|
У Національній філармонії пролунала ораторія А. Онеґґера «Жанна д’Арк на вогнищі»
22 жовтня 2014, середа
Поширити у Facebook
Знаменитий твір французько-швейцарського композитора Артюра Онеґґера «Жанна д’Арк на вогнищі» називають «ораторією ХХ століття», маючи на увазі, що він є певним жанровим еталоном, переконливим взірцем сучасної ораторії — її специфічних виражальних можливостей та художнього потенціалу. В середовищі академічної музики творіння Онеґґера має власний виконавський міф, перевірений сценічною практикою, згідно з яким ораторія належить до найбільш суспільно резонансних та емоційно дієвих європейських шедеврів ХХ століття. Її київське виконання у драматичний для України час вкотре доводить актуальність і «позачасову» природу зображених подій: фатальне зіткнення порядності й продажності, конфлікт між патріотизмом та егоїзмом, вбивчі наслідки злочинних маніпуляцій долями героїв...
Нагадаємо, прем’єра ораторії відбулася 1938 року в Парижі, який був на той час політично збудженим рухом антифашистського опору, і довела необмежені можливості музики в боротьбі за соціальну істину та єднання нації перед загрозою диктатури. Художня версія мученицької смерті й історичного безсмертя Жанни д’Арк, запропонована композитором Артюром Онеґґером та його співавтором, поетом Полем Клоделем, виявилася настільки переконливою, що багато в чому концептуально «запрограмувала» й пізніші версії, у тому числі улюблений багатьма кіноглядачами фільм Люка Бессона з Мілою Йовович у головній ролі. Їхня Жанна, так само як і ораторіальна, була не тільки героїнею, а й Божим дитям: військову стратегію підкоряла дівочій інтуїції, спілкувалася з Ісусом без церковних посередників, чула голоси святих, черпала силу в ніжних спогадах дитинства...
Завдяки творчій сміливості й розкутості мислення авторам ораторії вдалося подолати негативний імідж обраного жанру як безнадійно академізованого, інертного, апріорі несценічного, повернути йому властиву в минулому (скажімо, за часів А. Вівальді) динамічність, гнучкість, інтонаційну «демократичність». Все це в комплексі й зумовило для цього твору майже культову партитуру, опанування якою є знаком найвищої художньої проби для будь-якого виконавського колективу.
Досить довго вітчизняна аудиторія не мала можливості перевірити цю аксіому, оскільки в Україні ніколи не виконували складний онеґґерівський хоровий опус. Проте, на щастя, згаданий вище виконавський міф не давав спокою багатьом нашим митцям, у тому числі покійному Володимирові Бегмі, видатному музично-театральному режисерові, який свого часу намагався реалізувати ідею сценічної постановки ораторії в Національній опері України.
Серед відданих ентузіастів твору — і його нинішні інтерпретатори, творці: Володимир Сіренко, головний диригент Національного симфонічного оркестру України (НСОУ), та Євген Савчук, художній керівник капели «Думка». Саме їхня злагоджена співпраця, суголосність лідерського дуету і зріла майстерність керованого ними подвійного творчого колективу разом із яскравими солістами й досвідченим Хором хлопчиків та юнаків Муніципальної академічної хорової капели ім. Л. Ревуцького (художній керівник Аїда Зайцева) забезпечили переконливий успіх української прем’єри ораторії. При цьому не було втрачено жодної сюжетної лінії, не загублено жодного історичного чи смислового нюансу змісту, не проігноровано жодного художнього акценту в модерній, стилістично різнобарвній звуковій композиції.
Переклад розмовних фрагментів тексту із французького оригіналу українською мовою (перекладач Віктор Женченко), можливо, й варто оцінити як вимушений компроміс, проте, попри втрату лінгвістичної первинності, твір збагатився змістовою конкретикою, додатковим театрально-драматичним форматом, представлення якого виявилось доволі експресивним.
До слова, буквальний переклад назви ораторії — «Жанна д’Арк у полум’ї» — точно характеризує її інтонаційно-фактурне обличчя: невловима, вибаглива, постійно-змінна оркестрова партія дійсно немовби містить у собі особливу «полум’яну» якість, підтримує своїм «горінням» звукову міць хорового масиву, який згідно із законом ораторіального жанру виступає головним гравцем на художньому полі. Що ж до останнього, то хорова семантична палітра А. Онеґґера спонукала виконавський колектив «Думки» до активації найрізноманітніших смислових відтінків: від істерії ненависті до християнського катарсису, від темної середньовічної аскези до світлої наївності фольклору, від опереткової легковажності до грандіозного молитовного піднесення почуттів у фіналі. Не стали дисонансом і ретельно опрацьовані в акторському плані розмовні ролі у виконанні Юрія Ребрика, Олександра Рудька, Костянтина Клейна та особливо зворушливої й щирої Анжеліки Савченко, котра представляла партію Жанни. Серед солістів хору, на долю яких також припадає вагома частина як загальної відповідальності, так і загального успіху, варто особливо відзначити Іванну Пліш (партія Світлої Діви) — її «дзвінковий» тембр голосу якнайкраще відтіняв звуковий образ головної героїні.
Окремого схвалення заслуговує високопрофесійна робота оркестру включно з мідною групою, яка блискуче впоралася з віртуозними, гротесковими тембровими характеристиками негативних персонажів — суддів, високопоставленого духовенства, королів та ін. Взагалі, складна оркестрова канва твору виглядала майже бездоганною. Приємно вкотре констатувати це як результат виявлення безперечного диригентського таланту Володимира Сіренка.
Очевидно, що маестро володіє доволі рідкісним прийомом драматургічної сугестії, завдяки чому виходить твердо і водночас чутливо вести солістів, хор та оркестр від сцени до сцени єдино можливим художнім маршрутом — шляхом нарощування емоційної енергії. Ця унікальна персональна енергія своєю чергою закономірно матеріалізується у щирих, неформальних реакціях тонкої та рефлексивної сучасної аудиторії...
Автор: Олена Корчова
Колективи: Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України
Диригенти: Володимир Сіренко
Концертна організація: Національна філармонія України
Концертний зал: Колонний зал ім. М.В. Лисенка Національної філармонії України
Джерело: Газета "День"
|