| Огляд |
|
|
|
|
Лагідна посмішка старенького генія. Як україномовний "Фальстаф" Джузеппе Верді запрем'єрився у Київській опері на Подолі
4 лютого, вівторок
Поширити у Facebook
Київська опера на Подолі здивувала незвичною постановкою. 25 січня там відбулась прем'єра опери-комедії "Фальстаф" італійського композитора Джузеппе Верді українською мовою.
Переклав її Максим Стріха, тож у глядачів була можливість не лише насолодитись виконанням, а й реагувати на жарти лицаря-товстуна в реальному часі.
І як повідомляє оперний критик УП.Культура Андрій Аблов, жарти Фальстафові вдалися. Хоча є речі в постановці, з якими не дуже склалось.
Коли згадують про "Фальстаф" Джузеппе Верді – зазвичай зазначають, що ця прекрасна опера – остання у творчому доробку великого італійського композитора. Верді почав працювати над нею, коли йому виповнилося 76 років, і переймався насамперед тим, чи не завадять вік і здоров’я завершити цей задум. Але в дійсності все було набагато цікавіше! Бо "Фальстаф" – не остання опера великого Верді. Це – після-остання опера!
Верді вже нічого вже не збирався писати. Слава, пошана, гроші – все це вже було в нього. Давно вже написані "Аїда" (1871 р.), а потім знаменитий Реквієм (1874 р.), а за ним з великою перервою – і "Отелло" (1887 р.). Кожна ця робота отримала в публіки цілковите і беззаперечне визнання, кожну вважали вершиною творчості композитора. Останньою вершиною! Аж раптом на схилі літ старенький геній подарував світові ще один шедевр.
Верді писав цю оперу фактично для себе. Писав так, як йому вважалося правильним. Йому вже було байдуже, що про неї скажуть люди. Абсолютно байдуже! На прем’єрі, яка відбулася на сцені міланського театру Ла Скала, публіка була ошелешена сміливістю музичної мови. Геніальні мелодії спалахували, ніби яскраві вогники у попелі догораючої ватри, і, повністю захопивши музичну увагу слухачів, швидко зникали, аби уступити місце наступним.
Всі чекали від композитора розгорнутих, завершених арій, але замість них раз за разом Верді чарував слух кришталево прозорими, ідеально збудованими вокальними ансамблями, які, ніби хмаринки у синьому небі, вражали невагомістю та світлоносністю звучання. Звукова тканина опери лилася невимушено і безперервно, ніби струмковий потік, виблискуючи раптово то тут то там жаринками музичних жартів.
Але, пишучи свою після-останню оперу, старенький Верді все ж не зміг забути про своїх ворогів. Він добре пам’ятав, як сміялися над його творчістю, як називали його рагулем від музики і композитором-селюком, звинувачували у примітивності музичної мови та недостатності мистецької освіти. І ось, завершуючи свій вже точно останній твір, він не втримався і вирішив помститися їм!
Фінальний ансамбль "Фальстафа" – довершена, академічно бездоганна і фантастично прекрасна фуга! Нею він жбурнув в обличчя злоязиких базік, беззаперечно і назавжди довівши всім, що він в музиці – не зайда, не аматор, не спритний компілятор. А справжній композитор! Аж нічим не гірший за улюбленця широкої публіки Джакомо Мейєрбера, ба навіть і кумира європейської мистецької еліти Ріхарда Вагнера!
Про що писав свою останню оперу старенький Верді? Про те, що, скільки тобі не було б років, все одно треба насолоджуватися радощами життя, бешкетувати, закохуватися, вірити в те, що ти також здатний підкорити інше серце, зваблювати жінок, крадучи їх в ревнивих чоловіків! І навіть якщо в тебе – так само, як і у головного героя опери Фальстафа – величезне, огрядне черево, – все одно це не привід засмучуватися! Бо коли тебе підло викинуть з віконця в Темзу, саме воно – оце до тріску набите сальцем барило – врятує тебе, не дасть тобі потонути і поможе живим дістатися берега! Бо все в цьому світі – лише веселий жарт!
