дисків пісень Валентина Сильвестрова «Музика поезії», а другий зовсім недавно було презентовано у Києві.
— Унікальність дисків ще й у тому, що Валентин Васильович був не просто присутній під час запису, а буквально кожну фразу «диригував, дихав і співав» зі мною. Він і після концерту завжди запитує: «Ну, як ми заспівали?», бо дійсно проживає з виконавцем кожен твір. У буклеті другого диска вперше надрукована вся поезія, вірші можна читати, а це складні філософські одкровення Юргіса Балтрушайтіса, Бориса Пастернака, Геннадія Айги, Ольги Седакової, інших поетів.
«ВОНИ ДИВИЛИСЯ НА МЕНЕ, ЯК ЗАГІПНОТИЗОВАНІ»
— Інно, ви багато концертуєте, у вашому репертуарі — світова вокальна класика і твори сучасних авторів. Розкажіть про події цього концертного сезону.
— Нещодавно я брала участь в організованому Валерієм Матюхіним авторському концерті Леоніда Грабовського (США) — співала з «Київською камератою» його вокально-інструментальний цикл «Коли» на тексти Велимира Хлєбникова. Записали з «Камератою» вокальну кантату українського композитора Олександра Левковича (Канада).
Цікаве продовження мала співпраця з нашим видатним співвітчизником, диригентом Ігорем Блажковим, коли у філармонії з Національним симфонічним оркестром України я співала «Мандруючий концерт» Андрія Волконського на вірші Омара Хайяма. Сильвестрова «зачепив» текст, він з юнацьким запалом вирішив по-своєму відповісти. І написав пісню на вірші Омара Хайяма в перекладі українською: «Що знаєш ти? Адже ти сам ніщо?», яку публіка почує на концерті 21 лютого. А ще готуємо з Олегом Безбородьком нову програму з вокальних творів Равеля, Шумана і Малера, сподіваюся, що концерт скоро відбудеться.
Я давно мріяла виконати вокальний цикл Малера «Пісні мандруючого підмайстра» на його ж вірші, але в Україні не було партитури для камерного оркестру. І мрія, нарешті, повинна здійснитися: коли ми з Валентином Васильовичем були в Австрії минулої осені, отримали спеціально замовлену для нас партитуру «Пісень...» в унікальній редакції Шенберга, привезли і вже почали працювати над нею з «Київською камератою».
— Знаю, що в Австрії ви брали участь у Міжнародному фестивалі романтичної і сучасної музики, і це був тріумф.
— Так, ставлення до нас австрійської публіки мене вразило. Ми виконували програму першого диска «Музика поезії», а там усі пісні російською й одна українською. Я розуміла, що на мені лежить надзадача: донести красу і сенс звучного слова до іншомовної аудиторії. Ми з Романом Рєпкою домовилися, що робитимемо паузи для оплесків, але люди не аплодували — вони дивилися на нас, як загіпнотизовані! Вони 70 хвилин не дихали і не ворушилися. Для мене надзвичайно важливим було те, що я можу тримати таку публіку. Адже я, коли стою на сцені, відчуваю кожного слухача, у мене все — як на кінчиках пальців. І я відчула, що люди занурилися в медитацію, вони явно усвідомлювали, що відбувається щось важливе, і намагалися щодуху це зрозуміти. А коли закінчився концерт, почалося щось неймовірне: вони, не припиняючись, аплодували — хвилину, дві, три. Ми один раз пішли, другий. Потім, як завжди, зву Сильвестрова, маестро вийшов, сів за рояль. А на нього ніхто не дивиться, всі дивляться на нас і аплодують. Валентин Васильович посидів, встав і пішов. А люди аплодують. Я вже не можу стояти, показала, що «на біс» співати не буду! І лише тоді на сцену вийшов Сильвестров і зіграв. А потім обійняв мене і сказав: «Все моє життя, моє життя, коли ви співали!». Це була найвища похвала.
— А чим іще Австрія запам’яталася?
— Фестиваль проходив у місті Швац — серце Тироля, недалеко від Інсбрука. Містечко, оточене горами, лежить у долині, де протікає річка Інн, — краса казкова! Ми з Романом підійнялися на одну гору і побачили старовинну церкву, а поруч ресторанчик, де веселилася компанія молодих людей. Вони грали на мідних духових інструментах, співали тірольських пісень і знамениті йодли — свою національну музику, під вишуканий і дуже професійний акомпанемент. Вразило відчуття цілісності традиції і дбайливого ставлення до неї, ми потрапили в те саме культурне середовище, яке панувало ще за часів Шуберта і надихало його на створення ліричних пісенних шедеврів. Там, в Альпах, в дивній атмосфері романтичної краси Сильвестров написав пісню «Гірські вершини» на вірші Лермонтова і наспівував мені її в літаку, коли ми поверталися до Києва.
Упродовж багатьох років Валентин Васильович після кожного успішного концерту з посмішкою повідомляє: «Все, з піснями, нарешті, покінчено! Займатимуся симфонічною музикою». Але проходить тиждень-другий, і маестро телефонує мені: «Ну ось, знову нову пісню написав!». І в цьому — моє щастя, чекаю нових пісень Сильвестрова і нових концертів.
Автор: Ольга Савицька
Виконавці: Інна Галатенко
Композитори:Валентин Сильвестров
Джерело: Газета "День"
|