|
|
Микола Дядюра: «Диригент у театрі — це не просто професія, це музична місія»
26 жовтня, понеділок
Поширити у Facebook
Джерело: «Вечірній Київ»
Цьогоріч відомий український музикант, головний диригент Національної опери України відзначив ювілей, поділившись з нашим виданням спогадами про свій шлях у мистецтві, педагогічний подвиг учителя, американський досвід та особливе відчуття рідного Києва
У світі великої класичної музики Микола Дядюра зберігає дивовижну філософську стриманість. Попри широке визнання та багаторічний авторитет, він твердо переконаний: єдиним джерелом справжнього мистецького зростання є щоденна, кропітка праця за пультом.
За його плечима — школа легендарних педагогів: Миколи Бердиєва та Романа Кофмана, стажування в США поруч із Леонардом Бернстайном та Сейдзі Озавою, перемоги на міжнародних конкурсах і майже три десятиліття на чолі симфонічного оркестру Національної філармонії.
Про виклики оперної сцени, уроки видатних вчителів та особливе місце Києва у своєму житті Микола Дядюра розповів «Вечірньому Києву».
Про ставлення до ювілеїв, нагород та професійну філософію
— Пане Миколо, ви вже багато років працюєте в театрі. Як ви ставитеся до ювілеїв, нагород і відзначення 20-чи 30-річчя творчої діяльності?
— Відверто кажучи, досить спокійно. Іноді навіть не розумію, навіщо спеціально відзначати ці дати. Я навіть і не рахував, скільки саме років працюю в театрі, хоча вийшло вже справді багатенько.
Звання, нагороди, ювілеї — це, безперечно, дуже приємні речі. Але чи стаємо ми від них кращими як професіонали? Не думаю. Тільки постійна робота над собою дає розвиток, моральне та професійне задоволення.
Перші кроки до диригентського пульта
— З чого все почалося? Як ви прийшли в музику і чому вирішили обрати саме диригування?
— У мене таке враження, що мене хтось вів за руку. Спочатку я грав в оркестрі на трубі у чудового професора Миколи Бердиєва. Але якось у юності побачив концерт — здається, диригував Стефан Турчак — і мене це абсолютно заворожило. Я не розумів, що саме відбувається між диригентом і оркестром, але це було для мене якесь абсолютно магічне флюїдне спілкування.
Коли почав занурюватися в цю тему, це мистецтво мене захопило остаточно. На щастя, у музичному училищі були уроки диригування, і я зрозумів, що це якась нова іпостась, нова сфера життя, яка мене неймовірно приваблює.
— А як відбувся перехід до професійного навчання у консерваторії?
— Коли я вступив до консерваторії на оркестровий факультет, то звернувся до Романа Кофмана, щоб він, так би мовити, «ставив мені правильний діагноз». Спочатку він ставився до мене дуже скептично. Але коли я показав свої здібності, Роман Ісакович був приємно здивований і запропонував займатися — спочатку факультативно, а потім і на диригентському факультеті.
Зрештою, це був, мабуть, унікальний випадок, коли я паралельно закінчив два факультети: оркестровий і диригентський (диригентський закінчив на два роки пізніше). Так я і став професійним диригентом.
Уроки Романа Кофмана та «педагогічний подвиг» у лісі
— Яким був Роман Кофман як педагог і як людина?
— Мені дуже пощастило з педагогом. Музика була його життям, і він навчив мене, що диригент — це теж не просто професія, це спосіб існування. Роман Ісакович був дуже вимогливим, професійним і водночас досить складним. Відверто кажучи, не всі витримували занять у його класі. Річ у тому, що на диригентський факультет приходять люди вже зі сформованою музичною та фізичною психологією, і тут або ламається психіка, або ти її гартуєш і розвиваєш. До кожного потрібен був свій підхід, але Кофман вимагав від нас і від себе повної віддачі — на всі 100%.
— Кажуть, перед міжнародним конкурсом у Японії він застосував досить незвичну методику підготовки?
— Це був справжній педагогічний подвиг! Тоді був Радянський Союз, і щоб поїхати на міжнародний конкурс, треба було пройти жорсткий всесоюзний відбір. Я його пройшов, і мав вирушити до Японії. І от Роман Ісакович каже: «Все кидаємо і їдемо до мене на дачу в ліс».
Ми жили там два з половиною тижні… за японським часом! Різниця становила 7 годин. Я лягав спати вдень, прокидався вночі, і ми працювали. Сам учитель зі мною до Японії не їхав, але так мене підготував, що коли ми прибули на конкурс, конкурсанти «випадали» через джетлаг вже на другому турі, а я почувався чудово.
