|
|
Вік Криси. «Я б, напевно, повернувся в Україну, якби були інші умови», — зізнався «ДТ» всесвітньо відомий скрипаль
1 листопада 2008, субота
Поширити у Facebook
 Високий статус львівської виконавської школи вкотре підтверджує колишній львів’янин Олег Криса — один з найбільш затребуваних сучасних виконавців. Сьогодні він мешкає в Америці разом з дружиною — піаністкою Тетяною Чекіною. У нього — музична сім’я. Сини також в музиці. Підросли онуки: одному вже двадцять, другому дев’ять років. Завітавши до рідного Львова, Олег Криса розповів «ДТ» про свої гастрольні подорожі, відчуття Америки, про вчителів та друзів.
«Кожен мій приїзд до Львова як свято»
— У Львові ви приймали участь у заходах до сторіччя Ойстраха. Чи відбуватимуться якісь заходи в Америці?
— Так, у місті Рочестер, де я тепер живу і викладаю. У перший вечір звучатимуть камерні твори, у другий — віртуозні скрипкові твори, у третій — концерти з оркестром. Передбачено велику різноманітну програму. Рочестер знайшов можливість ушанувати пам’ять скрипаля, хоча Ойстрах грав у Рочестері всього один раз і жодного стосунку до цього міста не мав. А тим часом в Україні… В Одесі він народися, дуже часто грав у Києві. До речі, пам’ять митця вшанували в Кореї і Японії. В Америці у зв’язку зі 100-літнім ювілеєм Ойстраха я грав також і кілька літніх концертів.
— Чи застосовуєте у своїй педагогічній діяльності досвід Ойстраха?
— Без концепції Ойстраха, взагалі без його появи в моєму житті я був би зовсім іншою людиною. Безперечно, у силу можливостей стараюся втілити традиції Ойстраха, бо вважаю себе його учнем. Як це вдається, не мені судити. Але ці традиції цінні й важливі.
— Майже 20 років тому ви виїхали за кордон. Ніколи не виникало бажання повернутися?
— Мені там добре. І на те є різні причин. По-перше, чудові можливості втілити свої ідеї, які було б значно складніше втілити тут. Це суто творчі питання.
Я вже не кажу про матеріальні. І потім — світ дуже великий. Плани щодо подорожей також значно легше втілювати там, а не тут.
Хоча я все одно залишуся європейцем і українцем. Кожен приїзд сюди — свято для мене. У Штатах роблю те, що робив і в Союзі, викладаю і граю на скрипці. Я професор Істменської музичної школи (Eastman School of Music) при Рочестерському університеті. Навчаю молодь з кількох країн світу. Багато концертую.
Я б, напевно, повернувся, якби тут були інші умови. Наш народ талановитий. Але… Мені не 30, не 40 і навіть не 50. У мене був український період, потім — російський, тепер — американський.
Я ніколи не бачив трагедії в тому, що люди виїжджають. Адже вони творчо збагачуються, а потім передають набуте своїй батьківщині — концертами, майстер-класами, спілкуванням тощо. Можливо, коли життя в Україні стабілізується, люди повертатимуться або не виїжджатимуть звідси?
— Яка роль української музики у світі? Чи часто ви виконуєте українську музику? І взагалі, чи часто звучить українська музика саме в Америці?
— Рідко... Переважно в авторських концертах, фестивалях, спеціальних проектах, пов’язаних з українським мистецтвом. Я особисто багато граю української музики. Можна навіть сказати, що виконую її постійно. Зокрема записав три концерти з оркестром Олександра Штогаренка, Віталія Губаренка та Мирослава Скорика, записав цілий диск творів Скорика, виконую музику Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Івана Карабиця, причому дещо народжувалося у співдружності.
На мою думку, музика цих композиторів — прекрасна, це міжнародний рівень.
Ось тільки одна деталь: коли я приніс запис Першого концерту Скорика Ойстраху, він, послухавши його при мені, попросив: «Давай іще раз!». Причому не просто послухав вдруге, а попросив партитуру. Після цього дуже уважно приглядався до творчості Скорика. Навіть сам хотів грати його музику. На жаль, смерть завадила.
Так що, за можливості, я стараюся пропагувати українську музику. Це непросто! Треба бути активним. Часом, можливо, українським композиторам здається, що я мало виконую їхні твори, мовляв, міг би й частіше… Вважаю, що я роблю збалансовані програми.
