|
|
Реляції зі Львова: Мирослав Скорик у Національному проекті “Три С: Скорик, Станкович, Сильвестров”
3 червня 2016, п'ятниця
Поширити у Facebook
В українському мистецькому просторі щораз яскравіше, повніше, цікавіше і найголовніше - щораз більше починає визвучуватися багатогранна палітра власне національних музичних здобутків. Розмаїття музичних програм, різножанровість та багатоколірність яких є вражаючою – симптоматично засвідчує і вражаюче пребагатий багатовіковий контент української музики.
В кожну далеку чи близьку епоху та в кожен мистецький стиль чи напрямок національні митці внесли своє оригінальне неповторне слово, гідно репрезентуючись на всезагальних світових музичних обріях. Не є винятком і сучасний етап розвитку української музики. Як і в кожному часовому відтинку історії часові співпадіння та схрещення спостерігаються в усіх вимірах буття суспільства: минуле кореспондує з майбутнім крізь призму теперішнього; так зрілість співіснує з молодістю, артефакти доконаного межують з нуртуванням нового і незвіданого.
А проте, такий величний і безмежний світ авторського мистецтва потребує постійної і клопіткої самовідданої праці, заангажованості багаточисельної армії ідейних сподвижників, натхненників, модераторів, учасників-виконавців, слухачів-глядачів, які і є власне лише в сумарній цілості реальним втіленням самого мистецтва. От і безпосередньо на наших очах твориться цей складний поліфункційний арт-процес, який набирає нових цікавих обрисів, апробуючи різноманітні форми і методи на шляху розвитку національної музичної культури.
Створення мистецьких аґенцій, бюро, ревю тощо – справа для української культури доволі нова, хоч в історичній проекції бодай ХІХ-початку ХХ-го століть не така вже і незнайома. Та, перебуваючи майже дві третини століття у тотально заангажованому та сполітизованому під певні ідеологічні догми тоталітарної системи контрольованих організацій (наприклад, Укрконцерт) та винятково у якості культурного ідеологічного фронту музичних концертно-театральних інституцій, система функціонування та і зрештою запити публіки почали кардинально змінюватися зі здобуттям незалежності нашої держави.
Причому, і в позитивному, і в негативному плані. Вивільнення мистецької свободи, осмислення духовної суті мистецтва, прагнення розширити, виповнити (не забуваймо, як багато творів, імен композиторів перебували під гласними та негласними заборонами всього кілька десятків років тому), урізноманітнити, доторкнутися до здобутків музики різних епох стали імпульсами та рушіями величезної хвилі оновлення національного музичного мистецтва.
Фестивалі, конкурси, суттєве розширення міжнародних контактів дозволили українській культурі, вийшовши з-під “залізної завіси”, розправити плечі, підняти голову, але ще не зазвучати на повний голос не лише на світових музичних просторах, але й у своїй домівці. Виявилося і немало гальмуючих чинників, залишених старою системою (дотаційне державне фінансування, методи управління, бюджетне “утриманство” тощо), які дуже повільно, та все ж змушені поступатися новим викликам часу. Однією з таких тенденцій, які все більше набирають обертів в мистецькому житті соціуму стають менші чи більші творчі проекти, які виникають переважно доволі спонтанно, спираючись на різнорідні елементи, почасти без фахового супроводу інституту культурно-мистецького менеджменту, з яким українське мистецтво щойно почанає знайомитися та освоювати його корисні функції.
Одним з таких стало співтовариство молодих прогресивних музикантів-професіоналів під еґідою відомого віолончеліста Олександра Пірієва, яке прагне розширити горизонти, популяризувати, розвивати національну музичну класику. Серед його різноманітних ініціатив - проведення фестивалів, мистецьких проектів, особливо виділяється керівництво інтернет-ресурсом порталу академічної музики “Music Review Ukraine”.
