|
Народне мистецтво – на академічний рівень!
21 червня 2015, неділя
Поширити у Facebook
Віктор ГУЦАЛ: «Мати оркестр українських інструментів у 1960-ті роки забороняли — надто би вже впадала у вічі наша своєрідність, відмінність від російської музики, що визнати у той час декому було нелегко»
21 червня в Колонному залі ім. Лисенка у супроводі Національного академічного оркестру народних інструментів України (НАОНІ) виступить оперна співачка Наталія Шелепницька (сопрано). Звучатимуть українські народні пісні, твори Франца Шуберта, Франсіса Лея, композиції Наталії Шелепницької, а також англійської поп-співачки Adele Adkins в аранжуваннях для оркестру народних інструментів. Спеціальним гостем вечора стане лідер гурту Mad Heads XL Вадим Красноокий.
Строката програма мала б здивувати шанувальників народної інструментальної музики. Утім, вона відбиває різнопланову творчість оркестру, котра вже давно не обмежується тільки фольклорним репертуаром. Так, із Наталією Шелепницькою ще 2007-го було записано альбом української класичної та народної музики (власне, співпраця з вітчизняними співаками та композиторами є давньою традицією оркестру), кавер-версії та аранжування популярної зарубіжної музики — «АВВА», The Beatles, французьких та італійських естрадних пісень — теж у практиці Національного оркестру народних інструментів.
Тож і майбутній концерт, і торішній ювілей оркестру, і низка успішних, резонансних, імпрез, проведених упродовж останніх років, — усе це приводи зустрітися з художнім керівником та головним диригентом знаного колективу Віктором Гуцалом і поговорити про історію та перспективи його творчого «дітища».
— Офіційним роком заснування нашого колективу є 1969-й. Але насправді все розпочалося десятиріччям раніше, коли виникла сама ідея організації в Україні оркестру народних інструментів, — ідея, більш ніж логічна, з огляду на те неймовірне розмаїття народно-музичного інструментарію, що здавна існує на українських теренах (понад 60 різновидів, не враховуючи підвидів), — пригадує ГУЦАЛ. — На той час подібні оркестри вже існували фактично в усіх союзних республіках — у Вірменії, Азербайджані, Казахстані та інших. А в Україні були: Полтавська капела бандуристів Гната Хоткевича (в якій грали народні музиканти без музичної освіти), оркестр, створений при Харківському клубі «Металіст» Леонідом Гайдамакою (організовані у 1920-ті, обидва ці оркестри припинили своє існування через репресії влади у1930-ті), Закарпатський Рахівський оркестр (там грали сопілкарі, скрипалі, цимбалісти, трембітарі), Мельнице-Подільський на Тернопільщині, створений Василем Зуляком 1956 року. Київський оркестр народних інструментів мав поєднати традиції народного музикування з усіх українських регіонів на основі «троїстих музик» — найулюбленішого українцями ансамблевого складу. Однак втілити цей задум виявилося непросто, оскільки поряд із прибічниками оркестру українських народних інструментів (а це — поет Максим Рильський, композитори брати Георгій і Платон Майбороди, Лев Ревуцький, Станіслав Людкевич, Пилип Козицький, Михайло Вериківський) були й ті, хто виступав за створення в Києві оркестру... Російських народних інструментів.
— Зараз про такі «прожекти» досить дивно чути...
— Так, але тоді це була продумана антиукраїнська культурна політика! Балалайка, домра та баян і так були найпоширенішими на сході України (балалайка, приміром, коштувала найдешевше — 1 рубль 70 копійок!), то ще й навчання на них усіляко заохочувалося — організовувалися відділення в музучилищах, кафедри в консерваторіях. Навіть у Львові насаджувалася російська народна музика — це я можу стверджувати, бо виріс там.
Хоч які б були часи, свою національну культуру треба нести, якоюсь мірою навіть і насаджувати. Маючи колосальну народну музичну спадщину, ми не використовували цю потужну силу для консолідації, виховання духовності, підйому моралі
Боротьба велася в культурних сферах. І по той бік «барикад» теж стояли дуже впливові, поважні, діячі музичного мистецтва. Тож мати оркестр українських інструментів було ась — надто би вже впадала у вічі наша своєрідність, відмінність від російської музики, що визнати в той час декому було нелегко. Найцікавіше, що оркестр виник не як державний колектив, а «під крилом» Музично-хорового товариства УРСР — громадської організації, яка взяла на себе всі організаційні та фінансові клопоти. Уявіть собі, яку роботу було проведено: знайти і привезти музикантів до Києва, забезпечити житлом і заробітною платою, надати репетиційну базу. Добре, що на той час до Товариства входили такі знані митці-патріоти, як оперний співак і композитор, голова музично-хорового товариства Сергій Козак, письменник Олександр Чумак — вони вболівали за цю справу й підтримали її. І вже тоді, коли наш оркестр запрацював, почав активно виступати, держава взялася його забезпечувати. Спочатку він був Оркестром народних інструментів, згодом отримав статус «державного», потім — «національного» і, зрештою, — «національного академічного».
