Спадщина Січинського: Станіславський «Боян» та українські пісні за крону | Music-Review Ukraine
Головна
Стаття
Спадщина Січинського: Станіславський «Боян» та українські пісні за крону
Спадщина Січинського: Станіславський «Боян» та українські пісні за крону
"Точка на карті" запрошує до кімнати-музею композитора, який першим у Галичині заснував українську дитячу музичну школу
11 лютого, понеділок

В Івано-Франківську серед 16 різноманітних музеїв є один громадський, який майже 40 років живе завдяки активності музичної спільноти. Це – музей-кімната Дениса Січинського. Тут зберігаються не лише музичні інструменти сторічної давнини, але й рукописи композитора, який першим у Галичині заснував українську музичну школу, написав оперу та понад сотню інших музичних творів на вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Серед них - марш-реквієм «Не пора», один із найпопулярніших на початку ХХ століття.

ДРУГИЙ ТЕНОР У КОЛОМИЇ

Музичне училище в Івано-Франківську за рік відзначатиме своє 80-річчя. На перших порах воно займало місце колишнього Музичного інституту імені Лисенка. З вересня 1940 року училищу виділили будівлю бурси, яку звели на місці зруйнованої дерев’яної церкви Святої Варвари. У 1965 році музичному училищу присвоїли почезне звання композитора Дениса Січинського, до сторіччя від дня його народження. Ще через 20 років у цій будівлі відкрили кімнату-музей українського композитора.

«Ініціатором створення цього музею стала доктор мистецтвознавства Львівської національної музичної академії Стефанія Павлишин, яка досліджувала життя і творчість Січинського. За роботу в музеї взялася Олександра Мар’янівна Турянська, яка викладала в нашому училищі музичну літературу та фольклор. Вона збирала всі ці матеріали та документи, бо в Січинського не було ні архіву, ні домівки, ні родини, де все це могло зберігатися. Усе було розпорошено серед людей: документи, фотографії, ноти. Серед найбільш цінних наших експонатів – звичайно, рукописи Дениса Січинського - як його оригінальні композиції, так і переписана музика», - розповідає викладач Івано-Франківського музичного училища імені Дениса Січинського, кандидат мистецтвознавства Ігор Глібовицький.

Він зазначає, що Січинський надзвичайно любив Шопена, у якого навчався його педагог Кароль Мікулі, професор Львівської польської консерваторії. Її «Дизьо», а саме так ніжно називали Дениса Січинського його близькі, обрав, коли студіював у Львові право. Тоді любов до музики взяла своє. У цій любові композитор прожив 44 роки, часто поневіряючись від зубожіння та довіряючи лише музиці усі свої переживання.

Денис Січинський народився на Тернопільщині, вже після навчання у тамтешній гімназії та Львівській консерваторії Січинський переїхав до Коломиї, де довелося заробляти різними способами. Тоді він уперше організував чоловічий квартет, у якому співав другим тенором і з великим успіхом гастролював з ним містечками Галичини.

«Трагічною сторінкою біографії Січинського було його друге відвідання Коломиї. У місті тоді спалахнула епідемія холери, і композитор, позбавлений будь-яких засобів до існування, працював на перевезенні трупів. Нарешті, звільнений і з цієї «посади», доведений до розпачу, він прийшов пішки, босий і обдертий до Львова. Тут він прожив майже два роки, до 1895-го, заробляючи на хліб лекціями і такими музичними роботами як переписування нот та аранжування популярних творів», - пише Стефанія Павлишин у своїй збірці про Дениса Січинського «Творчі портрети українських композиторів».

Після цього Денис Січинський часто переїжджав у пошуках кращої долі. Серед експонатів музею є навіть карта мандрівок композитора. Лише у селі Радча Денис Січинський навідувався до пароха Емануїла, який був його двоюрідним братом. Там він повністю занурювався у творчість і писав багато музики. В інших селах Січинський невтомно працював.

«Так, серед його музично-громадської діяльності є організація селянських хорів у селах Прикарпаття. Це села – Підпечари, Вікторів, Микитинці, Серафинці та інші. Там він організовував селян і керував цими хорами», - розповідає Ігор Глібовицький.

Тодішня австрійська влада не забороняла нічого українського, але й не надто підтримувала. Тому жодних винагород за свою працю Січинський майже не отримував. Аби вижити, він переписував ноти і брався за аранжування популярних творів. Час від часу йому доводилось працювати рахівником чи бухгалтером на приватних фірмах.