Широкомасштабний всеукраїнський проект “Три С: Скорик, Станкович, Сильвестров”, що охоплює вісім центральних міст України – Київ, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Вінницю, Одесу, Харків, Житомир – один з перших грандіозних музичних турів такого плану.
І це лише перший акт проекту, присвячений творчості Мирослава Скорика.
Цікаво складена програма, в яку увійши твори Маестро – в тім і новостворений задля цієї події Концерт для віолончелі з оркестром №2, а також кілька шедеврів світової музичної класики, зокрема, твори французьких композиторів К.Дебюссі, М.Равеля та американця Дж Гершвіна, розрахована і на професійно заанґажовану публіку, і на аматорів-любителів. Перший прем'єрний концерт вже відбувся у Києві, другий – львівський – органічно став основою для реляції на цю подію, оскільки саме Львів є рідним містом одного з сучасних провідних композиторів України – Мирослава Скорика.
Вечір у Львівському оперному театрі імені Соломії Крушельницької видався напрочуд гарним. Урочиста піднесена атмосфера, яка завжди панує насамперед поміж львів'ян та гостей міста в очікуванні музики свого видатного земляка, залишалася незмінною до останнього звуку концерту, більше того – постійно крещендувала, набираючи все більшої гучності аплодисментів вдячних слухачів.
І нічого дивного, адже програма була запропонована у виконанні першорядних виконавських сил – народний артист України, головний диригент Одеського філармонічного оркестру, один з провідних диригентів сучасності світового ранґу – Хобарт Ерл; академічний молодіжний симфонічний оркестр “INSO-Львів”, художнім керівником якого є Мирослав Скорик; два блискучі солісти – відомий український піаніст, заслужений артист України, професор Йожеф Ермінь та автор ідеї проекту “Три С”, чудовий віолончеліст та громадський діяч Олександр Пірієв. Як завжди, інтеліґентно та вишукано проводила конферанс програми музикознавець Софія Іванова, цікаві та змістовні анотації якої влучно і тонко задавали тон виконуваним творам.
Відкрив концерт знаменитий твір М.Скорика “Гуцульський триптих”, в основі якого – музика до всесвітньовідомого фільму С.Параджанова за участю легендарного І.Миколайчука “Тіні забутих предків”, який приніс тоді ще зовсім молодому композиторові світову славу. Складний поліфункційний світ повісті М.Коцюбинського був втілений С.Параджановим крізь призму іманентного національного жанру “поетичного кіно”, глибинний символізм якого відкривав багатоканальні образно-сюжетні лінії, що тонко перепліталися на екзистенційно-психологічному, національно-етнічному та семантично-філософському рівнях.
Створюючи ж окреме симфонічне тричастинне полотно (“Дитинство”, “Іван і Марічка”, “Смерть Івана”) композитор, з відчутною долею впливу візуальних кінематоґрафічних принципів, вибудовує все ж насамперед струнку драматургічну симфонічну концепцію. І саме цю з одного боку гіпер-поетичність з витонченою нюансировкої кожної деталі, з іншого – послідовність драматургічного перебігу наскрізних ідей і намагався втілити диригент Хобарт Ерл.
Його інтерпретація дещо різнилася від загальноприйнятих трактовок твору, де переважно підкреслюються гострі, рельєфні, неначе різьблені обриси та яскраві, густі барви гуцульського колориту Карпат, певна драстичність та експансивність неофольклорних тенденцій, свого роду так добре схоплений Параджановим гірський екстрім трагічної долі героїв. Хобарт Ерл навпаки ж – виводить на авансцену імпресіоністичний ракурс (не забуваймо, що М.Коцюбинський є одним з перших українських імпресіоністів в літературі): тонко колоризуючи оркестровими барвами, підкреслюючи-деталізуючи сонорні нюанси, диригент, радше, втілює загальнопоетичний модус, якусь “зачарованість-замилуваність” українською природою, її розкішним довкіллям.