«Сцена для мене — наркотик»
— Ви дуже любите грати саме сучасну музику…
— Так, але не віддаю їй переваги. В моєму репертуарі 72 скрипкові концерти, причому всіх епох. Я завжди прислухаюся до сучасної музики, до цього мене спонукала дружба спочатку зі Скориком, Станковичем, Карабіцем, Сильвестровим, потім — з Альфредом Шнітке, Софією Губайдулліною, Едісоном Денисовим, іншими композиторами, зокрема австралійськими та американськими, які, до речі, присвячують мені свої твори.
Коли мене запитують, як я ставлюся до сучасної музики, відповідаю просто: є музика високого рівня, і байдуже, коли її написано — у XVIII столітті чи нині.
Я, на щастя, граю прекрасну сучасну музику і вважаю, що вона потрібна не менше, ніж музика Баха і Моцарта. Мене вона цікавить іще й тому, що я дуже тісно дружив з видатними композиторами. В дитинстві я теж хотів писати музику, але зрозумів, що то не моя справа. Процес створення музики дуже хвилює мене й досі. Коли бачу, як твір на моїх очах народжується, а потім втілюється, причому з урахуванням моїх побажань, — це прекрасний процес... Дуже люблю бароко, і хоча не граю в цьому стилі, застосовую його елементи і вчу цього своїх студентів.
— Розкажіть, будь ласка, про свою роботу у Квартеті Бетховена. Ви там, якщо не помиляюся, працювали десять років?..
— Так. Це для мене була несподіванка. Я завжди любив квартети і почав грати у квартеті ще коли вчився у школі. У консерваторії просив педагогів зайняти мене в якійсь групі. Відтак якось, не знаю чому, підійшов до мене альтист Федір Дружинін і сказав: «Ми б хотіли, щоб ви були нашим прем’єром у Квартеті Бетховена». Це була честь.
Ми розпочали репетиції, досить успішні для мене. А далі — тяжка праця. Як на мене, репетиції квартету — найскладніші, оскільки потрібно дуже багато часу, аби звикнути один до одного, призвичаїтися, ладнати творчо і по-людськи… Це дуже непроста справа. Ми протрималися десять років. На жаль, за станом здоров’я змушені були припинити працю. Декого вже не стало…
Було складно і з іншої причини: я не полишав сольних виступів, викладав. Завдяки підтримці колег, близьких, власній активності, тримав планку.
Але тепер розумію, що, мабуть, усе це вкупі трохи заважало: і квартету, і сольній діяльності, і педагогічній. І все-таки ці роки принесли колосальну радість і незабутні враження. Камерна музика дуже багато важить для композиторів. Можу сказати, що найкращі, найінтимніші моменти свого життя вони втілювали саме в камерну музику — і в квартети, і в тріо… Можна згадати лише двох велетнів: Бетховен і Шостакович. На жаль, ми мало записали їхньої музики, але дещо, на щастя, збереглося, сподіваюся, ці записи скоро будуть на ринку.
«В Америці я втратив... футбол»
— На концертах за вами спостерігають тисячі очей. Отримуєте як позитивну енергію, так і негативну. Як убезпечуєте себе від негативу?
— Бувають різні зали і різні ситуації. Це повсякденне життя. Якщо постійно концертуєш, маєш бути до цього готовий. Буває плюс, буває мінус. Про мінус треба забувати або нечасто згадувати. Але позитивних моментів більше, і вони подовжують життя. Сцена для мене — як наркотик, хоча наркотиків ніколи в житті не вживав.
— У вас уся сім’я — музиканти: і дружина, і сини. Це, погодьтеся, не часто трапляється.
— Один наш син народився в Москві, другий — у Києві. Ми жили в Москві поруч із консерваторією. Великий і Малий зали були їм рідним домом, бо майже завжди брали дітей на репетиції. Буваючи на концертах, вони, звичайно, чули оплески, бачили квіти. Але водночас розуміли, що це не легко дається, що треба постійно і напружено працювати. І, безперечно, був домашній терор, він мусить бути.
Я, до речі, в дитинстві не любив грати на скрипці. Мені подобалося ганяти у футбол, гасати з однолітками по вулицях. Не можу сказати, що мене силували, але таки примушували! А ми з дружиною робили це тому, що бачили: наші сини талановиті, відчувають ритм, люблять слухати музику. Тому, на щастя, великих конфліктів не було… Тепер вони професійні музиканти, часом навіть граємо разом.
