| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Ми сильні завдяки коханню, бо саме воно робить мистецтво живим: Іван Уривський про постановку вистави «Казки Гофмана»
Сьогодні
Поширити у Facebook
Джерело: Вечірній Київ
Жак Оффенбах усе життя мріяв написати «серйозну оперу», але публіка вимагала легких водевілів та оперет. Його останній твір — «Казки Гофмана» — став спробою здійснити цю мрію.
Цієї осені на сцені Національної опери України відбулися прем’єрні покази опери Жака Оффенбаха «Казки Гофмана» у постановці відомого театрального режисера Івана Уривського. Це довгоочікувана подія у світі класичного мистецтва, адже після тріумфального концертного виконання опери у 2021 році, глядачі чекали на сценічне втілення, і тепер, у 2025-му, воно постало перед ними у сучасному прочитанні, де музейний простір перетворився на живу інсталяцію.
Прем’єра пройшла при повних аншлагах і об’єднала не лише шанувальників оперного мистецтва, а й чимало поважних гостей, засвідчивши високий інтерес до сучасного переосмислення класики.
«Вечірній Київ» завітав на одну з вистав, щоб поспілкуватися з режисером Іваном Уривським і дізнатися більше про сучасне переосмислення класичного сюжету.
Пане Іване, для втілення «Казок Гофмана» ви образи досить незвичайний для опери простір, перенісши дію до картинної галереї. Розкажіть, чому саме музейний простір став сценічним рішенням для оперної вистави?
— Насправді ми разом із художником-постановником Петром Богомазовим давно хотіли оформити одну з наших вистав в подібному просторі. Коли з’явилася ідея «Казок Гофмана», ми відчули, що ця історія органічно лягає на зали галереї — зали трьох кохань Гофмана: Олімпії, Антонії та Джульєтти.
Тож, можна сказати, що наші попередні напрацювання, музика й сюжет зійшлися й склалися в єдину концепцію.
— Чи ставили ви собі за мету створити оперу, яка має сподобатися новому глядачу, не дуже знайомому з цим мистецьким жанром?
— Ми не мали завдання «сподобатися». Для мене важливо, що до опери приходить новий глядач — той, хто лише щось чув про цей жанр, і той, хто давно його любить. Ми просто робили виставу «Казки Гофмана» на музику Оффенбаха чесно і якісно, так, як ми її зрозуміли разом із художниками, солістами та диригентом. А далі вже справа вибору самого глядача…
— Як, на вашу думку, можна зачепити сучасного глядача?
— Я не розділяю публіку на досвідчених чи нових глядачів — усі вони сьогодні в залі, і разом створюють одну спільну енергію. Є сцени, які можуть справити сильне враження, наприклад арія Олімпії — надзвичайно красива й важлива і вона викликає у глядача певну емоцію, але вона триває лише вісім хвилин — вся ж вистава значно довша). Звичайно ж, мрія будь-якого постановника — це, щоб вся вистава була на високій емоційній хвилі, але ми не прагнули робити акцент лише на окремих ефектах. Найголовніше — щоб уся вистава сприймалася як єдиний досвід, який глядач проживає від першої до останньої хвилини що надалі впливає чи лишиться він в опері, чи захоче прийти на інші постановки.
— Постановка вистави «Казки Гоффмана» об’єднала понад 150 учасників, зокрема солістів опери, артистів хору, мімансу та оркестр. Як вам працювалося з таким величезним колективом?
— Це справді непросто. На сцені одночасно — 80–90 хористів, 60–70 музикантів, плюс команда, реквізит, костюми. Це величезний організм, який потребує злагодженої роботи. У драматичному театрі, де може бути п’ять акторів, можна довго шукати рішення під час репетицій. Тут же треба діяти швидко, знаходити спільну мову з усіма 150 людьми — і це все лише за два місяці репетицій.
Для мене це новий досвід, але він надзвичайно цінний: працювати з такою потужною енергією — велике задоволення.
— Хронометраж оригінальної партитури вистави триває понад 3,5 години. Ви скоротили її до двох із половиною — трьох. Чому довелося зробити купюри?
— У повному вигляді опера могла б тривати майже п’ять годин з двома антрактами. Це забагато навіть для мене. А якщо врахувати реалії сьогодення — зокрема можливі тривоги, — то загальна тривалість могла б розтягнутися й до шести годин. Тому ми разом із диригентом-постановником Миколою Володимировичем Дядюрою довго працювали над партитурою й вирішили зробити певні скорочення. Це був непростий, але необхідний крок, і ми здійснили його так, щоб не порушити основну структуру та динаміку твору. Сподіваюся, від цього виграли й ми, і глядачі.
— Що для вас є головним імпульсом в оперній виставі?