Навіть при такій загально-опосередкованій, дещо віддаленій від людських пристрастей, свого роду споглядально-медитативній манері прочитання, диригент відкрив і підкреслив не лише високохудожні вартості твору, але вийшов на рівень, якщо так можна висловитися – екологічної концептуальності, максимально підкреслюючи акуальні сучасні проблеми втрати лісів, вирубування дерев, які набрали вже значення планетарного масштабу. Невипадково Софія Іванова закцент увала увагу слухачів на заключному образі “Триптиху” - звукоімітації ударів сокири.
Продовжив імпресіоністично-споглядальну лінію знаковий твір цього мистецького напрямку – знаменитий “Пообідній відпочинок фавна” французького композитора межі ХІХ-ХХ ст. Клода Дебюссі за однойменною поемою речника французького імпресіонізму та символізму Стефана Маллярме. Вишукане, тонко деталізоване полотно К.Дебюссі стало першою ластівкою нового імпресіоністичного оркестрового письма, яке, в прагненні осягнути хвилеві перебіги звукових вражень є одним з технічно найскладніших до виконання.
Адже диференціація кожного тембру, партій не лише оркестрових груп, але й солюючих інструментів творять неймовірно складне, розмережане делікатними перебігами, немов сонячними бликами, світлотінями мерехтливе плетиво відгомонів природи, п'янкого літнього пообіддя, сповненого ароматів, невловимих запахів і звуків сієсти фантастичних лісових істот – розманіженого фавна і полохливих водяних німф.
До честі оркестру і диригента – ця віртуозна партитура отримала дуже фахове, навдивовижу точне і вишукане прочитання. Вражала шляхетно-аристократична манера диригування Хобарта Ерла, батута якого немов живописала оркестровими барвами цю імпресіоністичну картину, в якій оркестр дихав як єдиний організм, виказуючи при цьому щораз нові тембральні сполуки і комбінації з особливо цікавими відтінками звучань арфи та віртуозних дерев'яних духових. Надделікатна динаміка в суціль пануючій статиці музики зачарувала слухачів, приносячи в зал подихи леготу, буяння розкішної зелені, якісь верлєнівські “шелести-шепоти-шерхоти”, лагідність сонячного літепла.
Органічним продовженням цієї позитивної настроєвої лінії стало виконання одного з найпопулярніших творів світової класики ХХ століття, в якому поєдналися, зріднилися елементи академічної музики з мистецтвом джазу - “Рапсодія в стилі блюз” американського композитора Джорджа Ґершвіна для солюючого фортепіано і симфонічного оркестру. Ця музика тішиться незмінним успіхом у слухачів та любов'ю виконавців в цілому світі. Цікаво було спостерігати, коли серйозний піаніст, на рахунку якого сотні прем'єр, тисячі виконань авторів велечезної часової перспективи, один з провідних майстрів фортепіано України, починав вільно івмпровізувати і лише з притаманною йому докладністю репрезентував насамперед джазові особливості цього твору.
Висока майстерність Йожефа Ерміня виявилася не лише у віртуозній і високомистецькій манері виконання, але й у опануванні далеко не концертного інструменту, не лише якість, але й зовнішній вид якого сильно контрастував з багатою позолотою та вишуканим інтер'єром Львівської опери. Звісно, що для піаніста такого високого ранґу не існує жодних перепон, в чому всі достеменно переконалися, та “старушок-рояль”, який немало побачив у своєму житті та був добряче пошарпаний часом, більше підходив би до відтворення автентичної картини таперства в епоху німого кіно, аніж до феєричного оперного антуражу.
Зрештою, публіка з легкою усмішкою перенеслася в часи становлення джазу, а серйозний академічний колектив перетворився на злегка фривольну джаз-оркестру, яка вільно імпровізувала, змагаючись з джазменом за фортеп'яно (направду, інструмент нагадував “фортеп'ян прабабці”), пускаючи періодично розкішні соло – особливо відзначу гру труби та кларнету.
