|
|
Іван Небесний: Важливо створити якісний конкурентоздатний на світовому ринку продукт
2 березня, неділя
Поширити у Facebook
В інтерв’ю Kyiv Post композитор Іван Небесний розповів про те, як війна впливає на творчість та роль музики у “гібридній війні”.
Ім’я композитора Івана Небесного на вустах. Згідно з національним рейтингом Укрінформу «Інфобум-Класична Музика 2024», Небесний визнаний кращим композитором року.
Напередодні повномасштабної війни та під час неї композитор написав музику для таких аншлагових вистав, як опера «Лис Микита», балетів «Тіні забутих предків» та «Лускунчик Гофмана». Крім того, під час великої війни в композитора народилася нова потужна хорова, камерна та симфонічна музика. Отже, як карколомні події стають каталізатором творчості? Що ще може бути потужною українською «зброєю» в нав’язаній нам «гібридній війні»? Яким вчителем був легендарний Мирослав Скорик?
А також про походження милозвучного прізвища - в ексклюзивному інтерв’ю для Kyiv Post.
Війна як страшний каталізатор примушує працювати на повну, нічого не відкладаючи. Які зміни за собою спостерігаєте під час повномасштабної війни?
Повномасштабна війна зачепила кожного з нас. І я не є винятком. З початком воєнних дій кардинально змінилися життєві цінності кожної української родини
Адже існує реальна небезпека втратити українську державність, перекреслити все, що було здобуто протягом останніх років, зрештою втратити життя. Моя родина уже втратила на цій війні одного героя, тому я добре знаю що таке горе матері, яка поховала свого сина, біль сестри, яка втратила свого брата.
У житті кожної української родини з’явились нові інтереси, наприклад життя військового підрозділу, де несе службу твій найближчий родич чи товариш. Ці військові підрозділи перетворились для наших людей на другу сім’ю, де прийнято допомагати один одному як в радості, так і в горі.
Тому деякі речі, які нам здавалися важливими під час мирного життя, просто втратили сенс, перетворились на якісь дрібниці, ми перестали звертати на них увагу. Натомість ми стали організованішими й зосередилися на тому, що є дійсно важливим для нас у даний час.
Ви — представник покоління, народженого на початку 70-х. Який шлях у ставленні до російської культури проходите особисто ви?
Так, я народився на початку 70-х і старт мого свідомого життя припав на кінець 80-х — початок 90-х років. Це був період «перебудови» та розпаду СРСР.
Оскільки мої батьки були українськими політв’язнями, то цілком природньо, що в моїй сім’ї до всього «російського» чи «радянського» ставилися без особливого ентузіазму.
Звичайно, що я освоїв тодішню шкільну програму, потім програму музичного училища, де познайомився з надбаннями російської культури, але для мене особисто ці надбання не виглядали якимись особливими в порівнянні зі здобутками інших народів. Навпаки, ми, тодішні молоді люди, активно цікавилися інформацією з західного світу, яка несподівано стала доступною і виявилося, що, наприклад, вже десятиліттями існують новітні композиторські техніки, а ми про них нічого не знаємо, оскільки вони не вписувалися в систему радянської освіти. І така сама ситуація була щодо всіх інших аспектів життя.
Тож ставлення до російської культури ще з тих часів і до сьогодні у мене особливо не змінилося. Так, вона, як і українська чи будь-яка інша національна культура, є частиною загальносвітового культурного простору, не більше і не менше. Її розвиток залежно від конкретного історичного періоду слід розглядати в контексті з розвитком інших національних культур.
Інша справа, коли культура активно використовується як засіб політичного впливу, насадження якихось конкретних політичних наративів чи як засіб для знищення культурної ідентичності іншого народу. Ці всі методи ми зараз спостерігаємо в діях агресора, як частина «гібридної війни» проти нас. І в цій ситуації нам нічого не залишається, як так само агресивно діяти у відповідь, використовуючи українські культурні надбання для експансії наших власних українських наративів у світі.
Поставити на паузу російську культуру, а тим більше її кенселити, на жаль, не вдається, але можна спробувати запропонувати цікаву якісну альтернативу. Як народився задум представити свій погляд на улюблену світом казку Гофмана «Лускунчик»?
Ідея створити свій власний український продукт на тему відомої казки Гофмана належить Петру Качанову, директору й художньому керівнику «Київської опери». Ми були свідомі того, що поява продукту з такою назвою викличе у сучасному українському суспільстві певний резонанс і суперечки.
Тим не менше, на мій погляд, з менеджерської точки зору, з точки зору залучення якомога ширшої аудиторії у театр, це було хороше рішення. Ми створили свою власну версію «Лускунчика Гофмана» в першу чергу для української публіки, для усвідомлення того, що ми теж можемо мати свої достойні версії вистав на загальновідомі всьому світові сюжети.
Прем’єрні покази в «Київській опері» пройшли з аншлагами і я маю надію, що ця вистава теж знайде свого глядача.
