| Стаття |
|
|
|
|
Духовність Центральної Європи в музиці: від Пендерецького до Пярта
5 жовтня, субота
Поширити у Facebook
Про духовність, яку передавали у своїй музиці великі композитори з Центральної Європи: від Кшиштофа Пендерецького до Арво Пярта.
Композитори, що працювали в другій половині ХХ століття, несли на собі важкий тягар історії. Малої та великої: історії музики (з її великими майстрами та авангардом) та історії людства — з Голокостом, цивільними жертвами світових воєн, гекатомбою солдатів, ГУЛАГами та тоталітаризмами. Питання, яке ставив Теодор Адорно, роздумуючи, чи можливо після досвіду Аушвіцу створювати поезію, ставили собі також творці й коментатори музики.
Найрадикальнішим у своїх роздумах був Паскаль Кіньяр, французький філософ і письменник, який відкрито заявив: «Я ненавиджу музику» («La Haine de la musique», 1996).
Музика, що постійно звучить завдяки винаходу електрики та технологічному розвитку, безперервно атакує: вдень і вночі, на вулицях, у центрах міст, у галереях, пасажах, у великих магазинах, книгарнях, у вестибюлях банків, де знімають гроші з банкомата, навіть у басейнах, на пляжах, у приватних квартирах, ресторанах, таксі, у метро, в аеропортах. Навіть у літаках, одразу перед злетом і після приземлення. Навіть у таборах смерті (переклад за публікацією в «Ucho i umysł», 2012, пер. на пол. Анни Хенчка-Ґоткович).
Це знаменно, що музика була єдиним видом мистецтва, який брав участь у Голокості. В німецьких концентраційних таборах організовували оркестри, в окупованих країнах постійно транслювали симфонічні твори тодішніх переможців. У європейських оркестрах працювало багато єврейських музикантів, які згодом змушені були грати за наказом нацистів. Виконання музики мало бути кульмінацією мистецького задоволення, а не актом приниження. «Всюди, де є лідер і виконавці, є й музика», — писав Кіньяр.
Як із цим тягарем справлялися композитори Центральної Європи? Як звучала духовність у просякнутому стражданнями ХХ столітті? Духовність, тобто те, чого не здатна осягнути мова, зміст, переданий символами й метафорами. Спробую відповісти на ці запитання, розглядаючи творчість композиторів, для яких аспект релігійності музики був надзвичайно важливим.
X століття
Коли ми думаємо про художню музику, що черпає з релігії, не можемо забувати про її коріння, тобто літургію. Для вірян літургійна музика є одним зі способів переживання священного, наближення до своєї віри. Вона також може бути політичним актом, як, наприклад, у 966 році, під час хрещення Мєшка I.
Якуб Кубєнець з Яґєллонського університету реконструював можливий репертуар з цієї події, який у 2016 році виконав Марсель Перес і гурт Jericho під керівництвом Бартоша Ізбицького. Ймовірно, хрещення відбулося 14 квітня 966 року, у Велику суботу. Де це відбулося, точно не відомо: можливо, в Познані, Ґнєзні, на Ледницькому острові, а можливо, навіть у Регенсбурзі (так вважав Єжи Довят — польський медієвіст, автор досліджень про хрещення Польщі). Імовірно, там співали чеські священники з оточення Добрави, можливо, були присутні й баварці. Перед хрещенням Мєшко та його оточення повинні були ознайомитися з основами нової віри.
Якщо припустити, що хрещення відбулося у квітні 966 року, князь інтенсивно готувався до нього з кінця лютого, коли починався Великий піст, під час якого кандидатам на хрещення традиційно давали остаточні настанови та проводили ритуали, так звані скрутинії. У день цих скрутиніїв літургійні читання та співи підбиралися таким чином, щоб ввести катехуменів у символіку та значення хрещення («Хрещення Польщі. Музичні корені та спадщина», 2016).