«УСІ НАШІ ОРКЕСТРАНТИ ВМІЮТЬ ГРАТИ НА КІЛЬКОХ МУЗИЧНИХ ІНСТРУМЕНТАХ»
— Вікторе Омеляновичу, розкажіть, яким чином у вашому колективі поєднується народне й академічне мистецтво? Адже музиканти оркестру не є фольклористами...
— Наш напрям діяльності — концертне виконавство на народних інструментах. Кожен оркестрант — професіонал із консерваторською освітою. Поруч із автентичним виконавством, яке реконструює і фіксує фольклор у незмінному, недоторканому вигляді, тим самим продовжуючи життя традиції, концертне виконавство (через аранжування) допомагає зробити цю традицію надбанням найширшого слухацького кола. Як поєднати академічну манеру з народною? На початку в оркестрі грали й професіонали, й унікально майстерні музиканти-самоуки з народу, без найменшого поняття про нотну грамоту — вони й принесли в оркестр народну манеру музикування, яка культивується й дотепер. Чимало залежить від самого інструмента: скажімо, прийоми та манера гри на цимбалах, сопілці є питомо народними, а скрипалі, котрі вчаться в консерваторії на академічному репертуарі, переймають елементи народної манери вже у нас в оркестрі. До речі, всі наші оркестранти вміють грати на кількох музичних інструментах! А це — неймовірне розмаїття: бандури, цимбали, кобзи, скрипки, басоля, ліра, телинки, зозульки, свиріль, козобас, сурма, козацька труба, бугай, флояра, полтавський ріжок, дуда, дримба, бубон, рубель і качалка, береста й багато інших.
«МИ — СУЧАСНІ, МОДЕРНІ...»
— Рік тому ви представили програму, що мала надзвичайний успіх у слухачів усієї України, — збірку найпотужніших хітів рок-музики у виконанні рок-оркестру «НАОНІ Orchestra»: Deep Purple, The Eagles, Queen, Metallica, Dick Dale. Нещодавно відбувся ваш резонансний концерт у Національній опері разом із гуртом «Друга ріка». Що підштовхнуло вас до таких проектів?
— Незрозуміло, звідки і як виник стереотип, що оркестр народних інструментів — це немолоді люди, чи, як висловилася одна пані, «старцы, которые играют на балалайках». Хочеться зламати таке уявлення. Тому керівництво оркестру активно займається менеджментом, просуванням власної музики. Слід дуже чітко розуміти, для кого ми працюємо, інакше це буде марна праця. Я навіть запрошував спеціалістів, які читали лекції з музичного менеджменту не лише адміністративному складу, а й усім музикантам. У нас в колективі працюють і поважні майстри старшого покоління (Георгій Агратіна, Юрій Яценко, Ірина Гончарова), але є й багато молоді. Ми сучасні, модерні. Завжди прагнули до універсальності, ніколи не переставали шукати нові форми, нові можливості висловлюватися для різних слухачів.
— А хто робить аранжування?
— І я особисто, і музиканти оркестру, які мають досвід у цій справі.
— У цьому ж руслі — ваш майбутній спільний виступ із Вадимом Краснооким у філармонії?
— Так. Це буде кілька пісень із програми, яка була готова ще рік тому, але через різні причини її показ відкладався.
«ЗА ВСІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, МИ ЛИШЕ ОДИН РАЗ ВИСТУПАЛИ В КРИМУ»
— Зараз країна перебуває в стані війни, і культура, незважаючи на загальне патріотичне піднесення, переживає не найкращі часи...
— Хоч які б були часи, свою національну культуру треба нести, якоюсь мірою навіть і насаджувати. Маючи колосальну народну музичну спадщину, ми не використовували цю потужну силу для консолідації, виховання духовності, підйому моралі. Натомість Росія витрачала й витрачає чималі гроші на свою культуру — кінематограф, книгодрукування, музичні колективи.
За всі роки незалежності через брак державних коштів, що даються на гастрольну діяльність, ми всього один раз виступали в Криму. То яка після цього там буде культура? Що кримчани підтримуватимуть? Так і на сході... А концертні організації в західних регіонах нас запрошують, виступаючи приймаючою стороною. Але найголовніше те, що саме держава має цим опікуватися: повинна існувати набагато більша, ніж це є нині, бюджетна стаття на видатки культури, треба законодавчо сприяти тому, щоб з’являлися меценати. А в нас, хоч як би ми від цього відхрещувалися, все йде ще за радянськими схемами: економіка — базис, культура — надбудова. Культура, мовляв, зачекає. Ми, маючи музикальність, закладену на генетичному рівні, таку прекрасну спадщину, зокрема таке розмаїття народних інструментів, — найбагатші у світі люди. І ми повинні пишатися цим!
Автор: Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ
Колективи: Національний академічний оркестр народних інструментів України
Диригенти: Віктор Гуцал
Джерело: Газета "День"
|