|
|
Василь Вовкун: «Рубаючи, не завжди можна витесати щось добре…»
6 вересня 2014, субота
Поширити у Facebook
Наприкінці серпня Львівський національний академічний театр опери і балету імені Соломії Крушельницької відкрив свій 115-й сезон.
У цьому не було би нічого особливого, якби не одна обставина: церемонію відкриття розділено на два етапи – 28 серпня на площі перед театром розгорталося масштабне музично-театральне дійство просто неба із символічною назвою «Борітеся – поборете!», а 29-го у театрі пройшла вистава опери Джузеппе Верді «Бал-маскарад». А інакше й бути не могло, – колектив увійшов у цей сезон із новим художнім керівником, яким нещодавно став відомий український режисер, постановник понад 300 культурно-мистецьких видовищних акцій, сценарист, культуролог, народний артист України Василь Вовкун.
Нам вдалося поспілкуватися з паном Вовкуном у Києві й побувати на . Під час тривалої розмови він поділився думками і поглядами щодо розвитку сучасного мистецтва й режисури, а також розповів про далекосяжні та найближчі творчі плани.
– Василю Володимировичу, Ви багато чим займалися у своєму житті: Ви є режисером, пишете книжки і колекціонуєте предмети мистецтва, колись також були актором, а ще – міністром культури. А от у ролі художнього керівника оперного театру ще не виступали, хоча маєте за плечима постановку просто неба «Царя Едіпа» Стравінського, ставили в різних театрах опери «Бал-маскарад» Верді, «Поворот гвинта» Бріттена, «Богдан Хмельницький» Данькевича. Тепер вам доведеться тісно працювати з оперним жанром. Чи є у вас концепція художнього керівництва театром?
– Вона якраз формується. Але почнемо, як то кажуть, спочатку. Прийняття мною пропозиції стати керівником Львівської опери багатьох здивувало. Та я і сам для себе не знайшов відповіді на запитання, чому погодився, бо, скоріше, спирався на якісь інтуїтивні відчуття. У цьому був, з іншого боку, природний збіг обставин: міністерство запропонувало, колектив театру теж цього захотів… Мене знають у театрі – у Львівській опері ось уже 10 років йде «Бал-маскарад» Джузеппе Верді у моїй постановці, яким, до слова, театр розпочав 115-й сезон. Я також ставив там концерт за участю всієї трупи, що готувався для показу у Києві. До того ж, Львів – не чуже місто для мене, це моя мала Батьківщина, бо я народився біля Львова, там проживає моя рідня.
Що іще стоїть за цим призначенням? Кажуть, сьогодні правда дуже скидається на правдоньку або правдоподібність, і, власне, в мені ще відбувається той пошук правди: де я можу бути корисним? де здатний не загубитись у загальному потоці?
Після роботи в міністерстві культури настала творча пауза. Я розумів, що вимагати для себе якогось творчого поля – означатиме просто втрачати сили. Тоді й відбулася своєрідна «переформація» – я захистив у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв дисертацію «Український авангард у контексті європейського культуротворення», видав за її матеріалами монографію «Масова культура та алгоритм режисури масових видовищ».
Чому йдеться про режисуру саме масових видовищ? Постановки опер, про які Ви згадали, були здійснені, можна сказати, в контексті масової культури. Монографія дала мені можливість усвідомити власне прагнення внести у масову культуру масове мистецтво, що дуже ризиковано для режисера. Я втілював це раніше підсвідомо, не замислюючись. Наприклад, масову культуру ми творили ще до проголошення української незалежності через фестиваль «Червона рута».
– Опера і масова культура. Ви будете їх поєднувати?
– Думаю, що ні. Хоча і в опері ми сьогодні бачимо нішу, не заповнену саме в аспекті режисури. Висока оперна класика може існувати і в такому форматі, яким він є у нас сьогодні, а може презентуватися і в більш модерних формах або ж – із певним викликом. Тому якщо дасть Бог і будуть фінансові можливості, то хотілося б попрацювати саме з оперним жанром.
– А як Ви ставитеся до балету?
– На першій же зустрічі з трупою львів’ян я сказав, що у наших театрах опери і балету опера все ж таки домінує, а балет є наче додатком, і запевнив, що докладу максимум зусиль, аби балет, загалом пластична складова вистав посіли належне їм місце. І артисти балету зааплодували! Адже сьогодні цей жанр надзвичайно активно, із зацікавленням сприймає молодь, він стрімко розвивається у багатьох країнах. Зрештою, жодна моя режисерська робота не обходилася без використання пластики, тож певний досвід у цій галузі в мене є.