Церемонія розпочиналася приблизно о сьомій годині ранку після сходу сонця (у баварській традиції трохи пізніше, о дев’ятій) з освячення нового вогню. Процесія йшла до місця обряду, несла процесійний хрест (vexillum), свячену воду і кадильницю. Коли вона доходила до сходів, кантори починали співати «Inventor rutili» — гімн, написаний Аврелієм Пруденцієм Клеменсом, поетом пізньої античності. «Першу частину гімну, яка повторювалася як рефрен після кожної строфи, спочатку співали кантори, а потім увесь хор, — пише Кубєнець. — Кожного разу, коли повторювали рефрен (завжди почергово: кантори — хор), вся процесія зупинялася». Далі продовжувалася літургія: читання та співи. Після визнання віри відбувалося хрещення. Новохрещені перевдягалися в білі шати, «щоб вказати на благодать відродження, чистоту життя і велич ангельської краси». Потім Мєшко, ймовірно, був конфірмований. Пізніше, під акомпанемент Літанії до всіх святих, він уперше прийняв таїнство причастя. Тоді кантори співали «Christe, audi nos» («Христе, вислухай нас»), запалювали свічки на вівтарі (інтонували: «Accendite», «Запаліть») і дзвонили у всі дзвони.
Унікальним є також пасхальне «Алілуя» — скромно оздоблене, воно не нагадує алілуйних куплетів із розвиненими мелізмами. Проста зворушлива мелодія, ймовірно, походить з дуже давніх часів.
1966
Кшиштоф Пендерецький задумав написати «Страсті за святим Лукою» ще у 1962 році, коли створив «Stabat Mater». Він вивчав біблійні тексти та історію страсної форми. Особливе натхнення він черпав з «Страстей за святим Іваном» і «Страстей за святим Матвієм» Баха. Розповідають, що в композитора було безліч ідей, більшість із яких була внутрішньо суперечливою; він робив нотатки, а потім, незадоволений, рвав їх на шматки. У 1962 році, після виконання «Флуоресценцій» на фестивалі в Донауешингені, про ідею Пендерецького дізнався Отто Томек, директор відділу сучасної музики радіо в Кельні. Після складних переговорів Westdeutscher Rundfunk Köln замовило у польського композитора твір для хору хлопців, трьох мішаних хорів, трьох солістів (сопрано, баритон і бас), декламатора і великого симфонічного оркестру. Прем’єра відбулася в Кафедральному соборі Святого Павла в Мюнстері, в 700-ту річницю заснування романської святині (і водночас на 1000-річчя хрещення Польщі).
У одному з інтерв’ю Пендерецький розповідав:
«Страсті» — це страждання і смерть Христа, але також страждання і смерть Аушвіца, трагічний досвід людства середини ХХ століття.
Пендерецький використав тексти з Євангелія від святого Луки та уривки з Євангелія від святого Іоанна, доповнивши їх гімнами та псалмами Великого посту. Твір також є даниною пам’яті найвидатнішому автору музичних страстей, Йоганну Себастьяну Баху. Це можна побачити з партитури, де часто повторюється мотив B-A-C-H. Твір був створений для виконання в костелах: зміни всередині акордів часто незначні, звукові шари взаємно накладаються, утворюючи моноліт, що розходиться луною по стінах храму.
На прем’єрі «Страстей» були присутні папський нунцій, єпископ Мюнстера, 50 німецьких журналістів і кільканадцять зарубіжних критиків, серед яких був Єжи Вальдорфф. Після прем’єри він писав: «Зараз на Заході навколо Пендерецького існує такий культ, який у 30-х роках у Парижі був навколо Стравінського».
