Анжеліна ШВАЧКА. Вдача дикої птицi | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Анжеліна ШВАЧКА. Вдача дикої птицi
Швачка Анжеліна
Анжеліна ШВАЧКА. Вдача дикої птицi
1 грудня 2018, субота
Поширити у Facebook

Коли у творчій кар’єрі все гаразд, артист відкритий світові, випромінюючи людську чарівливість. Тоді є про що запитати і що послухати. Солістка Національної опери України Анжеліна Швачка (мецо-сопрано) нещодавно в 191-й раз вийшла у ролі Кармен і була неперевершеною. Не тому, що вона — народна артистка України (2012), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2016) або одна з двох в Україні дам кавалерів ордену «Зірка Італії». Просто Анжеліна — солістка по життю, співачка за покликанням, Кармен за пристрастю, українка по духу, сучасниця за епосом.



Якщо ви рідко відвідуєте Національну оперу України, навіть не уявляєте, у скількох образах може бути один артист: Кармен, матінка Зіта, Попелюшка, Фенена, Даліла, принцеса Ебола, Ульріка, Зібель, Терпелиха, Шинкарка. А це все одна солістка в різних іпостасях.

— L’amour est un oiseau rebelle, que nul ne peut apprivoiser (У кохання вдача дикої птиці, Вона в неволі не живе) — цей початковий рядок Хабанери, відомої арії з опери «Кармен», якнайкраще передає характер української прими. Розмова під стукіт іспанських кастаньєт вийшла не стільки про оперу, скільки про жагу до життя, кохання і мрію.
***

— Кажуть, у кішки сім життів, а скільки життів у солістки Національної опери України?

— Ви відразу починаєте з цікавого запитання. Так, ніколи не замислювалася. Напевно, кожна роль, яку ти проживаєш на сцені, і є життя солістки Національної опери. Це — якщо сказати пафосно... Насправді, життя оперної співачки одне і дуже коротке. На сцені вона проживає безліч образів, під дією адреналіну витрачає багато сил. Хоч як це сумно, кар’єра оперної співачки закінчується швидко. Адже зірка повинна піти в тому віці, коли на неї ще приємно дивитися і солодко слухати.

— На злеті?

— Ну, принаймні, не чекаючи заходу вручну. Вважаю, це недопустимо. Ну, уявіть у наших реаліях Джульєтту або Віолету, яка в 70 років ходить по сцені й удає дівчинку. Єдиною, хто могла собі це дозволити — заспівати в поважному віці, і це ні у кого не викликало питань, — була неповторна Євгенія Семенівна Мірошниченко. Вона така була одна. Тому я вважаю, що життя солістки має бути яскравим, але не таким довгим, як деяким хотілося б.

— Спробую звузити питання. З вашого дозволу, перерахую сім ваших (основних) амплуа, як я їх бачу, а ви виправите, якщо щось не так: Кармен, Попелюшка, матінка Зіта з опери «Джанні Скіккі», Фенена — дочка «Набукко», Даліла з «Самсона і Даліли», Терпелиха з «Наталки Полтавки» і, нарешті, блискучий Зібель з «Фауста»; останній — взагалі чоловіча роль.

На кого саме ви більше схожі?

— Напевно, я вас сильно здивую, багато режисерів-постановників бачать у мені саме драматичне начало: принцеса Амнеріс з «Аїди» Джузеппе Верді, принцеса Еболі з «Дон Карлоса» Джузеппе Верді, Любаша з «Царської нареченої» Миколи Римського-Корсакова. Страждання всілякі на сцені, лірико-драматичне наповнення тощо.

— Саме ці амплуа я і не назвав.

— Так. Дуже часто мене запрошували в драматичні опери «Кармен», «Аїда», «Дон Карлос», «Борис Годунов». Склалося так, що за двадцять шість років, скільки я працюю на оперній сцені, я наситилася цими образами... От чесно. В оперному театрі буквально з першого курсу консерваторії я їх співала: спочатку — дрібні якісь, потім почали з’являтися великі, зрілі партії. Відчула пересичення трагедіями, і по-людськи захотілося бешкетувати. (Сміється.) Тепер мені до душі співати партії травесті.