– Ви плануєте більше з класикою працювати? Адже в нас існує велика проблема з постановками сучасних українських творів для музичного театру – опер і балетів. Композитори просто не хочуть писати «в шухляду».
– Цей, 115-й ювілейний сезон у зв’язку з 200-річчям Тараса Шевченка і 450-річчям Вільяма Шекспіра ми називаємо «Шевченко – Шекспір – музика: великі нас об’єднують». На закінчення 2014 року вже заплановано кілька акцій. Дві з них – власне по Шевченку. Перша – це кантата-симфонія «Кавказ» Станіслава Людкевича. У постановці вона має назву «Уклін тобі, Тарасе!» Там також задіяно відеоряд, що охоплює різні віхи історії України аж до Революції гідності, Небесної сотні. Також ми хочемо підготувати у концертному виконанні «Назара Стодолю» Костянтина Данькевича, плануємо концерт, присвячений Миколі Лисенку.
Щодо Шекспіра. У нас є декорації Євгена Лисика до балету «Ромео і Джульєтта» Сергія Прокоф’єва, який плануємо поновити. До весни наступного року задумали поставити «Сон літньої ночі» з музикою Фелікса Мендельсона-Бартольді. Я також хочу повернутися до опери «Отелло» Джузеппе Верді. Власне, є в репертуарі балет «Гамлет» на музику Петра Чайковського і до нього ми ще хочемо додати «Ромео і Джульєтту» в постановці Сержа Лифаря так само на симфонічну музику Чайковського.
Тепер – про сучасну українську оперу. У моїй концепції діяльності художнього керівника театру буде запропонована робота з львівськими композиторами. Це не просто гучні слова. Мене пов’язує давня співпраця з Юрієм Ланюком: я ставив його ораторію «Скорботна мати». А зараз у нього є музика, яка фактично може стати (і ми це будемо обговорювати з балетмейстерами) основою балету, присвяченого галицькому скульпторові Йоганну Пінзелю. Свого часу художній керівник капели «Думка» Євген Савчук познайомив мене з фантастичним лібрето про долю нашого прекрасного композитора Артемія Веделя. Який це має бути спектакль – необароковий, постбароковий – поки не знаю, але музику точно писатиме Ланюк. Для Богдани Фроляк я розробив лібрето оперно-балетного проекту до 200-річчя Шевченка – «Ворони». Із Віктором Камінським ми продовжуємо обговорювати тему Івана Франка, 160 років від дня народження якого відзначатимемо в 2016-му. З Олександром Козаренком зустрілися поміркувати над зовсім несподіваною ідеєю – проектом, що залучав би сороміцький, батярський міський львівський фольклор.
– Це будуть оперні чи позаоперні проекти?
– Вони можуть стати дуже успішними експериментальними оперними або балетними творами. Якщо вони виллються у малі форми, то дуже хотілося б побачити їх у Дзеркальному залі Львівської опери, який має запрацювати як друга, мала сцена. Наразі ми хочемо випробувати у цій якості сцену Міського палацу культури імені Гната Хоткевича. Утім, як усе складатиметься – невідомо, зважаючи на сьогоднішні проблеми у державі… Але я дуже вірю в цей напрямок творчої роботи львівського театру.
– Тим більше, що він – на стику жанрів і в нинішніх умовах може бути перспективним. Ви плануєте самі ставити усі вистави?
– Я вже не такий всеїдний. Очевидно, що матиму свої пріоритети, але вже є й домовленості з певними київськими режисерами. Єдине, що кажу колегам: хлопці, шукайте так само, як і я, гроші, приходьмо один до одного ще з чимось, окрім ідей. Бо сьогодні я ще точно не знаю – це буде фонд, чи спецрахунок, де накопичуватимуться постановочні кошти. Буде також рада меценатів або наглядова рада й розроблятиметься положення для меценатів. Тому що ми їх просто просимо давати нам кошти, а що ми їм даємо натомість? Можна створити клуб меценатів, які б допомагали у фінансовій політиці театру і разом із тим творчо нас підтримували.
Я хочу використати географічне положення Львова. Як не дивно, за соціологічними опитуваннями, лише 10% глядачів у театрі – львів’яни, а решта – туристи. Польща, Чехія – це той міжнародний плацдарм, на якому театр може і показувати себе, і заробляти, власне, поповнюючи цей постановочний фонд.
