|
|
Геніальний тенор
29 липня - день пам'яті Анатолія Солов'яненка (1932-1999 рр.)
29 липня 2024, понеділок
Поширити у Facebook
Анатолій Борисович був видатною особистістю, зіркою світового оперного вокалу, який першим з українських співаків проклав творчу стежку до легендарної сцени - “Метрополітен-опера”.
Серед найвідоміших партій митця, якого іноземні критики називали «українським соловейком», були: Герцог ("Ріголетто" Дж. Верді), Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Фауст (в однойменній опері Шарля Гуно), Альфред («Травіата» Дж. Верді), Надір («Шукачі перлин» Ж. Бізе), Рудольф («Богема» Дж. Пуччині) та інші.
Анатолій Солов’яненко володів не тільки виняткової краси та сили тенором, але й належав до плеяди тих видатних митців-патріотів свого народу, які не розмінювали свій талант на тимчасові успіхи й славу, а гордо і до останнього подиху служили виключно його величності мистецтву!
Нині вже 25 років, як обірвалася земне життя Анатолія Борисовича, але ми пам’ятаємо його і його оксамитовий голос, який не сплутаємо ні з ким іншим.
Про легендарного тенора згадує його дружина - Світлана Дмитрівна Солов’яненко.
- Ми познайомилися з Толею на роботі, у Політехнічному інституті. Я була лаборанткою на кафедрі, а він - викладачем. Ми жили в одному напрямку, куди ходив трамвай. Їхати треба було хвилин 30, і ми часто опинялися там разом. Я добре пам'ятаю день, коли він вперше відверто звернув на мене увагу. Це було 8 березня 1962 року. До речі, на той час це був робочий день. Толя приніс мені шикарний букет квітів і запропонував провести додому. Для мене це було повною несподіванкою, - пригадує дружина видатного оперного співака Світлана СОЛОВ’ЯНЕНКО. – У 1963-му ми одружилися, свій медовий місяць провели у Лівадії, а далі 37 років разом ішли по життю…
Він завжди був дуже завантажений, але знаходив час для родини, допомагав мені, бо я спершу вчилася, потім викладала у виші. Хоча не просила, Анатолій сам бачив, чим і коли треба допомогти. Міг догледіти немовля, приготувати щось, помити посуд… Його життя багато до чого привчило: мама довго хворіла, а батько важко працював на шахті, тож Толя доглядав молодшу сестру, водив її у дитсадок, потім до школи, підтримував порядок у хаті. У них завжди була ідеальна чистота, всі привчені не смітити і прибирати за собою. Такими виросли й наші діти…
Я багато їздила з чоловіком, якщо була поруч, не пропускала жодного його виступу. Коли ж ми мали вільний час, то проводили його всією родиною: ходили з дітьми на концерти або вистави; влітку їздили на море — це було важливо для здоров’я Анатолія Борисовича. Він завжди хотів, щоб ми були разом!
Не секрет, що останніми роками Анатолій Борисович страждав через вимушену розлуку з Київською оперою, в якій виступав протягом майже трьох десятиліть.
Йому пропонували емігрувати, обіцяючи нечувані гонорари, але співак не уявляв свого життя поза Батьківщиною.
— Вимушене залишення Анатолієм Борисовичем Київської опери у 1993 році було для нього дуже болючим, — згадує Світлана Дмитрівна. — Від цієї рани чоловік так ніколи й не оговтався. Артист, який своєю творчістю прославив Україну, фактично виявився не потрібен рідному театру, з яким нерозривно був зв’язаний майже три десятиліття. А Солов’яненко ради цієї сцени пожертвував спокусливими пропозиціями з Великого театру, не емігрував за кордон, хоча йому обіцяли фантастичні гонорари. Анатолій Борисович завжди був патріотом своєї країни. Ображався, коли московські колеги називали Національну оперу України «театром, що віддалений від центру». Справедливо зауважуючи, що українські артисти є творчими донорами не лише Маріїнського, а й Великого театру. Він завжди пам’ятав, що в Києві розквітнув його талант. Те, що після залишення Опери Анатолій Борисович не впав у депресію, багато в чому є заслугою керівництва Національної філармонії України. Його сольні програми завжди проходили з аншлагами. Він любив філармонічний зал за чудову акустику, а найголовніше — за можливість співати, творити й залишатися в професії, без якої він не уявляв своє життя.
