|
|
«Диригент — це все знати, все чути, все вміти. А вже потім... «розмахувати руками»
7 грудня 2013, субота
Поширити у Facebook
Цьго року йому минуло б 75, але 25 років тому життя Стефана Васильовича обірвалося... У пам’яті сучасників його мистецтво залишило «враження лету понад земним», а портретний образ запам’ятався, як «сонячний маестро».
Щоб зберегти цю пам’ять для наступних поколінь, потрібні прагнення й зусилля тих, хто був поруч, хто співпереживав та розділяв творчі й життєві позиції майстра і хто, врешті, просто любив його. Ось таке найперше враження виникає після прочитання книжки «Стефан Турчак». Її автор — ректор Національної музичної академії України ім. П. Чайковського доктор мистецтвознавства професор народний артист України член-кореспондент Національної академії мистецтв України Володимир Рожок упродовж двох десятиліть збирав усе, що торкається постаті видатного маестро! Ця книжка стала узагальненням його попередніх досліджень — «Стефан Турчак. Диригент. Митець. Громадянин», «Сонячний маестро» — докторської дисертації, багатьох інших праць. Також для збереження Пам’яті і задля продовження традицій української диригентської школи В. Рожок ініціював і започаткував ще 20 років тому Міжнародний конкурс диригентів імені Стефана Турчака.
Автору книжки пощастило понад десятиріччя спілкуватися та шість років співпрацювати зі Стефаном Васильовичем у провідному музичному театрі України, спостерігати репетиції, бути свідком майже всіх його вистав, концертів. Ця співдружність тривала не стільки з огляду посадових обов’язків В. Рожка як заступника директора театру та заступника міністра культури а насамперед з великої шани до творчості видатного музиканта, захоплення ним як митцем і особистістю. Досконале знання репертуару, творчої манери і стилю диригента, тонке відчуття його як музиканта, громадянина, людини та вміння образно і переконливо донести це до читача, надають розповіді рис яскравого хронікального життєпису з авторськими коментарями. Таке враження доповнюють сотні фотографій: фактично кожна сторінка супроводжується фотодокументальним «підтвердженням».
Завдяки цьому та величезному масиву першоджерел — архівів Стефана Турчака й самого автора, Львівської національної музичної академії імені М. Лисенка, Національної опери України тощо, аудіозаписів бесід, інтерв’ю, спогадів та ледь не всієї вітчизняної й зарубіжної хроніки й рецензій щодо діяльності диригента, доповнені публіцистичними працями, висловлюваннями самого маестро — розкривають постать Стефана Турчака як справді унікальне явище в українській культурі ХХ століття і, водночас, як унікальну людську особистість.
Адже Стефан Турчак був одним із тих, завдяки кому українська музична культура, в прикметний для неї період 1960 — 1980-х, упліталась у багатоголосу світову партитуру. Український маестро посів гідне місце на диригентському олімпі поруч із такими метрами, як Герберт фон Караян, Леонард Бернастайн, Курт Мазур, Євген Мравинський, Костянтин Сімеонов, Геннадій Рождественський; адже своїм мистецтвом він озвучував притаманні ознаки національної духовної культури, її особливе — романтичне — світосприймання; адже його численні гастролі в колишньому СРСР і в багатьох країнах світу позначали на мистецькій мапі присутність музичної України; адже, завдяки мистецтву Стефана Турчака, музична сцена України стала одним із тих осередків, куди прагнули потрапити солісти зі світовим іменем: Святослав Ріхтер, Еміль Гілельс, Давид та Ігор Ойстрахи, Гаспар Кассадо, Йоко Сато, українські зірки сцени; адже диригент дбав про те, щоб українська музика звучала поряд із шедеврами світової класики.
Твори українських композиторів Турчак включав майже до всіх своїх гастрольних виступів. На одній зі сторінок книжки є примітний епізод, який розповідає про його рішучість та наполегливість: для першої презентації української сценічної культури на Міжнародному оперному фестивалі в німецькому місті Вісбадені він обрав невідому для тамтешніх меломанів оперу «Тарас Бульба» Миколи Лисенка. Успіх її перевершив усі сподівання: «Ми пишаємося, що показали на європейській сцені твір української класики, твір могутньої мистецької сили і романтичної героїки — «Тараса Бульбу», який відбувся з тріумфом», — не приховуючи гордість, «звітував» Турчак. Після успіху в Німеччині географія знайомства з українською музикою значно розширилася.
Маестро був першим інтерпретатором багатьох сучасних українських симфоній, опер і балетів. Саме надмірна увага Турчака до творів молодих композиторів, як уважали деякі впливові «старші» колеги, коштувала йому відлученням на чотири роки від театру. Відтак, «завдяки» цьому симфонічна культура України поповнилася тоді блискучими програмами, в яких, поряд з Малером, Бетховеним, Берліозом, Вагнером, Шостаковичем, Прокоф’євим, звучала музика Лятошинського, Ревуцького, Людкевича, молодих тоді Губаренка, Скорика, Сильвестрова, Станковича. Згодом маестро «дозволили» повернутися до театру, якому він служив до свого останнього подиху.