«Січинський був творчою особистістю і зовсім не пристосованим до життя. Оці побутові питання він ніяк не міг собі влаштувати. Він жив то у друзів, то в знайомих, називаючи це «артистичною циганерією». У Станіславі, де пройшли його найбільш плідні роки для творчості, йому доводилось ночувати навіть на лавці у парку. Його періоди натхнення, коли він писав музику, змінювалися на депресію», - зауважує мистецтвознавець.



СТАНІСЛАВСЬКИЙ ПЕРІОД

У місто Станіслав, нині – Івано-Франківськ, Денис Січинський переїхав у 1899 році. Тут композитор відкриває першу українську дитячу музичну школу в Галичині, де викладає фортепіано, займається організаційними питаннями і, водночас, стає диригентом Станіславського «Бояна».

«Це було хорове товариство, яке мало подвійну функцію: розвиток української культури та єднання українців, пробудження їхньої національної свідомості. Хор виступав із численними концертами до Шевченківських свят. Саме у цей період, а це 1905 рік, Січинському вдалося організувати ще й видавництво у Станіславі, де на високому рівні друкували ноти українських композиторів, а це твори Йосифа Кишакевича, Миколи Лисенка, Воробкевича, Вербицького і самого Січинського», - розповідає Ігор Глібовицький.

У цей період Січинський створює свої 4 кантати (твір урочистого або лірико-епічного характеру, що складається з декількох закінчених номерів, виконується співаками-солістами, хором у супроводі оркестру - авт). Рукопис однієї з них - «Лічу в неволі» – один із найцінніших експонатів музею Січинського в Івано-Франківську.

«Ця кантата створена у 1902 році і присвячена пам’яті Лесі Домбчевської, доньки пароха з села Вікторів. У нас зберігається навіть фотографія цієї красуні у національному вбранні. Очевидно, Січинський мав якусь симпатію до цієї дівчини, тому й присвятив їй клавір-кантату. Оркестрові голоси і партитура зберігається у Львівській бібліотеці імені Стефаника. Ось ці ноти написані рукою композитора (показує – авт.) Тут вказана навіть дата, коли він завершив цю кантату. Насправді, це - один із найкращих творів української хорової музики на слова Тараса Шевченка (“Лічу в неволі дні і очі”). Це твір трагічного змісту. Відомо, що Шевченко писав цю поезію у засланні й оту тугу, смуток і переживання, любов до України він передав у цій поезії. Січинський теж мав трагічну долю, він був дуже імпульсивною людиною, переживав матеріальні негаразди і непорозуміння. У цій музиці він теж припустив нотки смутку, ніби доповнюючи нею шевченківську поезію», - розповідає мистецтвознавець.

Після знайомства з Іваном Франком Січинський входить до складу комітету зі збирання і публікацій українських народних пісень. Саме тоді свідомі українські композитори та поети звернулись до своїх співвітчизників із закликом збирати і надсилати їм народний мелос.

«Народна пісня була першим джерелом і основою, на якій виросла вся творчість Січинського. Вона органічно ввійшла в основний жанр – вокальний, хоч безпосередніх запозичень у композитора майже немає…Протягом свого недовгого шляху композитор написав багато українських народних пісень. Їх можна розділити на такі, що писалися як власні твори, з вкладанням у них всіх своїх почуттів, і такі, які він писав на замовлення, щоб заробити на щоденний прожиток… твори для заробітку Січинський примушений був писати під кінець свого життя», - пише Стефанія Павлишин у збірці «Творчі портрети українських композиторів». Водночас, дослідниця зазначає, що Січинський створив першу на Західній Україні в’язанку народних пісень. На жаль, із цієї в’язанки, стверджує науковець, збереглась тільки одна пісня – «Було не рубати зеленого дуба», написала для Львівського «Бояна». Втім, нащадкам вдалося віднайти «152 українські народні і патріотичні пісні» Січинського.

«Власник готелю у Станіславі Гасклер, для якого композитор писав ці пісні, платив йому лише по 1 короні за пісню», - зауважує Стефанія Павлишин у своїй книзі.

У ній дослідниця також пише, що композитор любив у музиці співучий і виразний речитатив, а ще застосовував гармонію, ритм, поліфонію, як засоби для передачі тексту. Очевидно, так створювалася і музика до пісні-маршу «Не пора» на слова Івана Франка, який став тоді найпопулярнішим гімном України.