— Анатолій Борисович ніколи не був байдужим виконавцем, усі партії, камерні твори пропускав через своє серце, — продовжує Світлана Дмитрівна. — До кожного спектаклю ретельно готувався, знаючи за місяць, де, коли й що співатиме. Щодня працював з клавіром. Вставав о 8-9 годині ранку. Обов’язково робив зарядку 30-40 хвилин. Він був раціональною людиною, й тому багато встигав зробити. У день спектаклю відключав телефон, не дивився телевізор, не слухав радіо, настроюючись на постановку. Ми з синами намагалися його оберігати, не засмучувати. Толя слухав записи, головним чином не свої, а інших співаків — майстрів світового рівня. Для нього італійські співаки були, як Боги в мистецтві.
Анатолій Борисович не визубрював тексти партій, а розумів, про що він співає. Досконало знав італійську мову. З 1963 по 1965 стажувався в міланському театрі «Ла Скала». Співак казав: «Щоб не забути мову, якщо немає щоденного спілкування, нею треба займатися постійно». Тому зарядка, тренаж голосу й читання італійської періодики та літератури були його щоденними заняттями.
— Коли чоловік розмовляв з італійцями, які не знали, хто він, то приймали його за свого. Намагаючись вгадати його професію, висловлювали припущення: ви, напевно, письменник — у вас дуже гарна літературна мова. Толя дуже любив Італію. Захоплювався її культурою, чудово знав історію країни. У «Ла Скала» він відшліфував свій голос, відпрацював техніку. Його педагог Барра сказав: твоє щастя, що ти прийшов пізно в мистецтво. Анатолій почав виступати в 30 років, коли психологічно й фізично зміцнів, тому так добре на довгі роки зберіг свій голос. Дехто докоряв його першому вчителю Коробейченку, що десять років — надто довгий термін для навчання. Але Олександр Миколайович виявився правий, і Толі пощастило, що він потрапив у руки спочатку до такого чудового педагога, а потім до знаменитого маестро Дженнаро Барра. Розбираючи архів, я знайшла записку Барра, датовану червнем 64-го, де він рекомендує Анатолію: «найкращі для подальшої професійної вокальної діяльності співака такі опери: «Ріголетто», «Лючія ді Ламмермур», «Травіата», «Тоска», «Манон Лєско», «Фауст», «Богема».
Лише після цього й декількох років набуття сценічного досвіду, можна включити в репертуар артиста драматичні опери — «Трубадур», «Кармен», «Аїда». Й усі ці рекомендації Толя точно виконав. Не встиг тільки заспівати вердіївську «Аїду», й лише тому, що через інтриги був змушений піти з київської Опери.
З кожної поїздки привозив дуже багато книжок, нот, записів і незабаром зібрав величезну бібліотеку й фонотеку. Коли митники цікавилися, що він везе, й бачили платівки, альбоми й монографії, то всміхалися. Адже в ті часи загального дефіциту наші люди з-за кордону, як правило, везли щось інше.
— Влітку 1977 року, за лінією товариства «Дружба», чоловік поїхав у Нью-Йорк, — продовжує С. Солов’яненко. — Після виступу до нього підійшов артистичний директор театру Річард Радзінський, зачарований майстерністю Анатолія. Буквально наступного дня організував його прослуховування в «Метрополітен-опера». Коли головний диригент Джеймс Лівайн ознайомився з репертуаром чоловіка, став думати, як знайти віконце, щоб Толя виступив у їхньому театрі. Річ у тім, що їхній сезон починається в жовтні, й усі спектаклі розписані на п’ять років (!) наперед. І «нішу» знайшли в опері П. Масканьї «Сільська честь» у постановці знаменитого Франко Дзефіреллі. Запрошення надіслали в Держконцерт, але чоловікові про це навіть не повідомили. Коли надійшов повторний виклик, москвичі почали наводити безліч причин, чому в Нью-Йорк Анатолію їхати не треба. Але коли дирекція «Метрополітен» надіслала ще декілька телеграм на ім’я Солов’яненка з пропозицією виступити не лише в «Сільській честі», а також у «Кавалері троянд» Р. Штрауса, то, нарешті, чоловіка відпустили на гастролі в Америку. Толі довелося терміново й самостійно розучувати партію Італійського співака, оскільки опери «Кавалер троянд» у нього в репертуарі не було. Це невелика арія, але доволі складна для вокаліста.