Ваша творчість дуже пов’язана з театром, ви писали музику до вистав у театрах Києва, Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Вінниці та ін. Що для вас театр? Які вистави ви вважаєте знаковими для себе й чому?
Ще зі студентських років у Львові я товаришував з багатьма театральними акторами та режисерами, часто бував на їхніх репетиціях в театрі ім. М. Заньковецької. Згодом почав брати участь у постановках цього театру в якості композитора й освоювати «кухню» театрального життя.
Театр для мене — це синтетичний вид мистецтва, де, на мій погляд, на перший план виходить вміння працювати в команді. В театральній постановці немає окремо вдалої музики чи окремо вдалого режисерського сценічного рішення, окремо геніальної гри актора чи окремо чудово зробленої сценографії чи костюму. Усі компоненти постановки повинні якісно працювати задля втілення основної ідеї вистави. Тільки у такому випадку театральна постановка може розраховувати на довге сценічне життя та прихильність аудиторії.
Мені пощастило у свій час попрацювати разом з такими майстрами української театральної спільноти, як Федір Стригун, Вадим Сікорський, Віталій Малахов, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Наталя Сумська та ін. Кожен з них — це особливе явище в розвитку українського драматичного театру. Усі вони яскраві, надзвичайно різні особистості, але всіх їх об’єднує стопроцентна відданість українському театру, бажання розвивати та постійно привносити щось нове у розвиток української театральної справи. Я неймовірно вдячний їм за той час, який ми провели разом, оскільки я багато чому навчився, спостерігаючи за їхньою працею.
Стосовно знакових для себе драматичних вистав, то, напевно, хотів би відзначити виставу «Незрівнянна» у постановці Анатолія Хостікоєва Національному театрі ім. І. Франка у Києві. Працюючи над музичним оформленням цієї вистави, я зрозумів, що вже нарешті навчився по-справжньому «чути» і відповідно гнучко реагувати на ідеї та побажання інших учасників постановочної групи, стати дійсно повноцінним учасником команди. Ця вистава до сьогодні йде на сцені театру ім. І. Франка і час показав, що вона користується великою популярністю серед глядачів.
Щодо вистав, де музика відіграє головну роль, то, безумовно, знаковою для мене роботою є балет «Тіні забутих предків», нижче рівня якого вже не хотілося би опускатися.
Отже, «Тіні забутих предків», прем’єра якого відбулася понад рік тому. Суцільні аншлаги. Перед колективом творців постало непросте завдання, адже за мотивами улюбленого українцями твору Михайла Коцюбинського був знятий і легендарний фільм, і поставлено кілька редакцій балетів. У чому, на ваш погляд, успіх саме вашої версії балету?
Балет «Тіні забутих предків», на мою думку, є прикладом успішної роботи усіх учасників постановочного процесу. В першу чергу, слід відзначити якісний підбір постановників керівником проекту, директором та художнім керівником Львівської опери Василем Вовкуном.
Також я йому вдячний за те, що, незважаючи на очевидну потребу швидкого створення якісного українського контенту, він надав мені достатньо часу для створення музики, адже щоб дійти до фінальної версії, мені прийшлось відкинути близько сотні музичних ескізів, які виявилися «чужими» в цьому матеріалі. Ці всі експерименти потребували досить багато часу. Ну, а далі якісна професійна робота кожного із учасників процесу, успішна промо й рекламна кампанія призвели до того, що балет користується попитом і я надіюсь, що матимеме довге сценічне життя.
Ваша творчість охоплює широкий спектр жанрів: від камерних творів до симфонічних полотен, музики для театру й кіно, експериментальний мультимедійних проєктів. В яких жанрах ви себе відчуваєте найбільш гармонійно саме на нинішньому етапі творчості й чому?
Я не можу сказати, що у мене є якийсь конкретний улюблений жанр. Мені цікаво працювати у різних жанрах, у різних стилях. Все залежить від конкретної ідеї, до якої вибираються відповідні методи втілення, конкретного часового проміжку і конкретних зовнішніх обставин.
На нинішньому етапі, коли існує реальна загроза втрати української незалежності, неважливо у якому жанрі чи стилі ти створюєш твір. Важливо створити якісний конкурентоздатний продукт, який би міг достойно представляти українську державу на світовому ринку. Маємо про це дбати у «гібридній війні», що розв’язана проти української ідентичності.
Музичний ринок дуже різноманітний. У світі існує багато майданчиків, де засобами музики у різних жанрах і стилях Україна може в черговий раз нагадати про себе, як про окрему самодостатню націю. Від початку повномасштабної війни мені вдалося попрацювати в балетному жанрі, жанрі симфонічної музики, музики для камерного ансамблю, хорової музики. Як правило, це були замовлення від колективів, які їхали представляти Україну на заходах підтримки нашої держави за кордоном.
Як, на вашу думку, українська сучасна академічна музика, може та має впливати на різні аудиторії — рідні та іноземні? У чому вбачаєте свою місію як композитора сьогодні?