«Тут є різні думки. Окремі мистецтвознавці вважають, що тут є лише обробка Дениса Січинського, а мелодія пісні була написана до нього. Інші переконані, що мелодію до слів Франка «Не пора» створив саме Січинський. Однозначно, що ця пісня - дуже була популярна і відома. Часто її можна почути на патріотичних концертах. Як і пісню «Чом, чом, земле моя». Слова цієї пісні Костянтини Малицької. Обробку її теж здійснив Денис Січинський. Так, більшість знакових творів були написані Денисом Січинським в його останній період життя, тут, у Станіславі», - стверджує Ігор Глібовицький і демонструє ще кілька рукописів композитора - фортепіанних мініатюр «Пісні без слів» і «Мазурка».

АВСТРІЙСЬКА ЦИТРА, ФОТО І РОЯЛЬ

Кімната-музей Дениса Січинського унікальна тим, що тут постійно займаються студенти, а відтак, у музеї часто звучить музика, він ніби «живий». Тут завжди людно, бо спадщиною композитора цікавляться відомі музиканти, учні та їх викладачі, часом приходять і зовсім сторонні люди. В останній такий візит, розповідає викладач, до музею принесли книжечку «Ще не вмерла Україна. 200 патріотичних і народних пісень на фортеп’ян» за творами Січинського.

На все це ніби зверху споглядає сам композитор. Художник Олександр Каравай створив у 1988 році картину «Минули літа молодії», на якій Денис Січинський працює біля роялю. Щоправда, каже Ігор Глібовицький, композитор більше полюбляв народний інструмент – цитру. Для неї він написав багато творів, які, на жаль, майже не збереглись. Науковець розповідає, у той період майже у кожній галицькій родині, де любили музику, був цей музичний інструмент. Для музею Січинського австрійську цитру придбали у Дарки Бандрівської – племінниці Соломії Крушельницької. А донька місцевої піаністки Стефанії Крижанівської, Дарія, передала в музей стародавній рояль марки «Franciszek Woroniecki».

«На цьому роялі Січинський не грав, але такі інструменти були дуже поширеними у XIX-XX столітті. Нині цей інструмент нам створює атмосферу того часу. Так, інструмент розстроєний, кілочки не тримають. Утім, тембр інструмента, який звучав понад сотню років тому, ми можемо ще почути (грає на роялі – авт.) Це – наша окраса», - стверджує Ігор Глібовицький.

До найбільш цінних експонатів музею належить і фото Дениса Січинського, яке він зробив у Станіславі. Саме з нього написані всі його портрети, зокрема й «Минають літа молодії».

«Ось ця фотографія – надзвичайно цінна для нашого музею. Вона – єдина, яка була зроблена при житті композитора, у фотостудії Йосифа Едера, що була на вулиці Сапіжінській, тепер Незалежності в Івано-Франківську», - каже мистецтвознавець.

БАНДУРИ БЕЗ СТРУН

Свої останні дні Денис Січинський провів в одному з готелів Станіслава. Уже коли був тяжко хворий, він завершував оперу «Роксоляна» для Станіславського «Бояна», гармонізував колядки та щедрівки. За офіційною версію, у 44 роки композитор помер від зараження крові.

«Хворого композитора зрідка відвідували його нечисленні друзі, але поки вони здогадалися виявити турботу і помістити його у краще місце, Січинський 26 травня 1909 року помер. І лише тоді громадськість усвідомила втрату: тіло композитора перенесли з брудної комірчини готелю, де він жив останнім часом, на приватне помешкання, засипали вінками, квітами… Похорон був урочистий і багатолюдний. Співали два хори – Станіславського «Бояна» та села Микитинець, що був заснований Січинським, військовий оркестр, із яким також працював композитор, виконував його похоронні марші», - пригадує у своїй книзі Стефанія Павлишин.

Довгі роки могила Дениса Січинського у Меморіальному сквері Івано-Франківська заростала травою. Ні за австро-угорської влади, ні за польської композитора гідно не вшановували. Лише через 30 років Денисові Січинському поставили пам’ятник, в основі якого є чотири бандури, що утворюють хрест. Кошти на пам’ятник збирали усією громадою. Переважно, це були пожертви з концертів. Автором монументальних бандур виступив скульптор Михайло Зорій.

«За задумом Зорія оці струни на бандурі мали бути виготовлені зі спеціального матеріалу і на вітрі вони мали вібрувати та видавати особливий звук, створювати таким чином мелодію. Поки цей задум не вдалося реалізувати, можливо це колись станеться…», - припускає мистецтвознавець.

