|
|
Приречена на вічне почуття
Заслужена артистка України Наталія Мандрика
2 лютого 2012, четвер
Поширити у Facebook
В Івано-Франківській обласній філармонії відбувся ювілейний концерт заслуженої артистки України Наталії Мандрики та академічного камерного оркестру «Harmonia Nobile» (художній керівник — Олег Герета). Перша скрипка камерного оркестру пані Наталія запропонувала шанувальникам свого таланту підбір творів композиторів різних епох і стилів, більшість з яких вона або аранжувала, або ж здійснила вільний переклад для оркестру.
Розпочався концерт молитвою «Ave Maria» Франца Шуберта, а закінчився колядкою Василя Барвінського «Що то за предиво». Звучала також музика Антоніо Вівальді, Луїджі Боккеріні, Людвіга ван Бетховена, Клода Дебюссі, Макса Бруха, Франца Шуберта, Астора П’яцолли та Ральфа Лоуленда.
Відбулася і знакова прем’єра — вперше в Україні звучав «Концерт для трьох скрипок з оркестром D-dur» німецького композитора Фердинанда Т’єріо, соло вели лауреати всеукраїнських конкурсів Анжела Приходько і Наталія Нижник, донька пані Наталії. Напередодні між репетиціями ми зустрілися з концертмейстером оркестру «Harmonia Nobile» Наталією Мандрикою. Розмовляли про найбільше почуття скрипачки — любов до музики.
- Пані Наталіє, ви, корінна львів’янка, вже понад 25 років працюєте в івано-Франківську. Як ви прийшли до захоплення скрипкою?
— У музику я потрапила випадково. Це називається дитяча примха. Мені просто пощастило, що я була дуже довго в гостях у своїх родичів, брат захворів і мене нікуди було подіти, тож віддали до тітки в районний центр Миколаїв. Її чоловік був завклубом. Пам’ятаю, хтось грав на скрипочці. Я це почула — і дуже захотіла собі.
З інструментами тоді проблем не було, вони висіли в кожному магазині, по п’ять рублів. Мій вуйко домовився, щоб мене прийняли у щойно відкриту студію в клубі цементників. Мені було страшно тяжко, тому що музика і п’ятирічна дитинаѕ Але два роки я її відвідувала. Чесно кажучи, згадую це з гумором, бо, напевно, не можна аж так сильно було любити дітей, щоб дозволяти їм такі примхи. Коли мені виповнилось сім років, мама відвела мене вступати до Львівської середньої спеціальної музичної школи ім. С. Крушельницької. Я пройшла за конкурсом.
- У вас одразу почалися успіхи в музиці?
— Батько мій інженер, мама — домогосподарка, котра мала прекрасний слух, і вона перші п’ять років присвятила себе мені — водила мене на заняття. Ніяких особливих успіхів не пригадую. Коли в сьомому класі я втратила батька, було дуже сутужно, особливо матеріально, і я завжди почувалася непевно.
Звісно, мені купили фортепіано, то була розкішна покупка. Все, що далі було, воно не таке цікаве. Я закінчила десятирічку, котра не давала жодних привілеїв, як, приміром, музучилище, а лише атестат. Я самостійно, так би мовити, без копійки вступила до консерваторії у Львові. У мене були прекрасні викладачі, в десятирічці — Юрій Гольда. «Тиран» жахливий, але для дитини це добре, певно. У консерваторії я потрапила в цілком інший клімат.
Мій викладач був старшою людиною, і він мене, скажу так, «відпустив»ѕ Єдине, що найбільше пам’ятаю з його лекцій, що він завжди вимагав обррунтування, чому я так граю, чому саме так. І це була катастрофа, бо шукати треба було довго. і якщо тобі вдавалося стовідсоткове «попадання», то від нього ішов лише один єдиний маленький кивок головою, але моєму щастю не було меж, це була просто фантастична удача.
- Ви потрапили до Івано-Франківська після консерваторії?
— Закінчуючи п’ятий курс я, роздивившись по Львову, почала шукати себе. Оперний театр тоді не був престижним, не мав такого становища, як тепер, після реконструкції та присвоєння звання національного. і не було мені приємно думати, що я сяду в оркестрову яму оперного театру.