— Захотілося дитячих пустощів?

— Ось саме мені захотілося хуліганити і химерувати. І на даний момент у мене п’ять улюблених партій. Ви будете, напевно, голосно сміятися, але це — Зібель, тіточка Зіта, Терпеліха з «Наталки Полтавки». І кілька другорядних партій, як кажуть, ні про що. Це — музикант, хлопчик-травесті в опері «Манон Леско», який виконує невеликий мадригал, і пастушок у опері «Тоска». Дві останні ролі, повірте, теж не випадкові: я дуже люблю Джакомо Пуччіні, просто обожнюю. Сьогодні це мій улюблений композитор з оперних.

— Отже, для вас саме Пуччіні ідеальний?

— Ні.

— Чому?

— Він не любив меццо-сопрано. У нього були інші улюбленці — драм-сопрано, лірика-драм-сопрано, спінтове сопрано.

— Не будемо про нього, повернімося до вас.

— Так. Пуччіні я люблю з першої до останньої ноти, і коли трапляється нагода заспівати в його опері, не має значення, яку партію, — я завжди погоджуюся, аби зануритись у музику і насолоджуватися.

— Як це романтично... Повернімося до цифр. Щодо репертуару театру я припускаю, що у вас, Анжеліно, сьогодні мінімум тридцять п’ять персонажів, яких ви співаєте в 25 операх. Чи не з’являлася у вас ідея зробити монооперу, де всі партії виконували б тільки ви?

— Ні.

— Ось я вам підкинув ідею.

— Дякую. Знаєте, цікаво дуже. Я навіть не замислювалася над цим ніколи.

— Це нечасто трапляється, жанр не розроблений.

— Ви маєте на увазі насмикати з різних вистав арій і збудувати їх драматургічно?

— Ні. Замовити спеціальне лібрето і оригінальну музику під Анжеліну Швачку. Як на мене, вже час.

— Цікава думка.

— Сучасна опера — технічно складна дія, де без злагодженої роботи багатьох служб видовище не відбудеться. Коли в оперному театрі Торонто я слухав «Привид опери», мене вразили не п’ять тисяч костюмів чи зміна декорацій у дванадцять метрів, а сам факт того, що пара головних героїв упродовж усієї вистави сцену не полишали. Їх переодягали просто на сцені. Не як вас, Анжеліну Швачку, в «Попелюшці», де за одну хвилину п’ять костюмерів за лаштунками допомагають змінити вбрання?

— Для мене це не новація. У мене теж був досвід... переодягання на сцені. Відбулося це в постановці «Аїди» в опері «Ванемуйне» в Тарту. Четвертий рік поспіль я так співаю за контрактом: виконала вже шість чи сім постановок... Так от. У другій дії мене, ефіопську царицю Аїду, переодягала дочка: я в спідньому, а вона допомагає одягнути штани, потім — кофтину, а глядачі в напівтемряві спостерігають за напівголою героїнею.

— Як у театрі тіней?

— Ну, так. Зовні виглядало так, ніби я з Рамфісом... займаюся коханням: таке сміливе прочитання класики в стилістиці модерну. Скажу відверто, спочатку така смілива ідея естонського режисера-постановника здалася мені неприйнятною, а потім, зігравши багато вистав, на ситуацію я поглянула інакше. Мало дії в цьому музичному відрізку, а колізію потрібно чимось заповнювати.

— Цією історією ви, Анжеліно, підштовхнули мене подивитися на вас під іншим кутом.

— Як цікаво.

— Так. Здається, ви закінчили музичне училище в Дніпродзержинську...

— З червоним дипломом!

— ...почали працювати за фахом, здобули репутацію хорового диригента, який подає надії... І раптом — рішуча зміна амплуа: опера! Це що, було навпаки: багато дії, але мало музики?