І ось останній шедевр великого Верді – опера "Фальстаф" – прозвучала в Києві, з невеличкої сцени Київського муніципального театру опери і балету "Київська опера", що на Подолі. Знаменитий італійський диригент Артуро Тосканіні, який у молодості мав можливість трохи спілкуватися із стареньким Верді, згадував про те, що сам композитор вважав ідеальною для постановки "Фальстафа" не величезну залу міланського оперного театру Ла Скала, а маленькі, затишні сцени провінційних італійських оперних театрів, де оперним співакам не доводиться форсувати голос і де більшість глядачів знаходяться доволі близько від виконавців. Невелика глядацька зала Київської опери за своїми розмірами та акустикою повністю відповідає бажанням композитора.
Опера прозвучала не мовою оригіналу, а в дуже дотепному і стильному українському перекладі поета Максима Стріхи – як і має бути у справжньому оперному театрі! Традиція виконання опер мовою оригіналу, яка здебільшого є незрозумілою для публіки, сформувалася відносно недавно, у ХХ столітті, коли прогрес у міжнародному транспортному сполученні дозволив оперним співакам швидко переміщатися між країнами й континентами для того, щоб брати участь в оперних виставах у будь-якій точці світу. А в ХІХ столітті в переважній більшості випадків опери співали в перекладі на мову, зрозумілу для глядачів.
Бо оперний театр – це насамперед театр. Музика в опері є лише засіб для того, аби розповісти історію, що сталася з героями опери. У випадку, якщо слова, що їх промовляють герої, незрозумілі для публіки, незрозумілою стає і та життєва ситуація, в якій герої опинилися.
Наприкінці ХХ століття, провідні оперні театри світу, цілком усвідомлюючи неприйнятність виконання опери незрозумілою мовою, почали застосовувати технологію електронного табло, на якому глядачі могли прочитати дослівний переклад реплік, які в цей момент звучать зі сцени. Але практика показала, що електронне табло з перекладом помітно відволікає увагу глядачів і від музики, і від акторського виконання.
До того ж, у багатьох випадках глядачі просто не встигають прочитати текст, що з’являється на табло. Особливо актуальним це застереження виявилося для комічних опер, в яких сюжет розвивається дуже швидко. Оперні критики із цього привоу зло кепкували, що на виставі публіка мала нагоду добре повправлятися у скорочитанні.
На перем’єрі в Київській опері музика "Фальстафа" прозвучала під управлінням Народного артиста України диригента Василя Василенка. Партитура останньої опери Верді ніби і не містить очевидних вокальних складнощів: нот у надвисокій теситурі, фіоритурних пасажів, надскладних кантиленних мелодій, що вимагають від співака ідеального володіння диханням, – але при цьому музика "Фальстафа" вважається надскладною для виконання.
Цей твір для кожного оперного співака, для оркестру і хору – фактично, іспит на професійну спроможність. Головним чином, через безліч вокальних ансамблів, якими насичена партитура опери. Найменша фальш або ритмічна неточність у виконанні цих ансамблів дуже помітна і дуже шкодить принадності цієї музики.
Треба визнати, що зусиллями диригента-постановника Василя Василенка театр впевнено впорався з виконанням, складної, а в окремих епізодах – карколомної партитури, написаної Верді в розрахунку на фантастичну вокальну вправність, яка була притаманна італійським оперним співакам кінця ХІХ століття.
"Фальстаф" Київської опери з’явився перед публікою в режисерській постановці відомого українського хореографа Георгія Ковтуна. Давно вже відомо, що провідною рисою таланту Георгія Ковтуна як митця є його фантастична вигадливість та розмаїтість у вирішенні пластичного малюнку. Цей його хист виявився надзвичайно доречним для постановки "Фальстафа". Для вирішення комедії, створеної лібретистом Верді Арріго Бойто на основі кількох творів Шекспіра, режисер обрав жанр несамовитого бурлеску, тобто сміливого, відвертого, безоглядного комікування з гіперболізацією будь-якого кумедного моменту.
