|
|
Віртуоз Дмитро Онищенко вдруге виступив в Івано-Франківську
15 липня 2014, вівторок
Поширити у Facebook
Він грає на фортепіано так, наче говорить з Господом: бо очі звернені вгору, а пальці радісно-натхненно мандрують клавішами. Вперше цю манеру я побачила, коли Дмитро Онищенко виконував Шумана під склепіннями нашої колегіати. З його милозвучного «починаймо» тоді й розпочався незабутній для нечисленної публіки концерт камерної музики в Музеї мистецтв Прикарпаття. Бо поруч із ним свій талант шанувальникам високого мистецтва дарували віолончеліст Олександр Пірієв та кларнетист Марк Денемарк. Вони входять до так званого високого списку музикантів, котрі не так часто виступають в невеликих містах, бо їхні гастрольні тури розписано на рік наперед.
Та не так давно до Івано-Франківська молодий талановитий московський піаніст львівського походження лауреат премії ім. П. Чайковського Дмитро Онищенко повернувся. На сцені обласної філармонії з нагоди завершення сезону в концерті симфонічної музики він разом із симфонічним оркестром філармонії виконував Концерт №2 для фортепіано з оркестром Сергія Рахманінова. Зі своїх 32-х музикант уже двадцять років повноцінно концертує по всьому світу. Про знайомство з Прикарпаттям, «плюси» і «мінуси» Москви, щасливі випадки, котрі творять життя і музику — в нашому інтерв’ю з піаністом.
Передчуття міста
— Дмитре, ще під час свого першого приїзду до івано-Франківська разом із міжнародним колективом «ARSIS» ви сказали, що місто наше вас приємно здивувало. Львів’янин, котрий гастролював чи не у всіх куточках світуѕ чим саме був вражений?
— Ваше місто, — а так сталося, що я хоч і львів’янин, та зовсім недавно вперше відвідав Івано-Франківськ, — відкрилося мені з якнайкращого боку. Воно вразило затишністю, культурністю, якимсь внутрішнім благородством, це є у всьому. А ще — дуже яскравими, чуйними і добрими людьми. Насправді важко підібрати вдалі слова, коли говориш про такі тонкі речі. Якась дуже благородна, неповторна атмосфера мене тут зустріла. Особливо — у філармонії. Мов удома почуваєшся у цих стінах. Насправді я у вашому місті вже вдруге, але так, наче вперше — у глобальному смислі. Ми грали вже тут з моїми друзями у прекрасному музеї. А тепер я матиму честь закривати концертний сезон. Мій сольний концерт з симфонічним оркестром — це приємна місія. Чому я так кажу? Буває таке, що сформулюєш свою думку — і наче відкриття, відповідаючи на якесь несподіване запитання. І от для мене такою несподіванкою було те, що я сам для себе відкрив просту, здавалося б, істину: найбільше свято в моєму житті — це концерт. Так, бувають щороку Великдень і Різдво, але концерти у житті щоденному — то найважливіше.
— Кажуть, ви активно концертуєте вже двадцять років. Розкажіть про це.
— Я із задоволенням скажу кілька слів. Лише навіть не знаю, з чого почати. Чи з конкурсної діяльності, чи з концертів у різних країнах? Бо кожен концерт — особливий. І кожна країна відкривається тобі, якщо ти готовий. Великобританія, Франція, Німеччина, Голландія, Швейцарія, італія. Також США, Японія. Там я виступав. А Австралію відкрив недавно, два роки тому як вона з’явилася в моєму житті, там я вже грав двічі. Контакти залишилися, і я б хотів ще раз її побачити. Дуже подобається мені поєднання: така первісність природи, надзвичайна культура людей і водночас прекрасні сучасні комфортні міста. Австралія, напевно, найбільше мене вразила.
— А як ви потрапили зі Львова до Москви?