Твір має надзвичайно драматичний і театральний характер: постаті євангелістів, розташовані в просторі хори, декламатор і інструментальні частини постійно перебувають у діалозі. Тому під час багатьох виконань «Страстей за святим Лукою» автори зверталися до позамузичних засобів виразності. Ще в 60-х роках у Дюссельдорфі «Страсті» виконувалися у супроводі балету та світлових ефектів. У 1969 році в Аделаїді (Австралія) музику Пендерецького супроводжував показ картин, що зображують Страсті Христові — від Леонардо да Вінчі до Пікассо. В Аргентині, у 70-х роках, «Страсті» виконувалися вночі під кафедральним собором у Ла-Платі, концерт супроводжувався яскравим світловим шоу.
Варто також згадати постановку в режисурі Ґжеґожа Яжини 2012 року (тоді Пендерецький вніс кілька незначних змін до твору). Сценічна дія практично відсутня, всі жести зведені до мінімуму. На вустах співаків і хористів намальовані прямокутники. Головні персонажі не носять традиційних концертних костюмів: вони обмотані шматками тканини, що нагадують туніки. Зал оточують екрани, на яких показано, зокрема, композитора, що малює символічний графік емоцій, записаних у партитурі, і зображення його мозкових хвиль, зафіксованих за допомогою енцефалографа. Ми бачимо емоції композитора, але решта дій зведена д дивної хореографії, яка насправді є відсутністю руху. Це нагадує спогади про концентраційні табори, де ув’язнені «марширували шеренгами, по п’ятеро, майже нерухомі, з напруженими шиями, з руками, притиснутими до тулуба, як люди, вирізані з дерева, а музика змушувала рухатися їхні ноги та десятки тисяч дерев’яних черевиків, сковуючи тіла» (слова Прімо Леві, процитовані згаданим раніше Кіньяром).
Молитви Пануфніка
Через три роки після «Страстей» Пендерецького Анджей Пануфнік, композитор, який жив у еміграції у Великій Британії, створив вокально-інструментальну молитву, яка відсилала до іншої візії духовності, що балансувала між екуменізмом і популярними інтерпретаціями східної філософії. Його «Universal Prayer» на слова поеми Александра Поупа була написана з думкою про хор, в якому мали бути присутні люди всіх рас, націй і віросповідань. Пануфнік писав:
Я мріяв, аби кожен із чотирьох солістів також представляв іншу расу. Що стосується інструментів, я вирішив обмежитися лише органами та трьома арфами.
У 60-х роках, коли Пануфнік написав «Universal Prayer», екуменічний рух тільки починав зароджуватися, і спільні молитви представників різних релігій не були поширеним явищем. Це створило труднощі з постановкою цього універсального твору. Стоковський, який із самого початку наполягав на тому, щоб бути першим диригентом у світі, що диригуватиме новою композицією Пануфніка, довго шукав церкву, яка погодилася б на таке прогресивне виконання. Перше виконання екуменічної молитви Пануфніка відбулося в англіканському соборі святого Іоанна в Нью-Йорку (твір виконували два дні поспіль, при відвідуваності близько 4000 слухачів). Наступне виконання відбулося в католицькому соборі святого Патрика, в хорі співали християни, євреї та буддисти.
Іншим твором Пануфніка, що торкається тем духовності, є написаний у 1972 році «Winter Solstice», з текстами Камілли Пануфнік. Центральною його темою є дуалізм, який автори бачили не лише в релігіях Сходу, а й у християнстві. Назва твору відсилає до зимового сонцестояння, яке колись було язичницьким святом, а нині відзначається як Різдво Христове. Камілла використала майже ідентичне звучання слів «son» (син) і «sun» (сонце), а Анджей розділив хор на язичників (чоловічий хор) і християнок (жіночий хор). До хору було долучено солістів: сопрано, що символізувало Матір-Землю, та бас-баритон — святого Августина, тексти якого використали Пануфніки.
Духовність Ґурецького
У 1976 році Генрик Міколай Ґурецький завершив свою Третю симфонію, відому як «Симфонія скорботних пісень». Це один із найбільших фонографічних успіхів сучасної музики (через 16 років після прем’єри цей твір був виданий лейблом Elektra Nonesuch Records і завоював західні чарти; за легендою, його слухали навіть далекобійники). Це також один із найцікавіших творів ХХ століття, що представляє польську духовність.