— Особисто для мене, саме музика є основним імпульсом у постановці. Навіть у драматичному театрі я часто відштовхуюся саме від музики — вона задає тон, ритм і емоційний поштовх. У випадку «Казок Гофмана» є музика і є історія — історія головного героя та його взаємодії зі світом.
Ці два складники поєднуються, і тоді починаєш думати, як їх візуалізувати, які акценти розставити. А далі вже йде технологічна робота: сценографія, взаємодія з актором, пошук точних виражальних засобів.
І саме тут народжується один з головних сенсів: «Ми сильні завдяки коханню, бо саме воно робить мистецтво живим».
— Що ви особисто винесли для себе з роботи над класичним жанром?
— Я зрозумів, що мені ще дуже багато треба дізнатися про оперу (сміється — прим. «Вечірній Київ»). Вона сильно відрізняється від драматичного театру, яким я займаюся вже десять років. Оперою я займаюся лише рік. Це і технічні моменти — організація репетицій, технологія, комунікація з солістами, з хором, адже це не драматичні актори, потрібен інший підхід. Це і структурні речі — як зробити купюру, не зламавши музичну структуру. Але в опері є плюс: поруч завжди диригент, який знає більше і може підказати. Я вчуся слухати досвідченіших за себе.
— Як зробити твори, написані понад 150 років тому, зрозумілими й актуальними сьогодні?
— Я думаю, треба йти від себе — як ти бачиш світ, як відчуваєш музику й історію. Немає задачі спеціально осучаснити. Просто виникають певні картинки, атмосфера, яку ти відчуваєш правильною. Далі вже все залежить від глядача: для когось вистава сучасна, для когось авангардна, для когось занадто проста.
Я намагаюся не ділити на «академічне» чи «сучасне», а об’єднувати все в одну систему.
— Про що сучасне переосмислення «Казок Гофмана»?
— Я не люблю давати прямі відповіді на це питання. Хочу, щоб кожен глядач сам подивився й визначив, про що для нього ця вистава. Для мене особисто важливою є фінальна фраза: «Ми сильні завдяки коханню». А все інше нехай залишиться у ваших власних відчуттях і переживаннях.
— Якою була реакція публіки на прем’єрні покази?
— Вона була дуже різною. Хтось сприйняв виставу позитивно, хтось критично, а дехто залишив залу. Для мене, такі протилежні реакції — це дуже важлива парадигма, адже різні думки створюють навколо постановки об’єм і багатогранність. Це означає, що вистава живе, викликає емоції та дискусії. І саме це мене тішить.
***
Нагадаємо, що опера «Казк Гофмана» належить до найзагадковіших творів світової музичної спадщини. Це остання, «лебедина пісня» видатного французького композитора Жака Оффенбаха (1819–1880), якого вважають засновником класичної оперети.
Упродовж життя Оффенбах прагнув вийти за межі комічного жанру, що приніс йому шалений успіх, і створити справді «серйозний» твір. Натхненням для його єдиної опери стало лібрето Жюля Барб’є, написане за мотивами трьох новел німецького письменника й казкаря Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776–1822): «Піщана людина», «Казка про втрачене зображення» та «Радник Креспель».
Барб’є разом із Мішелем Карре об’єднали ці сюжети, ввівши центральний образ самого Гофмана як головного героя, який переживає три історії нещасливого кохання: до механічної ляльки Олімпії, хворої Антонії та куртизанки Джульєтти.
Спершу лібретисти пропонували сюжет Шарлеві Гуно, але після його відмови звернулися до Оффенбаха. Робота над твором захопила композитора, проте виснажила його здоров’я. Він помер, так і не завершивши оперу. Партитуру довів до кінця Ернест Гіро — автор речитативів у «Кармен» Бізе.
Прем’єра відбулася у лютому 1881 року в паризькому Opera Comique і мала шалений успіх: лише за перший сезон виставу показали понад 100 разів. У грудні того ж року постановку представили у Відні, де під час другого показу сталася трагічна пожежа, що забрала життя 384 людей. Відтоді опера отримала «нещасливу славу», але з часом завоювала любов публіки в усьому світі.
Ідея поставити «Казки Гофмана» на сцені Національної опери України виникла декілька років тому. Для реалізації задуму запросили відомого англійського режисера, корифея театрального мистецтва — Тоні Палмера.
Проте через початок повномасштабної війни, втілити цю ідею війни не вдалося, а прем’єру довелося відкласти на певний час. І ось наприкінці жовтня нова постановка нарешті побачила світ на головній оперній сцені країни. Вона стала не лише мистецькою подією, а й символом стійкості та культурної сили України, адже об’єднала понад півтори сотні учасників — солістів, хор, оркестр та творчу команду, які працювали над втіленням «Казок Гофмана» в умовах воєнної реальності.
Автор: Тетяна АСАДЧЕВА
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Концертний зал: Глядачевий зал Національної Опери України
Джерело: Вечірній Київ
|