Сьогодні, на мою думку, українська сучасна академічна музика, поряд з іншими видами українського мистецтва, повинна бути одним із засобів задля досягнення нашої загальнонаціональної мети — збереження української державності.
Для внутрішньої аудиторії театральна вистава чи концерт академічної музики можуть бути прекрасним приводом для проведення збору коштів на потреби української армії. Я був безмежно щасливий, коли Львівська опера за допомогою партнерів (відповідних благодійних фондів) зуміла зібрати досить значні кошти на потреби ЗСУ на одному із показів «Тіней забутих предків». Я знімаю капелюха перед симфонічним оркестром «INSO-Львів», який регулярно проводить благодійні акції у формі концертів симфонічної академічної музики (зокрема, і з моєю музикою) та передає різноманітну допомогу військовим.
Для привернення уваги іноземної аудиторії нам потрібен якісний конкурентноздатний контент, у створенні якого я бачу місію українських композиторів сьогодні, високопрофесійні виконавці та високопрофесійний освічений музичний менеджмент. Так, з початком повномасштабної війни інтерес до української академічної музики за кордоном значно зріс. Українські оркестри все частіше з’являються на топових світових сценах академічної музики.
Проте появи раз чи два рази в рік українських колективів на світовому музичному ринку явно недостатньо, щоб повноцінно доносити до іноземної аудиторії українські наративи.
Ми повинні перебувати у світовому музичному просторі постійно. Так, для цього потрібна значна фінансова підтримка.
Але рано чи пізно ми мусимо навчитись заробляти кошти, які вкладатимуться в українську культурну світову експансію, бо інакше ми ризикуємо втратити нашу національну ідентичність і в черговий раз спостерігати як агресор присвоює собі усі визначні здобутки нашої національної культури.
Ви були студентом видатного композитора, педагога Мирослава Скорика? За що особливо вдячні вчителю? Яким передусім його згадуєте?
Мирослав Михайлович, безсумнівно, був непересічною особистістю, з особливим гумором і особливим ставленням до життя. Він був беззаперечним авторитетом для кожного із своїх студентів, вмів до кожного знайти свій окремий підхід.
В студентські роки кожна молода людина по-своєму проходить своє становлення. Мої студентські роки, як я вже зазначав вище, припали на період «перебудови», розпаду СРСР і утворення-відновлення Української незалежної держави. Ми, молоді студенти, не встигали повністю засвоїти таку велику кількість нової інформації, яка несподівано відкрилась для нас.
Тому мене особисто в ті роки з юнацьким максималізмом «кидало» з однієї крайності в іншу залежно від інформації, яку я отримував про той чи інший новий для мене композиторський стиль.
Наприклад, в перший місяць я був композитором в стилі «німецького дармштадта», наступного місяця я вже був мінімалістом, на третій місяць — додекафоністом, на четвертий — рок-музикантом, після відвідин німецької студії експериментальної музики — електроакустичним музикантом та представником «конкретної музики», потім знову рок-музикантом, і так по колу.
І я дуже вдячний Мирославу Михайловичу за те, що в такій ситуації, щоб не загубитись серед такої кількості різноманітної інформації і не образити мого «власного его», яке ніяк не могло визначитись в якому стилі писати твір на черговий проміжний залік чи екзамен, він обрав для мого навчання метод стилізації, тобто свідомого створення копій кращих зразків музики, написаної в тому чи іншому стилі.
Він терпляче аналізував кожен мій ескіз, вказував на помилки та ненав’язливо вимагав доведення кожного ескізу до довершеного стану в тому чи іншому стилі. Таким чином він допоміг мені впорядкувати мої думки й уподобання в якусь систему, поступово освоїти композиторське ремесло, щоб потім мати можливість шукати свій власний шлях серед всього цього різноманіття музики.
У вас дивовижно прекрасне за змістом та милозвучністю прізвище. Що від своїх предків знаєте про його походження?
Мій дід по батьковій лінії був дяком у церкві. Рішення служити в церковному храмі не може виникнути само по собі. Цьому має передувати відповідна атмосфера в сім’ї, і так з покоління в покоління. Можливо, через релігійні переконання мій рід отримав таке прізвище. Хоча в невеличкому селі біля Тернополя, звідки родом мій батько, живе досить велика кількість родин із прізвищем «Небесний» і це не вважається чимось екстраординарним.
Не всі готові сьогодні зазирати у майбутнє. Ви готові? Мені імпонує думка, що мрії продукують енергії життя. А вам? Якою ви бачите Україну у найближчій перспективі, наприклад , через 5-10 років?
Станом на зараз, мрія у всіх свідомих українців одна — збереження української державності. Через 5-10 років хотілось би жити у вільній, сильній духом та економічно розвиненій українській державі з високоосвіченою нацією, яка дбає про свою національну ідентичність і будує рівноправні відносини з іншими народами світу
Автор: Мирослава Макаревич
Композитори:Іван Небесний
Джерело: kyivpost
|