Цікавою була і трактовка “Rhapsody in Blue” Хобарта Ерла, який довший час студіював та працював в Америці – батьківщині джазу, що надавало своєрідної автентичності даному виконанню. Так, класичний зразок симфоджазу Дж.Гершвіна (батьки якого між іншим еміґрували до США з України) - “Блакитна рапсодія”, створена композитором ще у 1923 році відкрила не лише нову епоху у сфері класичної музики, єднаючи діаметральні ґатунки музичного мистецтва – розважального та серйозного, але й інспірувала багатьох світових композиторів – між ними і М.Скорика – до цього синтетичного стилю.
“Болєро” французького композитора першої половини ХХ ст. Моріса Равеля – твір не менш популярний та відомий в цілому світі – почав другий відділ програми. Блискучі оркестрові варіації з утриманим ритмічним малюнком малого барабана мілітарного характеру були віднесені самим композитором до розряду його експресіоністичних творів.
Зловісний, безкінечно повторюваний ритмізований по-суті військовий дріб, що не змовкав ані на хвилю, тим часом як оркестр залучав все більшу і більшу кількість виконавців, формуючи немовби “п’яту колону”, яка скандувала одну і ту ж тему – нагадали про болючі трагічні військові події. А власне аж надміру рафінований і елєґантний композитор-інтелектуал Моріс Равель – наполовину француз, наполовину спадковий князь басків – виявив у першій світовій війні небувалий приклад патріотизму. Він іде працювати водієм санітарної машини, яка забирає ранених французьких вояків з передової на фронті.
Трагічним мистецьким спадком цих важких років стає всесвітньо відомий фортепіанний Концерт для лівої руки, написаний для близького товариша- блискучого піаніста Пауля Вітгенштайна, якому відірвало на війні праву руку. Хореографічна поема “Болєро” (таким є автентичний жанр твору) у своїй монотонії, яка розростається від піаніссімо до фортіссімо стала взірцем для створення багатьох мілітарних музичних образів.
Іронічний, контроверсійний, з різкими контрастними перепадами динаміки, примхливий, навіть дещо кострубатий – Каприс №19 Ніколо Паганіні зі знаменитих “24 каприсів” легендарного італійського скрипаля, які М.Скорик опрацював для оркестру – блискучий парафраз симфонічного прочитання сольної скрипкової музики. Неймовірно складний у технічному плані, цей твір прозвучав у виконанні оркестру INSO-Львів під батутою Хобарта Ерла феєрично.
Вибухові ефекти тутті оркестру межували з вишуканими віртуозними соло різних інструментів, а складна метро-ритмічна організація цілої композиції вимагала від виконавців неабияких зусиль, рівно ж як і насичена інтонаційно-гармонічна канва та складні перебіги тембрової організації. Точна, фахово вигострена, прецезійна мануальна техніка Маестро, яка подекуди нагадувала рухи скрипаля, лише підкреслювала досконале володіння таким великим інструментом як симфонічний оркестр.
Зрештою, М.Скорик є одним з найвидатніших симфоністів сучасності, а його оркестровий стиль – неповторний та глибоко індивідуальний. Невипадково, один з його геніальних творів, уславлений в цілому світі, був написаний у жанрі концерту для великого симфонічного оркестру з програмною назвою - “Карпатський”.
А проте, композитор, як мало хто з сучасників, тяжіє до жанру сольного концерту. Отож, окрім концерту для оркестру, М.Скорик є автором трьох фортепіанних, дев'яти скрипкових, альтового та двох віолончельних концертів. А одним з вершинних досягнень не лише концертної епопеї, але й замалим чи не всієї творчості, знаком української музики другої половини ХХ-го століття став Перший Концерт для віолончелі з оркестром, написаний у 1983 р., а в 1985 р. - твір був удостоєний найвищої мистецької нагороди України – Державної премії імені Т. Шевченка.
“Концерт-потрясіння” - так охарактеризувала відома дослідниця творчості М.Скорика доктор Л.Кияновська, підкреслюючи його глибинно-екзистенційний драматичний тонус, ліричну трагедійність “діалогу наодинці” з собою, зі світом, з Богом.
