|
|
Володимир СИВОХІП: "Генетичний код нації не заженеш у смартфон"
8 грудня 2019, неділя
Поширити у Facebook
Більшості з нас не завадить нагадування, що серед міського хаосу важливо спинитися й відчути музику. Спершу - всередині нас самих, а тоді - в концертному залі. Музичне і не тільки життя філармонії переплетене з тим, що відбувається сьогодні у світі, в країні, у місті. Розмова з генеральним директором Львівської національної філармонії Володимиром Сивохопом - одне з таких нагадувань. Нагадувань про те, що кожен із нас щодня робить вибір й іноді варто робити ревізію свого вибору.
- Які у Вас як у директора філармонії сьогодні думки та відчуття?
- Думок багато, бо переходжу свій особистісний, часовий рубікон підсумків та узагальнень того, чим займався у Львові майже 30 років. Понад 15 років - відповідальним секретарем правління Львівського відділення Спілки композиторів України та майже 15 років - генеральним директором Львівської філармонії. Час, за який мало б вирости нове покоління - нової музики, нових виконавців, появи нових мистецьких акцій чи збереження тих, що з'явилися раніше. Коли виникає запитання, чи робимо ми те, що потрібно, і чи загалом це комусь треба, зокрема українська музика, я відповідаю, що робив, роблю і робитиму стільки, скільки зможу. Здається, роблю доволі багато. Але не можу відповідати за результати. Хай скільки провів музичних акцій, видав музичних творів чи організував мистецьких подій, це не означає, що українська музика стала популярніша і більш запотребувана.
Життя катастрофічно змінюється, змінюються інформаційний простір та естетичні запити суспільства. Не можу сказати, що стають гіршими або кращими, але - іншими. Ця ріка надто швидкоплинна, надто непрогнозована. Попри це, є константа, тобто наше покликання, наша професійна робота, музична культура, якій ми присвятили своє життя. За тиждень філармонія може провести 15 - 20 мистецьких подій - видимих (у концертному залі, на камерній сцені) і невидимих (виїзди в райони, у народні доми, у школи).
У час, коли стрімко змінюються напрями, течії, пріоритети, запити, ми стараємося триматися традиції. Так, як в інших культурних галузях хтось бореться за те, щоб діти брали в руки живу книжку і читали, усупереч тенденції завантажити окремі фрагменти в комп'ютер для швидкого ознайомлення. На жаль, такий підхід застосовують і до музики: мовляв, навіщо іти в концертний зал, щоб годину слухати Бетховена, якщо можна подати коротко головну тему, щоб дитина зрозуміла, що був такий композитор. Це трохи нонсенс - втратити дотик до живого. Ми боремося за цей дотик. До живої книжки, картини, вистави, музичного твору. Ми живемо живим мистецтвом, прагнемо його, створюємо, показуємо. І в нас є аудиторія, якій це також потрібно. Я гордий за філармонію, де зібралася команда однодумців, які фанатично люблять свою роботу. Може, тому Львівська національна філармонія є такою, якою вона є - неповторною й єдиною. Це не означає, що її не можна критикувати. Навпаки, я за те, щоб нашу роботу аналізували.
- Розкажіть про поїздки в народні доми...
- Коли від'їхати від Львова на 15 - 20 км, постають покинуті села. Але є такі, де збереглася громада, де відновлюють народні доми або будують нові. Культурні осередки, які зберегли традиції, мають свою самодіяльність, яка в цілому світі є як спосіб проводити дозвілля. На "артистів зі столиці" приходять не тільки старші люди, а й сім'ї з дітьми. Під час гастролей за кордон, де глобалізація й урбанізація почалися раніше, колеги-музиканти бідкаються, що концертні зали менш наповнені, мистецького продукту менше, а коли є, людям бракує на нього часу.
- Нині говорять про потребу екологічності, про повільне споживання їжі тощо. Можливо, буде повернення й до сприймання живого мистецтва?
- Сподіваюся, що основою розвитку людства буде здоровий глузд і що відбудеться повернення до живого та натурального. Нині великий час зламу, коли з одного боку є спокуса нового, а з другого - небезпека, що участь людини стане зайвою. Не дай Бог, нас почнуть возити таксі, поїзд чи літак, у яких немає живої людини. Або що за 50 чи 100 років електричні скрипки, віолончель, контрабаси, труби запрограмують у комп'ютерний оркестр і в навушниках можна буде послухати симфонію Бетховена. Звісно, програє Бетховен, але й слухач не виграє. В Європі намагаються зберегти найвищі традиції філармоній та оперних театрів. Звісно, не заперечуючи новаторства, яке завжди було і має бути.