Тож я вирішила кудись їхати. Спершу попробувала поїхати на гастролі з Рівненським камерним оркестром, але там був складний мікроклімат у колективі. і тут десь у березні я заходжу в клас до шефа, а там сидить Ігор Пилатюк — я ще тоді його не знала — і питає, чи не хотіла б я приїхати до Івано-Франківська. Він тоді створював оркестр. Викладачі музучилища мали, так би мовити, контрактну роботу, тоді це не так називалося, тобто це не був сталий колектив.
Він називався камерним оркестром і давав у філармонії певну кількість концертів на місяць. А тодішній директор філармонії Михайло Воротняк — його я згадую завжди з внутрішньою теплотою, можливо, тому, що він мені зовні нагадував мого батька — хотів створити сталий штатний колектив. Для цього треба було набрати людей. Власне з цією метою ігор Пилатюк і приїхав до Львова в консерваторію. Він запросив мене, Володю Банашека і ще кількох людей.
Я загалом людина обережна, але тоді, 13 травня, здійснила авантюрний вчинок — не будучи жодного разу в Івано-Франківську, підписала направлення, зібралася й поїхала. Як сказала мені мама, цей вчинок не має ніяких оправдань. Можливо, тому, що я це зробила сама, я жодного разу не пошкодувала.
Були дуже тяжкі часи, але робота для мене багато важить. і можливість розвитку як музиканта дає мені тут стовідсоткову сатисфакцію: я є концертмейстером, дуже багато впливаю на загальну картину, на те, як виглядає оркестр. і коли ми їдемо на гастролі по Україні й останнім часом я чую: «Та це ж «Harmonia Nobile» з івано-Франківська», — то це приємно. Ну от, наприклад, Чернівці, як би там не було, місто більше за населенням. і тому більше місто буде дивитися на менше, як на провінційний варіант.
А вони тремтять, коли ми їдемо. Як і те, що коли ми на гастролях граємо як симфонічний оркестр, то добираємо чернівецьких або львівських «духовиків». Диригенти великих відомих колективів завжди запитують суто наш репертуар, котрий ми самі напрацювали. і я хочу вам показати — оця папка — це те, що розписано за останній рік, це твори для нашої щоденної роботи, для наших солістів — Мирослава Пасічняка, Владислава Піруса, для інших людей, які є окрасою нашого колективу і мають велику популярність. Знаєте, дуже приємно, коли за тиждень квитків нема в касі. Це так показово. Це ставлення нашої публіки, цього культурного контингенту невеличкого міста, до митця — і це багато важить.
- Пані Наталю, а чим ви можете пояснити те, що «колеги тремтять» і глядачі люблять? Зробіть собі комплімент.
— Тут я можу сказати комплімент. Більш як 25 років разом працює кістяк колективу. Неможливо все вивірити на репетиції, можна хіба що виснувати якусь загальну думку. Є таке: дуже часто ми сперечаємося на ранній стадії підготовки нового твору, тут просто може стояти атмосфера, коли дах ходить від того, як ми вирішуємо робочі моменти. Але ближче до концерту починаємо прислухатися до думки одне одного.
Дуже часто буває, що і я змінюю думку. Але на концерті ніколи не може бути в нашому колективі двох однакових виконань. Чому? Бо ми є прямі реалізатори, не через диригента, а напряму через тонке ансамблеве відчуття, яке гарантують буквально шість-сім чи вісім людей у колективі. Завдання решти — піти за нами. Я кажу: «Падайте на плечі і нічого вже не доносьте, бо в цей час ви на сцені».
- Особливістю вашого колективу є те, що у вас нема диригента.
— Звісно, трансформація через диригента — це також страшенно цікаво, але у нас так склалося, що ми працюємо без диригента. Після ігоря Пилатюка ми вирішили працювати самі, і в цьому наша унікальність. Є троє людей, котрі роблять власні аранжування, і цього вже достатньо. Репертуар, котрий мають інші колективи, значно бідніший.
Можу пояснити, чому так кажу. Навіть такий потужний колектив, як «Леополіс» зі Львова — протягом п’яти років я була з ними гастролюючим концертмейстером — має, так би мовити, багаж своєї бібліотеки разів у вісім менший. А репертуар мусить бути. Чому? Тому що у нас немає гастролей.
- А чому немає гастролей?
— Коли ми нічого не вміли (усміхається), хоч усі блискучі в своїй техніці, щойно з консерваторії, але ще не склалися як колектив, нас по два тижні посилали на гастролі по Україні. З 1989 року ми вже почали їздити по Союзу, а потім усе просто розпалося. Розпався «Укрконцерт». Раніше неможливо просто було працювати в філармонії і відмовитися від гастролей, і тоді відповідно свою програму можна було відшліфувати до блиску.