Рівно 33 роки – вік Христа – розділяють той перший Віолончельний концерт з другим, нещодавно створеним, світова прем'єра якого відбувається в мистецькому проекті “Три С: Скорик, Станкович, Сильвестров”, що проходить містами України. Цей заключний вінцевий твір музичної програми прозвучав у виконанні Олександра Пірієва та оркестру INSO-Львів під батутою Хобарта Ерла. Шквал аплодисментів буквально залив Львівську оперу, засвідчуючи одностайне визнання публікою цього не менш потрясаючого від першого, другого Віолончельного концерту.
Майстерність найвищої проби, досвідчена рука творця, мудрий погляд з висоти колосального життєвого і мистецького досвіду, і завжди відкрите, палаюче вогнем одухотвореності та пульсуюче щирими почуттями серце не залишили байдужим нікого в цій величній залі. Співзвучний викликам нинішнього часу, бурхливим подіям, переживанням людей, Концерт рівночасно ставив питання гносеологічного порядку вселюдської значимості, які не мають меж ні в просторі, ні в часі, торкаючись відвічних проблем людського буття. У цьому концерті, як у нікотрому з попередніх, автор практично знімає характерний для жанру-змагання зовнішній віртуозний лоск, зосереджуючи увагу на складних внутрішніх перебігах почуттів, думок, прагнень, не відриваючись, проте, у сферу абстрагованого філософствування чи медитативних роздумів.
Навпаки – відчуття реальної присутності об’єктивного світу, з яким нерозривно пов’язані всі ми, бо й, власне, сукупність людських доль і творить цей світ, в ньому ж відбуваються і проходять всі людські життя - дуже реально відчувалися у цьому творі. І разом з тим - настільки близька особистісна дистанція у вислові, що мимоволі виникало відчуття великого одкровення. І якщо перший віолончельний концерт отримав епітет Концерту-Потрясіння, то цей другий віолончельний концерт можна сміливо назвати Концертом-Одкровенням.
Але не тільки об’єктивно-суб’єктивні константи межували у цьому творі – присутність ілюзорного, віртуально-асоціативного світу, яка досягалася багатством звукових алюзій - знаків-натяків різних композиторів різних епох (а М.Скорик як відомо є великим майстром звукових алюзій) розмикала дихотомію “тут і зараз” до континуального виміру безмежності, неполічимої варіативності “скрізь і всюди”, де кожен зі слухачів міг знайти своє, найбільш відповідне і близьке. Навіть така інтенсивно видима трьохвимірність: об’єктивно-загальне, суб’ктивно-особисте та віртуально-алюзорне давала багате слухово-смислове поле для переживань, роздумів, почуттів кожного музиканта на сцені та слухача в залі.
Звісно, що найбільша відповідальність лежала на солістові – чудовому віолончелістові, ініціаторові даного концертного проекту – Олександрові Пірієву. Навдивожу глибокий звук його віолончелі, промовистість кожної інтонації, блискуче володіння фразуванням, колосальна речитативно-декламаційна манера в поєднанні зі співучою проникливою кантиленою та віртуозне володіння складними комбінаціями штрихово-агогічної техніки – все це дозволило О.Пірієву достойно репрезентувати складну і насичену скориківську концепцію. Було відчутно, що вроджена музикальність, тонкий стрій емоційно-психологічної натури віолончеліста єднався з не менш витонченою та скрупульозною інтелектуальною продуманістю кожної деталі.
Диригент мав велике щастя – працювати з автором музики, бути безпосередніми провідниками композиторських ідей. Насамперед це стосується диригента, адже Хобарт Ерл, втілюючи авторські задуми, вибудував і зреалізував це складне драматичне полотно з шекспірівським розмахом – широченна амплітуда емоційних станів - від вибухових до заглиблено екзистенційних - була віддана хронотопу розуму, рук і душі Маестро, який разом з оркестром і солістом творили винятково динамічний, багатогранний і різнобарвний світ одкровень музики М.Скорика.