Натомість, каже, вдалося реалізувати інші ініціативи. Щороку в перших числах жовтня, вшановуючи день народження композитора, біля могили Дениса Січинського збираються викладачі, музиканти, учні музичних шкіл та студенти училища його імені, аби вшанувати пам'ять композитора не лише словом, а й музикою. У ці дні в Івано-Франківську відбувається всеукраїнський конкурс хорових колективів імені Дениса Січинського. В останні роки у ньому брали участь виконавці з Вінниці, Маріуполя, Полтави, Кривого Рогу та Запоріжжя.

«Цього року продовження конкурсу імені Дениса Січинського відбудеться 23 лютого у Дрогобичі, де він був започаткований. Програма конкурсу є різножанровою та складною. Вона потребує великої професійної підготовки. Для кожного учасника надається 7-8 хвилин виключно для роботи з хоровим колективом. Ця умова є обов’язковою для тих, хто проходить у другий тур. Денис Січинський багато творів написав у хоровому жанрі. Під час навчання в музичних училищах учні опрацьовують ці твори, це дуже потрібно для майбутніх хорових диригентів», - переконаний директор Івано-Франківського музичного училища імені Дениса Січинського, заслужений діяч мистецтв України Петро Гундер.

Українські музиканти стверджують, що спадщину Дениса Січинського варто популяризувати та вивчати. Нині до неї відносять оперу і більше сотні вокальних та інструментальних творів. Дениса Січинського ще називають «українським Шубертом», який, на жаль, згорів завчасно.

«Січинський поєднував у собі різні таланти: музиканта, композитора, диригента, педагога, громадського діяча. Він був різностороннім. Прагнув реалізувати свій талант, але не зміг це зробити повною мірою. Так, Січинський міг написати більше творів. Але й за те, що залишив, ми його щиро любимо», - зазначає Ігор Глібовицький.

Нині у планах Івано-Франківського музичного училища імені Дениса Січинського – добудова нового навчального корпусу. Викладачі прагнуть створити велику концертну залу, а біля неї виділити кімнату, в яку перенести експонати музею Дениса Січинського. Кажуть, тоді доступ до спадщини українського композитора буде більш вільним і не залежатиме від навчального розкладу занять.


Автор: Ірина Дружук
Джерело: Укрінформ



Додати: Share on Facebook

Інші:

Слова іноді потребують музики, але музика не потребує слів...
Спадщина Січинського: Станіславський «Боян» та українські пісні за крону
Галицька додекафонія: Юзеф Кофлер і Тадеуш Маєрський
Звуки – живі: вони можуть бути цілющими або вбивчими…
Музичні столиці Європи: де послухати академічну музику в Гамбурзі
Методика Сузукі, або Як навчають музики з трьох років
"Кантус" – хор, який дарує крила
Композитор, що вмів дружити
Той, що відкрив світові музику української бандури
Як Ліст захворів Україною, а світ — Лістом
Заспівала ''Щедрик'' українською і підкорила світ: британська співачка розповіла, як це вийшло
Аккомпанемент искусству дирижера - музыка
Леонтович-ґейт: чи буде щасливий фінал в історії про нищення будинку легендарного композитора?
Рік під знаком «Мелодії»
Час сміливих, зухвалих, талановитих...
Музикант і громадянин на всі часи
«Травіата» — подорож у часі
Viva, Пуччіні!
Магічна трембіта, дзвінка зозулька та інші українські музичні інструменти, які мають особливий характер та колорит
Бетховен присвятив коханій "Місячну сонату"
Класична музика покращує серцебиття
Сміливі ініціативи Одеської опери
МАЙСТЕР ТРИ РОКИ ШУКАВ У КАРПАТАХ ЯЛИНУ, ЩОБ ЗРОБИТИ З НЕЇ СКРИПКУ
Уроки доброти
Легенды и были Одесской филармонии
Композитори пишуть спеціально для неї
Учитель Давида Ойстраха: "Деточка, сыграй мне эту фразу, как вкусный борщ"
Соломія Крушельницька в образі Аїди на фото 1900 року
Патрік Генрі Хьюз: незрячий хлопець, який став віртуозним музикантом
Київський король світового фортепіано
Як вибрати музичну школу і не помилитися?
Українські "Варіації" у Скандинавії
Вуличним музикантам у Львові заборонили виступати без дозволів. Як все працює на практиці?
Чого найбільше боявся Фридерик Шопен?
Дует батька і сина Бочеллі
Музика пам'яті
Класична музика в контексті реклами і маркетингу
Вересень: творчий пошук ідей
Дні музики Мирослава Скорика у Львові
Мирослав Скорик і музика Львова
      © 2008-2018 Music-review Ukraine