— По-перше, я все життя співала. По-друге, на диригентсько-хоровий факультет я пішла тому, що хотіла співати. Не важливо було де, навіть — у хорі.

— Так.

— Тоді в Дніпродзержинську не було вокального відділення, і я подумала: піду на хорове диригування, аби реалізувати мрію — співати. Але потім мені, знаєте, сподобалося диригувати, і я відчула смак. У мене руки хороші, педагоги пророкували майбутнє. Адже я була абсолютисткою.

— У вас абсолютний слух?

— Навіть відкрию вам таємницю. До музичної школи батьки мене віддали в п’ять років.

— Ви самі захотіли чи мама відвела?

— Боже, мені було п’ять років: що я могла вимагати!?! Я була звичайною дитиною, поки на три роки мені не подарували маленьке червоне піаніно. Якщо пам’ятаєте нашу молодість, у магазинах іграшок серед пластмасових пупсів стояли такі мініатюрні інструменти?

— Так.

— Чомусь у нашому магазині всі піаніно були червоного кольору. І ось на день народження батьки зробили мені подарунок. Це була їх фатальна помилка. Як почала я бренькати, так вже зупинитися і не змогла. Спочатку по клавішах просто била долоньками, а потім маму здивувала... Одного разу вона, втомлена, повернулася з роботи, а її Анжеліна в три з половиною рочки сидить і грає «В траве сидел кузнечик»! Тобто я бренькала-бренькала — і сама підібрала мелодію. Моїй дочці десять років, і нещодавно Ганна попросила: «Мамо, я хочу навчитися грати на піаніно, хоча б якийсь «Собачий вальс» — покажи».

— І як успіхи?

— Місяць вже показую: дивись, тарара-пам-пам. Це ж просто, дуже просто.

— І?

— Місяць Ганна підбирає мелодію, але у неї нічого не виходить. «Yes», — думаю, — «Нарешті природа відпочила на дітях».

— Не нарікайте на Ганну: знаю, вона у вас успішно займається танцями.

— Так, що є, то є. Подивимося, що з усього цього вийде; головне, дати дитині самостійно зробити вибір. А ось син мій, Олександр, як і мама, — абсолютист.

— Він, здається, баритон?

— Ви, мабуть, підготувалися до розмови... Так. Він закінчив музичну школу, зараз навчається в училищі імені Глієра. Саша не тільки вокаліст, але і гітарист, і піаніст. Схоже, він пішов по моїй лінії й по лінії свого дідуся (тенора), народного артиста Української РСР Олександра Андрійовича Вострякова.

— Анжеліно, скажіть відверто: ви всі ваші дитячі таємниці мені відкрили?

— (Посміхається. — Який гарний грудний оксамит. — О.Р.) Ні. Коли батьки відвели мене до музичної школи, я ненавиділа читання з аркуша. З цього предмета у мене була тверда «трійка». Одноманітність ця мені здавалася жахливо нудною: сиди і копирсайся в дрібних блохах, які композитор на аркуш накидав. Ну, маленькою була...

— Коли ситуація змінилася?

— Коли я почала грати дитячу програму, складену з творів Баха і Моцарта. Мені теж було нудно, але вихід я знайшла. Свого педагога я просила: — «Будь ласка, зіграйте мені п’ять разів: аби я відчула динаміку, фразування» і так далі. Нічого не підозрюючи, вчителька виконувала твір на прохання учениці п’ять-шість разів, а я приходила додому і по пам’яті, на слух той твір в підбирала.

— Неймовірно. І це у віці семи-восьми років?

— Саме так. А на наступний урок педагог мене навіть хвалила: «Молодець, Анжела: все вивчила! Лише чому так багато помилок?»

— Анжела?

— Взагалі за паспортом я — Анжеліна, але педагог називала мене Анжела і завжди сварила: «Ох, як погано ти розібрала твір — стільки помилок». Їй навіть на думку не спадало, що дитина ноти не відкривала, уявляєте?