Ґурецький звертається до архетипу матері, що оплакує смерть дитини — Марії та сучаснх жінок, чиї діти загинули на війні. В першій частині симфонії він використовує ренесансну ламентацію («Синку мій милий і вибраний, розділи з матір’ю свої рани»). У другій частині дитина (в цьому випадку донька) заспокоює свою матір: «О мамо, не плач, ні, — Небес Пречиста Королево, Ти завжди підтримуй мене». Ці слова написала на стіні камери гестапо в Закопаному підлітка Гелена Блажусякувна. В останній частині композитор використав народні пісні з часів Сілезьких повстань.
Музичний матеріал симфонії спрощений, темп сповільнений, твір насичений повтореннями. Незважаючи на помічену критиками простоту та «романтизм», Третя симфонія є надзвичайно універсальною й донині надихає творців у всьому світі (наприклад, її виконувала Бет Ґіббонс з Portishead, а свою власну інтерпретацію «скорботних пісень» виконав Колін Стетсон).
Іншим важливим релігійним твором Ґурецького є псалом «Beatus Vir». Цей твір для баритона, мішаного хору й оркестру був замовлений у 1977 році краківським кардиналом Каролем Войтилою з нагоди 900-ї річниці смерті святого Станіслава. Твір був завершений у 1979 році, коли Кароль Войтила вже був Папою; вперше його виконали в Кракові, у францисканському костелі під час паломництва Івана Павла ІІ до Польщі. У партитурі композитор приховав безліч символів: наприклад, 11 разів повторюється чотиридольне остинато, що символізує день і місяць смерті святого Станіслава (11 квітня); в іншому фрагменті зашифровано дату обрання Кароля Войтили Папою (16 жовтня).
Бог у тиші та алгебрі: Арво Пярт
Арво Пярт народився 11 вересня 1935 року в Пайде, Естонія, яка у 1940 році була анексована СРСР. Свою композиторську діяльність він розпочав з неокласицизму, а пізніше звернувся до сучасних технік композиції: додекафонії, сонористики, серіалізму. Його «Некролог» 1963 року став першим додекафонічним твором, написаним у Радянському Союзі. Хоча він здобував успіх на міжнародних фестивалях, зокрема, на «Варшавській осені», у рідній Естонії його критикували за формалізм. У 1968 році композитор написав «Credo», де поєднав два світи: релігійні цитати з Баха із серіалізмом, що викликало обурення радянських цензорів. На їхню думку, його твори мали небезпечний вплив на публіку, тож його музика була вилучена з радянського концертного життя.
Після цього Пярт почав шукати власну музичну форму, звернувшись до стародавньої музики: григоріанського хоралу та ранньої поліфонії. У 1970-х роках він перейшов із лютеранства в православ’я (хоча у своїх пізніших творах відсилає до римської літургії). Особливий вплив на нього мав візантійський містичний рух ісихазм, що розвивався на горі Афон.
У 1980 році Арво Пярт виїхав із радянської Естонії до Австрії, де отримав можливість вільно розвивати свою творчість. Він співпрацював із лейблом ECM, який випускав альбоми, присвячені його музичній творчості, що забезпечило йому важливе місце на міжнародній арені сучасної музики.
У 1982 році Пярт створив «Страсті за святим Іваном». На відміну від творів Пендерецького чи Ґубайдуліної, цей твір надзвичайно статичний і спокійний, натхненний середньовічними канонами. Замість великого симфонічного оркестру тут є лише шість голосів — хор та п’ять інструментів (скрипка, віолончель, гобой, фагот та орган). Недарма Арво Пярт колись сказав: «Треба навчитися слухати тишу».
Автор: Філіп Лех
Фото: PAP
Джерело: culture.pl/
|