- Як Ви в ситуації глобалізму та розвитку технологій робите вибір для себе?
- Я сформував себе доволі давно. Свій напрям і своє кредо теж вибрав досить давно. Іду цією дорогою і не маю потреби на несподівані повороти чи зиґзаґи. Або зупинятися і думати, повернути наліво чи вправо. Вибрати служіння, до якого покликаний, чи спокуси нового. Нехай це буде трохи "ретроградно" чи занадто консервативно. Я залишуся "у XX столітті". У своїй традиції, зі своїм Людкевичем, Барвінським. Не важливо, і це не від мене залежить, чи виконуватимуть їх через 50 років. Та однозначно, що нині їх треба популяризувати, видавати партитури, робити записи. Проводити фестиваль "Віртуози" таким, яким він є вже 40 років, фестиваль "Контрасти" таким, яким є вже 25 років. З фестивалем "Віртуози" практично нічого не змінилося, він робить те, що закладено в матрицю. А отже, код сформовано правильно. І я не маю права його переробляти й не думаю, що потім хтось перероблятиме.
Класичну симфонію Гайдна не зіграєш по-іншому, а тільки класично. Ми не хочемо спресувати його симфонію у 5 хвилин, загнати в комп'ютер під мультик, щоб дитина дізналася, що є такий Гайдн. Дбаємо, щоб філармонійний зал був затишний, комфортний і привітний та щодня мав цікаву музичну пропозицію. Коли люди потрапляють сюди, то ніби опиняються у зовсім іншій атмосфері. Забувають про те гучне, яскраве, подекуди дискомфортне, що є зовні. Спиняють час і замислюються, що життя прекрасне.
- Тобто починається все з часу? Чи з бажання?
- Ми нині всі в замкненому колі причинно-наслідкових дій: "я не встигаю, бо", "я хочу, але не можу, бо", "я б зміг, але". На все знаходимо виправдання: чому рідше навідуємо батьків, менше спілкуємося з дітьми та друзями. Така хвороба - "бо" та "але". Первинні явища підмінили вторинними, і в цьому є велика загроза. Не здаємо собі відповідальності зупинитися й зізнатися: "Ну я ж насправді не прийшов на концерт не тому, що не мав часу, не було маршрутки чи не зміг викликати таксі. Не пішов на день народження до друга або не запросив до себе гостей на своє свято не тому, що бракує часу чи стало гірше жити матеріально". Раніше в музичному середовищі Львова була хороша традиція, коли одні одних приходили слухати, тепер цього нема. Людина одержує запрошення, навіть не відкриває його і знаходить причину не піти. Сподіваюся, що в щоденному житті також прийде розуміння, що живемо досить неправильно. І це не можна виправдати ні глобалізмом, ні тим, що відбувається на вулиці. Ми розмовляємо в затишному кабінеті, де немає відчуття хаосу та неорганізованості. Отже, так само може бути в кожного в домівці, на роботі, у професійній діяльності. Треба тільки приділяти цьому більше уваги та часу.
- Як ставитеся до контрактної системи, за якою тепер працюють установи культури?
- Наразі рано робити узагальнення чи висновки. Що водночас і добре, і зле - керівник установи, який має дуже великі повновження. Мабуть, це правильно, бо він за все відповідає. Коли мене питають, чому на вулиці не прибрано, на афіші помилка, соліст погано зіграв чи в залі холодно, то я не буду казати, що в мене погані працівники. Я дякую, що звернули увагу, і визнаю свої недопрацювання. Коли контракт у працівника закінчується, керівник розуміє, що саме він, а не профком, не збори трудового колективу, не чаювання- кавування, вирішує долю контракту. Але мені здається, що більшість керівників не готова - і психологічно, і фахово - до таких повноважень. Тепер, коли закінчується перша хвиля контрактів, у багатьох професійних середовищах починаються конфлікти. На щастя, філармонія пройшла цю хвилю практично безконфліктно. При тім, що я добрий десяток договорів не продовжив. Узяв на себе відповідальність, хоч розумів, що ці люди більше зі мною не вітатимуться, і вони таки не вітаються. Але я відчуваю, що нічого поганого їм не зробив. Цим людям було далеко за 70, комусь і зa 80. Мусимо розуміти, що мистецтво вічне, а виконавці мистецтва не можуть бути вічні.