– Розкажіть про Вашу ідею відкрити сезон грандіозним дійством на площі перед театром…
– Воно грандіозне не заради самої грандіозності. Львівщина – це та область, де кожен день є траурним, – надто багато домовин приходить саме в наш регіон із зони воєнних дій. Сьогодні поранене кожне серце. І я вважаю, що театр не може залишитись осторонь цієї проблеми. Тому ми зробили вуличний музичний перформанс «Боріться – поборете!» В основу лягла музика кантати-симфонії Станіслава Людкевича «Кавказ». Базовою стала механічна та відеоінсталяція: дві сокири, рухаючись у різні боки, неначе «поїдають» наш простір, а коли складаються, виникає образ двоголового орла. На двох екранах на балконі театру демонструються кадри, суголосні образному змісту музики й темі дійства: від портретів нашого пророка Тараса Шевченка, автора віршів кантати, страшних сцен минувших воєн, розв’язаних тиранами, до сцен Майдану і фотографій героїв Небесної сотні. Так встановлюється зв’язок часів, поколінь, епох… У перформансі взяла участь уся трупа театру – оркестр, хор, балет і співаки-солісти. Артисти мовчки походжали площею в протесті проти агресії й насилля, котрі символізують сокири. Адже це наш простір і ми хочемо його захистити, і якщо ми сьогодні не на полі бою, то знаходимося там, де можемо допомогти, можемо бути разом…
– Сценарій видовища Ваш?
– Так, але він не новий – адаптований. Узагалі все було задумано помпезніше, бо здавалося, що на цей час воєнних дій у країні вже не буде. Та реальність нас змушує корегувати плани.
– В одному з давніх інтерв’ю прочитала одну Вашу фразу: «…попри будь-які персоналії, творче життя триває, у найкращому випадку, до 50 років, коли людина ще може генерувати ідеї. У 50 ми вже дублюємо у найкращому разі себе». Тоді вам до 50-ти було далеко, а тепер, коли Ви перейшли цей рубіж, – теж так думаєте?
– До 50-ти – летиш за ідеєю, яка тебе окриляє й несе, попри всі обставини, прагнеш досягти своєї мети будь-яким способом, методом. А з віком ти вже звертаєш увагу на людські відносини, думаєш, аби когось не образити тощо. Досвід різний, але я все одно ціную цей досвід.
– Тобто людина стає мудрішою і це виставляє їй певні рамки?
– Абсолютно! Із мистецтва треба піти вчасно, краще пролетіти зіркою і залишити слід за собою раніше, ніж запізно. Я зараз – за таку реформу, щоб творча людина в театрі мала певний віковий ценз.
– Тож плануєте омолоджувати колектив?
– Так. Однією з проблем буде зміна поколінь. Ніхто її не готує, а потрібно. Кожен має подбати про того, хто прийде за ним. Тоді передавався би досвід, існувала неперервна спадкоємність. Якщо мій набутий досвід згодиться для Львівської національної опери, я буду дуже задоволений.
– Зараз Ви матимете велике навантаження у театрі. Чи залишите Ви у зв’язку з цим Ваші позатеатральні проекти (маю на увазі масштабні постановки просто неба, шоу, грандіозні свята на площах міст тощо)?
– Якщо вони й будуть, то пов’язуватимуться вже або із Львівською оперою, або з тими творчими силами, які наявні у Львові. Є прагнення зробити оперний фестиваль. І, власне, я б хотів, щоб це був фестиваль нової опери. Щоб він міг природно впливати на львівський театр і разом із тим доповнювати його. Покладаю в цьому плані надію на наших молодих композиторів. Тож на масовій культурі я зараз, очевидно, ставлю крапку або три крапки.
– Готуючись до нашої зустрічі, натрапила в інтернеті на запитання: чи житиме по-новому Львівська опера?
– Знаєте, досвід підказує, що рубаючи не завжди можна витесати щось добре. Тут треба не порушити баланс, потрібно зараз внутрішньо укріпитися таким творчим силам, котрі би повірили в якісь ідеї. Гадаю, що і я мушу зажити по-новому, і опера так само.
– Залишається тільки побажати Вам творчих успіхів!
– Дякую.
Автор: Ольга Голинська
Музикознавці: Ольга Голинська
Концертна організація: Львівський Національний академічний театр опери та балету ім.С. Крушельницької
Джерело: Журнал "Музика"
|