Мені лише дуже шкода, що сьогодні цього нема. Нині фінансова проблема, всі філармонії, як правило, бідні. Звісно, їздимо трошки. Недавно були в Хмельницьку. В Чернівцях ми раз на рік завжди буваємо, це, правда, вони нас кличуть на фестивалі, але то дуже тяжко влаштувати дирекції чисто фінансово. А шкода. Я коли приїхала сюди, то п’ять років жила в гуртожитку, а там, знаєте, постійно одні запахи й однакові емоції, то я тут постійно вечорами сиділа, на тиждень було в філармонії чотири-п’ять концертів. Стосовно культури політика тодішніх властей була правильною.
- І все ж ваш колектив має чимало поїздок за кордон.
— Як правило, ці поїздки відбуваються завдяки особистим контактам музикантів. Недавно ми були з урядовою делегацією в Ополє. Це дуже приємно, але далі, ніж концерт по запрошеннях, співпраці не відбулося.
В Італії ми зазвичай раз на рік. Під Новий рік. Італійці люблять бавитися, тому запрошують дуже багато колективів. Так само ми два роки тому відвідали іспанію. У цей різдвяний період там відбувається маса концертів. Умовно кажучи, кожна громада невеличких міст хоче мати у себе колектив, отож запрошують собі колектив або ж диригентів.
Там це організовують самі люди. Є менеджер, котрий це все координує, і нас він запрошує. Раніше ми працювали з Джузеппе Карананте, прекрасним музикантом, котрий приїздив і до нас. Цього року у нього були інші плани і він знайшов для нас дуже хорошого менеджера Анжелу Тадео, і вона нам зробила зустріч з фантастичними музикантами класичного жанру.
- Поділіться враженнями про ці гастролі.
— У часі цих Різдвяних свят ми за 28 днів наїздили по італії 15 тисяч кілометрів. На Сицилії ми відкривали чудовий традиційний фестиваль, котрий, як свідчить програмка, триває до травня. Там мали три концерти з видатним піаністом сучасності Епіфаніо Комісом. Ця людина має на Сицилії надзвичайно потужну фортепіанну школу.
Там ми зустріли двох росіян, котрі після аспірантури в Москві ще їдуть до нього. Ви розумієте? Цим усе сказано, адже московська школа настільки визнана у світі, її вважають найсильнішою, а вони їдуть ще туди вдосконалюватися. От ми мали три концерти різного плану: у першому Епіфаніо був як соліст, у другому він представив трьох своїх учнів, а сам був диригентом, а в третьому концерті з нами грала його давня учениця, а він перебував у залі. На Сицилії ми познайомилися з Агатіно Скудері.
Класичний гітарист, котрий гастролював по всьому світі, грав у найпрестижніших залах, як-от Карнері-Холл у Нью-Йорку, і сьогодні є професором класичної гітари у «Вінченцо Белліні університеті». Потім ми поїхали під Венецію. Чому кажу «під Венецію», бо Венеція — то як старезна лялька і її вже не можна рухати, тому все життя кипить навколо неї. Прекрасна зала, ми зустрілися з Маффео Скарпісом.
Це геніальний диригент, співпрацює з відомим оркестром театру Ла Феніче у Венеції, котрий не менш знаменитий, ніж Ла Скала. італійці — дуже музична нація, вони у час Нового року по першій програмі телебачення дивляться Штрауса з Віденської опери, а по другій програмі йде класичний концерт з театру Ла Феніче. Скарпіс співпрацює з оркестром театру Верді у Трієсті, «Гайдн оркестру» Больцано, театру в Мумбаї та інших.
Знаєте, від того, що у нас нема штатного диригента і ми рідко працюємо з диригентами, ми дуже вимогливо ставимося до тієї людини, котра буде нами керувати. І ось тут ми відчули прекрасну школу, вишуканий смак — і оцінили. Хоча він і перекроїв нашого Моцартаѕ «Дивертисмент» Моцарта — це є те, що оркестр робить раз і, як правило, на довгі роки. У нас цей твір зробив німець, котрий за суперпартитурою лейпцизького видання усе нам виставив, усі штрихи, всю артикуляцію, кожен підголосочок, з якими нюансами, з якою динамікоюѕ і тут Скарпіс встає і практично відсотків на 30 усе змінює, але він це робить так переконливоѕ Більше того, він
це робить не словами, а лише рухами — і все стає зрозуміло.