— Так ви — феномен!

— Певною мірою... Досі я таких дітей не зустрічала. Тепер я сама п’ять років викладаю в Національній музичній академії України по класу вокалу, веду сім учениць. Так, дівчатка старанно ходять, старанно вчать, довго і ретельно, по три місяці співають по нотах. Для мене це було неприйнятно. Я приходила до педагога, отримувала завдання і на наступний урок приходила з вивченим музичним матеріалом. Пам’ять, напевно, була така — як трансформер.

— Пригадайте, що стало переломним моментом, коли ви вирішили, що досить вже цієї половинчастості: більше не заграватиму з хоровим диригуванням, час стати вокалісткою?

— Сама я — з селища міського типу Меліоративне Новомосковського району Дніпропетровської області. Воно виникло під час будівництва каналу Дніпро-Донбас. Там продавцем у місцевому магазині, що торгував овочами, працювала моя мама. Як колгоспного стипендіата, мене відправили на навчання до Дніпродзержинського музичного училища, куди іспити я склала на самі лише «десятки». Вчилася я чотири роки за фахом хорове диригування, поки мене не почула педагог від Бога, викладач-методист Леоніда Сергіївна Градосельська.

— Ось вона, фея!

— Точно! Чудовий педагог, заслужений працівник культури України, вона виховала цілу плеяду оперних співаків: Тетяна Краснова-Піменова, Оксана Крамарева, Геннадій Кабка, Ольга Ус, Юлія Ус, Денис Вишня. У неї просто феноменальне чуття на талант! Пройшло через Леоніду Сергіївну безліч вихованців, послухала вона і мене, а потім сказала: «Помахати руками ти завжди встигнеш, спробуємо поступити на вокальне відділення до Києва». Саме Леоніда Сергіївна переконала мене в тому, що я маю співати.

— З чого у вас все почалося?

— З Анни Герман.

— Яка була улюблена пісня?

— Все. Свого часу я виконувала абсолютно всі її пісні, всі п’ять платівок — і міньйони, і диск-гігант «Эхо любви». Польською, італійською, російською. Більше того, я сама собі акомпанувала. Вірите, зараз можу сісти за рояль і все зіграти — улюблений репертуар я пам’ятаю руками.

— Шкода, що ми у вашій гримерці в Національній опері, а не на сцені. (Сміється. — Ох, який же гарний грудний оксамит. — О.Р.) — З піснями Анни Герман я виступала на багатьох конкурсах, наслідувала манері і дуже швидко голос став схожим на... кумира. Потім довгі роки довелося це з себе видавлювати.

— З висоти солістки Національної опери України тепер, як ви гадаєте, коли талант вступає до консерваторії, музичної академії, чого він там у принципі може навчитися? Якщо як явище він все одно залишиться самобутнім виконавцем.

— Розумієте, яка штука цікава... Якщо є голос і талант від природи, або, як то кажуть, Бог поцілував тебе в тім’ячко...

— ...в голосові зв’язки.

— ...в тім’ячко, ти потрапляєш до консерваторії. Уточню, говорю про той час, коли до вишів десятками приходили самородки, українські співаки, які тепер стали діамантами в багатьох зарубіжних трупах. Так от, якщо ти потрапив до консерваторії, все залежало, та й зараз залежить, до кого саме...

— Тобто? До якого педагога?

— Так. Є три типи педагогів: хірург, терапевт і гомеопат.

— Ви хто за профілем?

— Щось середнє між терапевтом і гомеопатом. Мій девіз: не нашкодь. Коли з’являється цікавий голос, його так делікатно слід ограновувати, аби нічого, даного природою не зіпсувати, не переінакшити. У кожного педагога особистий тембр голосу, свої власні фізичні особливості.+

— Вважаю, важливо не виробляти вокальні ксерокопії?

— Саме так. Коли я своїм прикладом демонструю, як слід ученицям співати, старші колеги роблять зауваження: менше показуйте голосом, а то студенти співатимуть вашими розмноженими голосами.