— Ви знаєте, я втратив в Америці футбол... Там футболу немає, натомість є ігри, яких я не сприймаю і не люблю. А футбол люблю з дитинства, і коли дориваюся до Європи, прикипаю до телевізора, дивлюся матчі навіть уночі. Ці колосальні шоу для мене — справжня радість. Також дуже люблю подорожувати, постійно читаю і, за першої можливості відвідую музеї.
«Найбільша моя радість — молодь на концертах»
— Чи є місця, де завжди буваєте, коли приїжджаєте до Львова?
— Точно не можу сказати… Увесь центр, разом із парком, — святе для мене місце. Навіть у переддень концерту, коли прилетів до Львова напівживий (бо і ніч не спав, і валізи вчасно не прийшли, і завтра репетиція, і голова пухне від того, як усе це зібрати докупи…), вийшов з готелю, походив півгодинки… Там — посидів, там — постояв, і все минулося. Заспокоївся. Тут живе моя 85-річна мама, яка щоразу, коли приїжджаю, жартує: «Синку! Бачиш, я тебе впізнала. І досі у вертикальному положенні. Ще й чарку з тобою вип’ю»… Взагалі зі Львовом у мене пов’язані найкращі миттєвості — це особлива сторінка в моєму житті і серці. З приємністю згадую і школу, і вчителів, і товаришів.
— В яких країнах грати легко, а в яких незатишно?
— Я завжди йду на максимум. Тобто не роблю різниці, припустімо, між Німеччиною і якоюсь іншою країною, наприклад Філіппінами. Завжди є стандарт, який має бути дотриманий. Томас Манн сказав: «Якщо ти музикант, ти трошки німець». Звичайно, бачити публіку, яка сидить у залі з партитурою, — це велика радість.
Але я не можу сказати, що Німеччина — найкраща країна для музики, попри її великі музичні традиції. Є країни, де слухачі дуже активні, емоційні — наприклад Італія. Там я дуже люблю виступати. Дуже подобається концертувати в Скандинавії. Захоплююся Японією. Вже не кажу про Україну і Росію.
Кілька років тому ми долучилися до акції нашого друга, мого колишнього студента, нині — професора, ректора Інституту імені Іпполитова-Іванова Валерія Ворони «Возрождение гастрольной карты России». Рвонули в глибинку, і це було фантастично! Люди скучили за класичною музикою, бо сольний концерт як такий зникає з репертуарів. Ми вже тричі були на гастролях. Повірте на слово: це дуже непросто — їздити взимку Далеким Сходом, та й гонорари заробітком не назвеш. Але та радість, яку ми відчули, перекриває все. А найбільша радість — молодь на концертах! Люблю гастролювати й в Україні. Переважно це Київ і Львів, менше — Одеса. В Америці публіка дуже хороша. Приємно виступати в Карнегі-холі і Центрі Кеннеді — ні з чим не порівнянне відчуття.
— На карті прапорці не ставите — де були, де не були?
— Ставимо крапочки...
— І де не були?
— Таких місць, до речі, дуже багато. Наприклад, не охоплена Латинська Америка. Коли збиралися туди їхати, ще за радянських часів, щоразу це збігалося з державними переворотами. Кілька разів був тільки в Мексиці, нижче не спускався. Не був у деяких країнах Африки. Не концертував, наприклад, і в Бельгії. Дуже шкода, звичайно, але, сподіваюся, надолужу.
— Тепер щодо записів…
— Як сказав один професор, «запис — це документ, який поступово перетворюється на доказ». Це дуже важливо — і для тебе особисто, і для історії. Мене, щоб зробити запис, рекордингові компанії знайшли вже в Америці. І зробили ми дуже багато — близько 40 дисків. У планах — іще кілька. Звичайно, одні гірші, бо не дуже часто хочеться їх слухати, інші — ліпші. І все одно записи ці потрібні — зокрема й для реклами. Я дуже радий, що доля так склалася, і ми записали практично всі твори для скрипки і фортепіано, важливі для мене твори для скрипки з оркестром і деякі квартети.
— Чого однозначно не сприймаєте в людях?
— Несправедливості, брехні і зради. А в музиці найбільше мені дошкуляє і дратує поганий смак. Тут я категоричний.
Автор: Тетяна Козирєва
Виконавці: Олег Криса
Джерело: Газета "Дзеркало тижня"
|