- Що ще цікавого пригадуєте з цих гастролей?
— Хочу розказати про ще одне знайомство в італії. Приїжджаємо ми в так зване «Орлине гніздо» — містечко на 50 тисяч населення, розташоване на горі. Важкий серпантин, через який ми, власне, і запізнюємося. Публіка сидить, і ми впритул до початку, без підготовки, репетиції, якогось обдумування концерту, виходимо на сцену. Джузеппе Карананте, котрого ми добре знаємо, ноти і тенорѕ і це якраз той варіант, коли людина починає співати — і ти розумієш, що в житті цього голосу не забудеш, що ти зустрівся з чимсь абсолютно геніальним. Ми недавно почали шукати якусь інформацію про ту людину. То був Франческо Малапена. Знайшли якесь його інтерв’ю. Це перший тенор Неаполя, котрий виступав у Королівському театрі Лондона, Метрополітен-Опера. Це був божественний голос, я ще такого феєричного голосу не чула.
- Пані Наталю, скільки років поспіль ви вже їздите до італії. Настільки мені відомо, ці творчі візити почалися зі знайомства із Карананте, котрий присвятив вам твір і дуже любить ваші соло на своїх концертах.
— Їздимо з 2004 року. З Карананте як ми зустрілися? Тут у нас в університеті є пан Микола Міцний, котрий румун за національністю, з-під Чернівців, а італійці з румунами постійно контактують. Власне він і запропонував Карананте приїхати послухати нас. Програма наша надзвичайно різноманітна.
Перед цим я вам розповіла про грандів музики, маестро, перед якими хочеться схилити голову. А бувають інші варіанти, що людина купує оркестр для того, щоб показати своїм краянам власні здібності. Це може бути «плюс», «мінус». Старенький композитор нас запросив, ми за годину зробили його твори, і він мав достатньо гарний ювілейний вечір, як ми зрозуміли.
- Тобто в Італії культурне життя вирує і в великих містах, і в містечках?
— В італії ми дуже часто граємо у церквах. Були навіть у церкві XII століття, там трохи збереглися старезні фрески. Знаєте, нема там такого поняття, що «нам щось недоступне». Вони хочуть — вони це мають. Є маленькі міста, і там, виявляється, є прекрасний фестиваль, котрий триває півроку, туди з’їжджаються і хори, й оркестри. Старша жінка-хормейстер підготувала колектив із дуже складною програмою, де Баха «Різдвяну кантату» вони виконували в оригіналі, тобто вражаючий рівень, хоч населення, може, і десяти тисяч нема. Старше подружжя, чоловік зробив аранжування для оркестру, і для цього всього вони ще й запросили першого гобоїста Неаполя.
- А ваша поїздка до Марокко?
— Не вдаватимусь до історичного екскурсу, але іспанія має два міста в Марокко. Це їхній колишній форпост, і кордону як такого нема, але ми перетнули Африку, а далі якимось таким чудом — знову Шенгенська зона об’єднаної Європи. Дуже захоплює, бо стати на Африканський континент — уже цікаво: тепло, яке «зашкалювало», Середземне море, інші квіти.
Ми мали два концерти, нас попередили, що ввечері — не гуляти. Там дійсно їздить воєнізована охорона, але концерти пройшли просто на «ура». Два концерти в одній залі, котра недалеко від готелю. І що цікаво: нам сказали, що можемо лишити все, навіть інструменти. Ми спитали, чи замикають, і почули у відповідь: «Тут не крадуть». Нас потім просили не їхати.
- Пані Наталіє, над чим працюєте сьогодні?
— Плануємо максимально запустити роботу в нашій прекрасній залі, бо вона цього варта. При нагоді хочу сказати, що тепер, після реконструкції, акустика нашої зали стала значно кращою. Є плани зробити концерти із солісткою Львівської опери Любов’ю Качалою, з першим кларнетом Польщі Войцехом Мрозеком. Є певні домовленості з київськими солістами, є плани на квітень дати концерт вокальної музики, тобто насамперед хочемо дати концерти для нашого неперевершеного глядача.
Автор: Тугай Леся
Колективи: Академічний камерний оркестр "Harmonia Nobile" Івано-Франківської обласної філармонії
Виконавці: Наталія Мандрика
Концертна організація: Івано-Франківська обласна філармонія
Джерело: galychyna.if.ua
|