Залаштунки Токіо та зустрічі у США: від Бернстайна до Мірелли Френі
— Після Японії у вас відбулося стажування в Америці. Що найбільше вразило 27-річного хлопця з СРСР?
— Це було відчуття, ніби я потрапив на іншу планету! Уявіть: із Радянського Союзу потрапити до Японії, повернутися і через місяць поїхати до США.
Найважливішим у Танглвудському музичному центрі були навіть не самі уроки диригування, а можливість спілкуватися з видатними музикантами.
Я вперше наживо розмовляв із людьми, про яких раніше читав лише в енциклопедіях або бачив на портретах. Я був у справжньому шоці! Але в цьому й полягала ідея стажування — вчитися спілкуватися, вбирати їхній досвід і бачення музики.
— Чи були якісь особливі зустрічі, які запам’яталися на все життя?
— Пам’ятаю, йде репетиція «Пікової дами» Чайковського під орудою Сейдзі Озави, співають Мірелла Френі, Ніколай Ґяуров… Під час репетиції до мене підходить видатна сопрано Мірелла Френі та запитує, як правильно зробити наголос у якомусь слові. Я підказав. А наступного дня вона разом із чоловіком Ніколаєм Ґяуровим подарували мені партитуру «Реквієму» Верді зі своїми автографами!
Це був не просто приємний жест, а величезний поштовх. Ти спілкуєшся з легендами світової музики і відчуваєш свободу, безпосередність і неймовірне бажання розвиватися.
Філармонія vs Опера: специфіка та магія театральної сцени
— Ви майже три десятиліття віддали Національній філармонії України, а зараз повністю зосереджені на Національній опері. У чому для вас різниця між симфонічним та театральним диригуванням?
— Філармонічний оркестр ми фактично створювали з нуля після реставрації будівлі 1996 році — проведено колосальний конкурс, у цьому колективі я пропрацював 29 років. Але останні сім-вісім років театр захопив мене цілком.
Опера — це синтез багатьох мистецтв: солісти, хор, оркестр, режисура, світло, драматургія. Як казав Стефан Турчак, за все, що відбувається на сцені, відповідає диригент. Коли ти тримаєш у руках усі ці фарби, це не може не захоплювати. Я відчув, що диригент у театрі — це не просто спеціаліст певного рівня, це якась музична місія. В опері треба працювати або на 200%, або взагалі не бути головним диригентом.
— Пам’ятаєте свій перший диригентський виступ на сцені Національної опери?
— Авжеж! Це відбулося досить спонтанно. Я якраз повернувся переможцем із диригентського конкурсу в Японії. Мені запропонували роботу в театрі, але тоді потрібно було рішення художньої ради. І мені влаштували своєрідний екзамен — вийти до диригентського пульта з оперою «Євгеній Онєгін» перед художньою радою. Це була колосальна відповідальність, але все пройшло успішно.
— Які постановки на сцені Національної опери є для вас найбільш знакові?
— Мені дуже подобається наша остання робота — «Казки Гофмана» Жака Оффенбаха. Якщо говорити ще про особисті симпатії, то «Набукко» Джузеппе Верді — це, мабуть, моя улюблена опера на сьогодні. Також дуже люблю «Травіату» Джузеппе Верді — це неймовірно тонка, витончена музика.
Зараз ми з колективом активно працюємо над Вольфгангом Амадеєм Моцартом, хоча через поточні складнощі та питання фінансування точну дату прем’єри оголошувати поки не буду.
Про сприйняття української музики у світі та київське натхнення
— Як зараз за кордоном сприймають українську музику та українських виконавців?
— Українську музику у світі дуже цінують і поважають. все українське, що мені вдавалося диригувати за кордоном, мало колосальний успіх. Це не просто данина поваги до нашої боротьби — це перш за все глибоке емоційне сприйняття нашої музики.
Якщо говорити про композиторів, то наша класична трійка — Мирослав Скорик, Євген Станкович, Валентин Сильвестров — кожен раз, коли я торкаюся їхньої музики, вражає мене знову і знову.
А ще є чудова плеяда наступного покоління: Золтан Алмаші, Олексій Ретинський, Олександр Родін, Святослав Луньов, Сергій Пілютіков та інші. Вони дуже різні, і в цьому їхня сила.
— Наостанок: ви корінний киянин. Які місця у столиці вас найбільше надихають?
— Я дуже багато їздив світом, бачив найгарніші міста, але такого душевного комфорту, спокою та натхнення, як у Києві, немає ніде. Я дуже люблю наш центр: Хрещатик, наші пагорби, Європейську площу і, безумовно, цей мистецький осередок навколо Національної опери України. Нічого кращого у світі для мене просто немає!
Автор: Тетяна Асадчева
Диригент: Микола Дядюра
Джерело: «Вечірній Київ»
|