— Поїхав туди вчитися ще далекого 2002 року. і полюбив Москву. Таке собі передчуття міста справдилося. Так часто буває.
Попити чаю з... Ростроповичем
— Спершу ви перемогли на конкурсі піаністів у Харкові і дуже хотіли вчитися в Москві або в Європі. Згодом у Москві на конкурсі імені Чайковського ви «взяли» п’яту премію — дуже високий результат для 19-річного піаніста. і, напевно, мріяли про те, аби таки стати колись володарем цієї премії. Бо це назавжди і дуже престижно у світі професіоналів. Я читала про щасливий квиток, котрий випав вам після знайомства із легендарним Мстиславом Ростроповичем, дисидентом, диригентом, віолончелістом, меценатом. Як це було?
— Це була фантастична історія, котра трапляється раз на сто років. Мені треба було знайти кошти на оплату за навчання. У батьків їх не було і не могло бути. І раптом одного дня бачу в коридорі консерваторії Мстислава Ростроповича, він іде без супроводу, що майже нереально, бо всі знають, що довкола нього завжди збиралося багато людей. Я підходжу і кажу йому прямо: такі-то справи, завжди хотів тут вчитися. Ще перший семестр вдалося оплатити, називаю сумуѕ Можливо, то було некоректно, та я знав, що він дуже демократична людина. Але він мені одразу відмовив: «Вибачте, будь ласка, в мене є великий фонд, що допомагає хворим дітям, це той, що в Америці (1974 року М. Ростропович після того, як поселив у себе і написав листа на підтримку Солженіцина, змушений був емігрувати до США, повернувся до Росії 1990 року. — Авт.), а той, що в Росії, дає невеличкі стипендії кожному, і він не може покрити всю необхідну вам суму. На цьому все ніби й закінчилось. Але через п’ять днів, а тоді ще «мобілок» не було, мене розшукують в консерваторії через студентів і викладачів, шукає мене учениця мого ж педагога, до речі, львів’янина, світлої пам’яті Юрія Лисиченка. Мені передають: терміново йди на вахту, тобі дзвонитиме сам Ростропович. З’ясувалося, маестро знайшов для мене гроші. Я йду на вахту і думаю: навряд чи він сам мені зателефонує. Але чую у слухавці його голос, він просто, уважно і делікатно каже: «Я казав, що нема грошей. Так от — я знайшов їх». Отож завдяки Мстиславу Ростроповичу я зміг продовжити навчання.
— А чим ви його зачепили? Сказали, що «я надзвичайно талановитий, я українець» чи щось інше?
— Ні, я сказав, здається, що я лауреат премії імені Чайковського, на той час я вже мав її.
— І як ви дякували?
— Шокований, ввічливо відповів: «Я вам дуже дякую, надзвичайно!». А Ростропович пожартував: «Ну, зараз не дякуй, а потім підемо пити пиво». Звичайно, пиво ми не пили, але чаювати довелося. Я зайшов до нього додому, ми спілкувалися, пили чай. А через півроку потрапив до його другого дому, в Парижі. Я був у Парижі, можна сказати, проїздом — на концерт до Тулузи їхав, на південь Франції. То просто зателефонував, думаю: а раптом він на місці? А він мені просто так і каже: «То, може, ви зайдете хоча б на півгодини?». Це неймовірно уявити! Ми посиділи, поговорили, це дуже збагачує. А на нейтральній території ми часто спілкувалися, коли відбувалися події довкола його Фонду чи присудження стипендій.
Творити духовну вісь
— А чи не було вам страшно їхати сюди з Москви?