Режисер запропонував виконавцям надзвичайно активний мізансценічний малюнок, дуже подібний до хореографічного. Фактично, у виставі всі виконавці перебували в безперервному русі, ідеально синхронізованому з музикальною тканиною опери. В постановці Георгія Ковтуна комічна опера Верді стилістично набула характеру італійської комедії дель арте – з її карнавальною стихійністю, буффоністю у поведінці героїв та глумливою сардоністичністю у зображенні тих ситуацій, в які вони потрапляють.
Втілення на сцені майже балетного за своєю природою режисерського "тексту" Георгія Ковтуна становило неабияку складність для оперних співаків. Проте вони впоралися з цим завданням. Більше того, на прем’єрних показах вистави було добре помітно, що оперні виконавці сприйняли граничну активність мізансцени не як зайве, прикре, непотрібне ускладнення їхнього сценічного "буття", а як цікавий творчий виклик своїм акторським здібностям.
Нечувана для оперного театру жвавість сценічної дії, дуже майстерно вибудованої на сцені Георгієм Ковтуном, майже шокувала столичну оперну спільноту, звиклу до статичності, яка панує в більшості вітчизняних оперних постановок. Під час обговорення прем’єри навіть звучали сумніви у доречності такої активної, насиченої рухом дії в опері. Подібні оцінки не можна визнати правильними. У справжній оперній виставі театральний, сценічний образ не має бути аморфним! Він має бути таким самим яскравим, як і музичний образ, створений композитором! Особливо це актуально для опер комічного жанру. І це не є вимогою сьогодення. Численні спогади оперних співаків ХІХ століття містять безліч згадок про активність їх акторського існування на сцені.
Серед всіх співаків, які взяли участь у двох прем’єрних показах "Фальстафа", особливу увагу звернула на себе молода співачка Марія Антоневська, виконавиця партії вінздорської кумушки місіс Квіклі. В її виконанні все доставляло насолоду: і свіже, молоде, невимушене звучання її компактного мецо-сопрано з пречудовими нижніми нотками, і невимушеність комікування, і природна жвавість акторської гри, і, як-то писали у старих рецензіях, вигідна зовнішність. Щодо всіх інших виконавців треба визнати, що театру вдалося зібрати на сцені співаків, чиї голоси, зовнішність та характер акторського таланту цілком відповідали тим завданням, які ставить перед виконавцями опера Верді.
На жаль, доводиться визнати, що глобальним недоліком постановки "Фальстафа" в Київській опері стало художнє оформлення вистави (сценографія Андрія
Злобіна, костюми Ганни Іпатьєвої). Колись давно один з фахових рецензентів, оцінюючи проект Віктора Шретера, архітектора, який збудував Київський оперний театр, написав так: "Деталі вказують на відсутність смаку". За аналогією, про художнє оформлення "Фальстафа" можна сказати, що на відсутність смаку тут вказують не окремі деталі, а все!
Чоловічі костюми, вирішені в історичному стилі, за своїми силуетами, кольоровою гамою та фактурою справляли враження створених для дитячої казки в театрі юного глядача десь в середині 1980-х років. Натомість, костюми жінок за силуетом чомусь нагадували сучасний жіночий одяг. Вони добре пасували струнким фігурам виконавиць, але виглядали дуже провінційно. Ані в силуетах костюмів, ані у фактурі, ані у співвідношенні кольорів – жодної логіки, жодної стилістичної єдності, жодної естетичної вишуканості!
Зовнішній вигляд вистави – це цілковитий, епічний провал! Цей провал очевидний і дуже прикрий, зокрема з тих міркувань, що музикальні та акторські недоліки виконання можуть бути з часом виправлені, а невдале художнє вирішення вистави назавжди залишиться її помітною вадою.
А втім… Було б великою невдячністю не подякувати Київській опері за можливість в цей непростий для українців час почути з української сцени живе виконання останньої опери великого Верді.
Вічної опери, яку співатимуть різними мовами світу до скінчення днів! Опери, в якій старенький геній ніби лагідно посміхнувся до всіх нас, тих, що прийдуть у цей світ після нього, і тихо промовив: "Не переймайтеся! Tutto nel mondo e burla… Все в цьому світі лише жарт!"
Автор: Андрій Аблов
Концертна організація: Київський муніципальний академічний театр опери та балету для дітей і юнацтва
Джерело: life.pravda.com.ua
|