Також мені треба чекати ще півроку, рік чи півтора, щоб із кимось не продовжити контракт. І я знаю, чому: людина несумлінно ставиться до обов'язків, уже непрофесійна, непрацездатна або просто є побутовим пияком.
Недолік контрактної системи - коли з працівником переукладають контракт щотри роки. Треба поставити себе на місце молодого музиканта, який виграв конкурс, є фахівцем і жертвує себе цій роботі. Залишається в рідній країні, бореться з побутом, пробує облаштувати своє життя, працювати в професійному колективі, отримуючи мізерну заробітну плату. І йому кажуть, що через три роки побачимо, чи залишимо тебе, а через три роки - знову. Так не може тривати ціле життя. У багатьох країнах Європи і світу передбачено відповідну кількість державних місць. Якщо працівник два, щонайбільше три терміни відпрацював за контрактною системою і довів, що він як фахівець потрібен цій установі, з ним укладають безстроковий контракт.
- Яка Ваша музична мрія, що хочете реалізувати?
- Мені хочеться виконати ще багато музичних творів, які у Львові в силу тих чи інших обставин не звучали або десятиліттями, або загалом. За останні 20 - 25 років майже всі твори, які я виконав, звучали вперше. Наступного року, з нагоди 250-річчя від дня народження Бетховена, вперше у Львові наша філармонійна команда проведе унікальний в Україні та Європі величезний фестиваль Бетховена. Прозвучать багато його творів, більш і менш відомих. Вперше в Україні відбудеться виконання маловідомої ораторії "Ісус на Оливковій горі". Ми знаємо Бетховена як монументаліста з Дев'ятою та Героїчною симфоніями, як камераліста з "Апасіонатою", Місячною та Крейцеровою сонатами. Та він був і іншим, зокрема релігійним. Мені хотілося б більше чогось такого робити, повертаючись у своє виконавське минуле, коли звучали реквієми Брамса, Верді, Шнітке, меси Шуберта, Россіні, Дворжака, "Страсті" Баха. Звісно, є речі, які я повинен робити з огляду на ті чи інші обставини. Двічі на рік вшановуємо пам'ять Василя Сліпака, відзначаємо ювілеї композиторів та виконавців, проводимо фестивалі. Я розумію, що це робота в руслі традиції, про яку я казав. Це закладено в матриці, я заклав її дуже давно, і не сам, а в середовищі, яке мене сформувало. У Львові наприкінці 80-х - на початку 90-х років були надзвичайно цікаві часи, і саме тоді сформувалися наші професійні запити. Іноді мені трохи шкода молоде покоління музикантів, бо їхні запити надто мізерні. Вони не доходять до джерел, до первинного, а обмежуються вторинним, тим, що напохваті. Коли натиснув на кнопку ґаджета, сказав слово, й маєш отримати відповідь. А якщо відповідь не приходить, стає нецікаво і йдеш далі. Ми багато втратимо, якщо молоді дослідники не вивчатимуть джерела. Коли беру видання, яке замовляв із книгосховища років 25-30 тому, і після мене ним ніхто не користувався, мені стає трохи дискомфортно. Я розумію, що ми втрачаємо щось важливе. Адже генетичний код нації не заженеш у смартфон.
- Можливо, є винятки, і хтось іде глибше?
- Винятки є завжди. 30 років тому ми, напевно, також бли винятками - ті, хто залишився. Багато моїх ровесників виїхало. У середині 90-х, коли ми заснували фестиваль "Контрасти", у мене і в мого найближчого друга Романа Стельмащука брали інтерв'ю для альманаху "Королівський ліс" зовсім молоді Вікторія Садова та Віктор Неборак. Ми говорили про невлаштований побут, про бруд довкола, про містечковість - і про струмочки, які тут чи тут пробиваються. Про дилему, як тим струмочкам бути, бо вони попадають у загальне болото, а якщо потрапляють на спраглий ґрунт, то він їх виснажує, і вони зникають. На пряме запитання, чи ми звідси не виїдемо, ми, 25-26- річні, відповіли, що не виїдемо, що хочемо робити те, що вже робимо, і саме тут. Хай які воно дасть чи не дасть результати. Напевно, таки дало. Бо є багато речей у музичному Львові, які існують від 90-х років, коли закладалися ті струмочки. Напевно, кожна людина досить свідомо ухвалює рішення, де вона залишається і що робить.
Автор: Наталя ДУДКО
Діячі мистецтв: Володимир Сивохіп
Концертна організація: Львівська національна філармонія
Джерело: Львівська Ратуша
|