— Знаєте, я в житті уже переконався, що завжди здалека все виглядає страшніше, ніж є насправді. Тому я в Москві всю інформацію про Україну, як-то кажуть, ділив на два. і ще не забувайте, що у мене мама живе у Львові. А від неї я знав, звичайно, правду. Тобто я не відірваний від інформації. Але якщо щиро, то якась не зовнішня, а внутрішня напруга, звісно, відчувалася. Але це зрозуміло, і було б дивно, якби все було інакше, бо дуже трагічна сьогодні ситуація. і ще я вам скажу: музика лікує, людське спілкування лікує. і музика, як на мене, — еталон такого спілкування. Я дуже щасливий, що приїхав, що мав концерти у Львові і в Івано-Франківську. Маю таке відчуття, що всупереч цим страшним обставинам, цій руйнації ми — будуємо, ми робимо щось конструктивне. Створюємо якусь духовну вісь. Чим більше живеш і чим більше таких глобальних подій довкола тебе відбувається, тим краще розумієш ще одну грань своєї професії — місійну. Не тільки для задоволення, а з певною метою, внутрішньою духовною ціллю ми творимо музику. З цим покликанням зцілювати розумієш: жахливо, що все це відбувається на наших очах, але добре те, що ми маємо чим на це відповісти.
— А як часто ви буваєте на своїй батьківщині, Дмитре?
— Кожного сезону, точно. Думаю, навіть частіше. От до Львова я приїжджаю часто. Минулої осені двічі був у Києві: першого разу — до днів музики з нагоди ювілею Мирослава Скорика, а другого — з концертами у філармонії. Виходить, що два-три рази на сезон я буваю в Україні і граю по кілька концертів.
— У Москві ви працюєте в Московській філармонії?
— Тепер я з філармонією тісно співпрацюю. У них уже немає такого поняття, як штатний працівник, усі на контрактах. Я роблю наголос на виконавській діяльності. У Львові, доки вистачало часу поєднувати, займався педагогічною діяльністю — викладав у Львівській академії музики. Та тепер уже немає часу катастрофічно — поки молодий, треба грати. А педагогіка мені не чужа. Єдине, що питання часу завжди гостро стоїть.
— Дмитре, які «плюси» і «мінуси» Москви ви можете назвати. В гуманітарному, звісно, плані.
— «Плюси» — ті, що і завжди були, а не лише в сьогоднішньому часі. Те, що ми всі знали і знаємо про високий рівень Московської консерваторії. і це правда. і це досі не змінилося. А «мінуси» — то зворотний бік медалі цього «рівня». Адже зі стін Московської консерваторії випускають щороку десь близько сорока піаністів. і всі вони потім шукають себе, а вишів музичних у Москві п’ять... Самому суспільству, навіть не лише московському, бо у світі нема міста, де була б така кількість музикантів, важко їх прихистити. і що їм далі робити? Якщо в плані загальнокультурному, то Москва — це місто, в якому завжди, щодня щось відбувається. Скажімо, тільки концертних залів штук з п’ятдесят. Різних. І в кожному щодня щось відбувається. Те саме — з театрами. Тож виходить — це така собі безодня. І це, напевно, «плюс». З «мінусів» — це темп життя і гігантська протяжність міста. Люди не встигають зустрічатися, спілкуватися, їхні маршрути просто не збігаються. Щодня маєш якісь випробування. Тобто «плюси» і «мінуси» ніби переходять один в одного.
— А за нинішньої ситуації ви, етнічний українець, не відчуваєте якоїсь ізоляції чи, скажімо, тиску?
— Ні, абсолютно. Тому що на рівні людському цього не відчувається. Особливо в моїх академічних колах. Багато хто мене як людину, котра народилась в Україні, питає: «А що там відбувається?». Це означає, що багато людей не дуже розуміють і ще не розібралися.
— А у ваших професійних колах листи на підтримку політики президента Росії підписували?
— Серед моїх друзів і колег це питання ні перед ким не поставало. Ми б цього не робили.
Виконавці: Дмитро Онищенко
Концертна організація: Івано-Франківська обласна філармонія, Національний портал академічної музики “Music-review Ukraine”
Концертний зал: Концертний зал Івано-Франківської обласної філармонії
Джерело: pravda.if.ua
|