Автору книжки вдалося передати власне враження і тих, кому пощастило відчути магічне мистецтво маестро, глибину його емоцій і потужну енергетику («кожний нерв моєї душі був наповнений звуками»), бездоганний смак і вміння, як говорив сам Турчак, «брати аудиторію в полон» і показати досконале знання світової музичної літератури та його безупинне прагнення до мистецької довершеності.
Розкритий на сторінках книжки масштаб таланту і творчої діяльності Стефана Турчака вражає: симфонічний, оперний, балетний, хоровий диригент, педагог, фахівець практично в усіх музичних спеціальностях — від вокалу (сам мав гарний тенор) та гри на оркестрових інструментах до оперної режисури і менеджера — в сучасному розумінні цього фаху: адже йому вдалося зібрати зіркове коло композиторів і акторів, співаків і режисерів, хормейстерів і художників, оркестрових виконавців і майстрів балету, серед яких Володимир Скляренко, Дмитро Смолич, Ірина Молостова, Федір Нірод, Марія Литвиненко-Вольгемут, Зоя Гайдай, Борис Гмиря, Єлизавета Чавдар, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Солов?яненко, Гізела Ципола, Дмитро Гнатюк, Тетяна Таякіна, Анатолій Шекера, Валерій Ковтун і багато інших славетних митців. Саме як менеджер, Стефан Турчак обстоював думку про те, що «для розвитку сучасної опери потрібен експериментальний театр, де композитор зміг би побачити і почути свій твір».
У книжці В. Рожка відкрився ще один бік таланту С. Турчака — надзвичайно чутливого і вдумливого музичного аналітика: коментарі й спостереження диригента вражають глибиною і прозорливістю. Чи не перший, наприклад, відзначив він симфонізм, епічність й «оперність» (вислів Стефана Васильовича) балету «Ольга» Євгена Станковича. Наскільки важлива й нині необхідність тих «віртуозів-педагогів» (його ж визначення), які вміли б «поставити» голос, або його роздуми про диригентську професію! Епіграфом щодо останнього може стати влучне визначення Турчака: «Диригент — це все знати, все чути, все вміти. А вже потім «розмахувати руками».
Книжка Володимира Івановича Рожка дає можливість замислитися над багатьма речами. Скажімо, над умінням розпізнати і підтримати талант своєї дитини, над важливістю шкільного оточення (виникає навіть ностальгія за минулими хоровими традиціями школи, увагою до дитячої художньої самодіяльності!), над відповідальністю педагогів, які не тільки навчають, а й сприяють у професійному поступі. Стефану Турчаку, як показав автор, поталанило: він мав у дитинстві і чуйну родину, і творче оточення, і професіональну школу в особі видатних музикантів — Станіслава Людкевича, Анатолія Кос-Анатольського, Адама Солтиса, Романа Сімовича і свого професора-наставника Миколи Колесси, який особисто сприяв творчій кар’єрі улюбленого учня. Саме завдяки його клопотанням, ще студентом консерваторії, Стефан Турчак став диригентом Львівського оперного театру, а після закінчення навчання — другим диригентом головного симфонічного оркестру України, набуваючи досвід у самого маестро Натана Рахліна, якого також вважав своїм великим учителем. Сподівання і допомога Миколи Колесси повністю виправдалися: у 26 років Стефан Турчак очолив оркестр як головний диригент, а у 29 р. — провідний музичний театр країни — Київську оперу!
Автор книжки свідчить також про існування в колишньому СРСР де-факто, але не де-юре, львівської та київської диригентських шкіл, представником і лідером яких був Стефан Турчак. При цьому В. Рожок простежує їх генетичні коріння, що сягають, відповідно, празької й віденської та петербурзької й лейпцизької шкіл. І наводить слушну думку Арнольда Шенберга про те, що диригентів багато, але лише одиниці з них стають уособленням національного диригентського мистецтва, синтезуючи здобутки попередників і торуючи шлях у майбутнє. Як показує автор книги, саме таким уособленням вітчизняного диригентського мистецтва, яке побачили і високо оцінили світові музичні кола, і є Стефан Турчак.
Важливо також те, що діяльність маестро розкривається як невід’ємна складова всього музично-театрального життя України 1960 — 1980-х. Його яскраві сторінки — знакові твори і спектаклі, пов’язані насамперед з іменем Турчака і з національною культурою — спонукають читача порівнювати з мистецьким сьогоденням, замислитися над тим, що заважає нині зазвучати на повний голос українській музиці у просторі вітчизняної та світової культур. У цьому теж полягає вагома культурологічна цінність книжки Володимира Рожка «Стефан Турчак», яку надрукувало київське видавництво «Либідь».
Автор: Леся Олійник
Музикознавці: Леся Олійник
Діячі мистецтв: Володимир Рожок
Навчальний заклад: Національна музична академія України ім. П.І. Чайковського
Джерело: Газета "День"
|