— Учні повинні шукати власний голос, підбирати свій варіант мелодії «В траве сидел кузнечик».

— Учні повинні шукати свій Шлях, а з ним з’явиться і голос, і манера. Педагог по вокалу повинен підказувати, де світло в кінці тунелю, по якому своїми ногами мають крокувати учні.

P.S. Ми закінчили інтерв’ю, вийшли через службовий вхід театру і попрощалися. І знову Анжеліна Швачка переконалася: думки матеріальні, а мрії мають властивість збуватися. Просто дорогою додому солістка Національної опери України отримала від київського композитора Юрія Шевченка пропозицію заспівати центральну партію у виставі-казці «Кіт у чоботях». Ох, це солодке передчуття казки, що поступово перетворюється на дійсність!


Автор: Олександр Рудяченко
Виконавці: Анжеліна Швачка
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: Газета День



Інші:

"Вже це все набридло": співачка Монастирська про те, як замінила путіністку Нетребко і настрої за кордоном
Львівський органний зал: українські ноти, які об'єднали світ
Музика свободи і віри
"Співпрацювати з руснею не буду", — як жив і загинув в окупованому Херсоні диригент Юрій Керпатенко
Василь Василенко: “Ми повинні відроджувати й репрезентувати своє мистецтво у світі
Олександр Родін про нові творчі проєкти
Допитували всю ніч та знімали з трапа літака: оперна співачка Марія Стеф'юк розповіла, як її переслідувало КД
Сюрпризи від Ігоря Саєнка
Актор Анатолій Хостікоєв - про театр під час війни, контакт із глядачем та чому Україні не можна програвати
Єжи Корновіч про оперу «Родинний альбом»: «Європа – це велика родина»
Микола Дядюра про прем’єру та гастрольні маршрути
Раду Поклітару: “Прем’єра “Тіней забутих предків” – це подія світового масштабу!”
Цьогоріч на Шевченківську премію подали 74 заявки у 7 номінаціях: Євген Нищук про критерії та залаштунки премії
Роман Ревакович: Останнім часом мене засипають питаннями про український репертуар [інтерв'ю]
«Україна ще має відбутися як оперна держава»: розмова з першим українським композитором, який пише музику для Метрополітен-опера
Балет “Мадам Боварі” - новинка в афіші Національної опери України
Як козаки і пірати москалів били: мюзикл «Неймовірні мандри і пригоди козака Василя Сліпака»
«Забудьте про російську культуру, яка пригнічує вашу власну»
Майбутня прем`єра “Сойчиного крила” стискатиме серце глядача, — директор-художній керівник “Київської опери” Петро Качанов
Зірка, патріотка і наша сучасниця
Рок Фаргас: «Я дізнався про багатьох неймовірних композиторів України»
Музика + театр
Михайло Швед: “Розширюємо репертуарні грані новими творами, виконавцями та ідеями”
“Я ентузіаст створення нового українського репертуару”
Казка від Юрія Шевченка
Олена Ільницька: «Сподіваюсь, мій твір є моїм внеском у Перемогу»
«Маріупольська камерна філармонія відроджується у Києві», — диригент колективу Василь Крячок
“Я хочу показати слухачам нашу потужну мистецьку школу, українську самобутню культуру”
У Львові відкрити Камерну залу імені Мирослава Скорика
“Псальми війни”
"Кіт у чоботях"
“Opera Europa - це велике інформаційне і колегіальне поле”
Володимир Сіренко: “Продовжуємо активно працювати”
“Ми займаємося творчими пошуками нових форм виразності, вдосконалюючи свій професіоналізм”
На Херсонщині завершився XXV Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії"
Як стати людиною?
«Життя неможливо зіграти під фонограму, як і справжню музику», — диригентка Леся Шавловська
“До перемоги”
Як народжується музика?
“Тримаємо культурний фронт”
      © 2008-2024 Music-review Ukraine