У Нью-Йорк ми поїхали з чоловіком разом і провели там два чудовi місяці, сповнені яскравими враженнями, подіями. Дивилися різні спектаклі. Толя чудово виступив у штраусівській опері. Було багато хвалебних рецензій на його адресу, й раптом, після Нового року, він захворів. Анатолій заразився «двогорбим гонконгiвським» грипом. Чоловік марив. А через декілька днів у нього прем’єра. Підняли на ноги кращих медичних світил. До речі, з деякими лікарями українського походження ми товаришуємо й досі. Медики на ноги Толю підняли, але його виступ усе одно довелося відкласти. Замінив Анатолія знаменитий тенор Пласідо Домінго, а коли чоловік видужав, то заспівав домінгівські партії в «Сільській честі». Найголовнішим підтвердженням успіху було те, що дирекція «Метрополітен-опера» перенесла контракт на наступний місяць. І Толя знову чудово виступав в Америці — співав партії Герцога в «Ріголетто» і Турідду в «Сільській честі». Це було його міжнародне визнання, й з того моменту він дійсно став оперною знаменитістю, зіркою світового рівня.
За тогочасними законами, 90% гонорару потрібно було здавати у Держконцерт. Причому багатьом артистам доводилося гроші везти готівкою та здавати в Москві в касу. Анатолій Борисович, виступаючи за кордоном, заздалегідь оговорював, що валюту здасть у наших посольствах тих країн, де він виступав, щоб не нервувати та не бути грошовим кур’єром. А після гастролей вже в Москві звітував за довідкою про здані суми. Наприклад, за нью-йоркські гастролі він здав 18 тисяч доларів. Американці його запрошували і на наступні сезони, але цьому не судилося здійснитися. Змінилася політична ситуація: почалися афганські події, розірвалися культурні й економічні відносини між СРСР та США.
Анатолій Борисович часто виступав у різних країнах. Його завжди тепло приймала публіка. В Австралії його називали «владикою» і підкреслювали, що «голос Солов’яненка має магічне забарвлення». Він виступав у Новій Зеландії, Бразилії, Аргентині, США, Канаді, Монголії та Японії, його знали у всіх країнах Європи, цінували за талант...
- 29 липня він прокинувся в чудовому настрої, якого у Толі я давно не бачила. Жартував, сміявся. Приготував сніданок і раптом вирішив поїхати на дачу. Не захотів, щоб я його підвезла. Добирався автобусом, - із сумом пригадує Світлана Дмитрівна. – Тоді стояла виснажлива спека. Він сходив на річку, багато плавав. Потім сказав моїй мамі, що ляже відпочити до обіду – і вже не прокинувся… За висновком медиків, чоловік помер від обширного інфаркту. На серці були рубці від семи мікроінфарктів…
В останню путь видатного тенора проводжали тисячі людей. Труну виносили під громові оплески. Анатолія Борисовича поховали у смт. Козин, неподалік від заміського будинку співака.
Нині на центральній алеї козинського цвинтаря на Київщині можна побачити гранітний пам’ятник Анатолію Борисовичу (робота знаного скульптора Миколи Рапая). Також у Козині діє Меморіальний музей А.Б. Солов’яненка (як відділення Київського археологічного музею і підпорядковується Київському обласному управлінню культури). На честь легендарного оперно співака названо малу планету 6755, а у багатьох містах нашої країни вулиці носять його ім’я.
Вічна і світла пам’ять видатному співаку!
Автор: Тетяна Поліщук
Діячі мистецтв: Тетяна Поліщук
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
|