В контексті творчості останніх десятиліть, цей твір, як свого часу перший віолончельний концерт можна вважати епохальним. Не випадково професор І.Пилатюк – знавець творчості та виконавець багатьох творів М.Скорика, одразу після прем’єри, визначив цей твір як новий етап в творчості композитора, можна додати – і новий етап в розвитку національної музичної культури. І дійсно, другий Концерт для віолончелі з оркестром М.Скорика – твір нової епохи – складної, суперечливої, в чомусь трагічної, і рівночасно сподвижницької, спрямованої в майбутнє, яке треба здобути, і яке залежить від кожного з нас - майбутнє нової України. Не виникає жодного сумніву, що цей потужний звуковий імпульс генія М.Скорика вкотре сфокусує національну та вселюдську свідомість в напрямку збереження життя – вільного життя свобідних людей на рідній землі, яку йому – українському композиторові Мирославу Скорику– дано так безмежно любити в музиці.
Безсмертна “Мелодія” - символ власне цієї любові – завершувала це величне дійство. Віолончель О.Пірієва неначе з глибин серця своїм низьким контральтовим звуком виспівувала одну з найщиріших і найпрекрасніших мелодій в українській музиці, яка справедливо здобула велику популярність в багатьох країнах світу, адже її символічним внутрішнім змістом і є посил любові до рідного краю, рідної землі, до людей, зрештою – вона є символом того почуття, яке, як сказано в Біблії, не мине ніколи... Оркестр під плавними і теж немов співаючими рухами диригента Хобарта Ерла достоту розкошував у гармонії просторів цієї геніальної музики.
Прикінцевий діалог скрипки – концертмейстера оркестру Євгена Крука та віолончелі – Олександра Пірієва у новій редакції композитора прозвучав настільки вражаюче, екстраполюючи вершини ліризму, що мимоволі всіх присутніх заполонила хвиля теплих сердечних почуттів, серед яких, мабуть, найголовнішим було почуття вдячності.
Вдячності у найширшому розумінні цього слова і насамперед у найвищій інстанції – вдячність Богові, за те що наділив Мирослава Скорика геніальним даром чути і передавати в звуках таку вражаючу серця людей музику; вдячність всім музикантам, які в нелегкий для України час самовіддано працюють на ниві музичного мистецтва: і блискучим солістам-віртуозам – диригентові Хобарту Ерлу, піаністу Йожефу Ерміню, віолончелісту Олександру Пірієву, і молодіжному симфонічному оркестру “INSO-Львів”; також ініціаторам та сподвижникам цього знаменного всеукраїнського мистецького проекту “Три С: Скорик, Станкович, Сильвестров” в особах О.Пірієва та А.Савки; усім спонсорам і меценатам, які прилучилися до реалізації цього дійства, яке, окрім всього мало ще й благочинний характер, оскільки кошти, зібрані з концерту призначено на потреби дитячих лікарень; і фешенебельному Львівському оперному театру, який зібрав того вечора небувалий аншлаг, але, одинаково, не зміг вмістити далеко всіх бажаючих.
Отож, завершуючи львівські реляції від проекту “Три С: Скорик, Станкович, Сильвестров” висловлю, говорячи “Браво!!!”, велике побажання: “Біс!”.
Направду, хочеться, щоб цей концерт, а особливо світова прем’єра Другого віолончельного концерту М.Скорика була почута якомога більшою кількістю не лише любителів музики, але й професіоналів-музикантів, особливо молоді – тим, кому судилося успадкувати великі звершення сьогодення і розвивати їх в майбутті.
Автор: Лілія Назар-Шевчук
Фото: Юрій Тоцький
Колективи: Молодіжний симфонічний оркестр "INSO-Львів"
Виконавці: Йожеф Ермінь, Олександр Пірієв
Диригенти: Хобарт Ерл
Композитори:Мирослав Скорик
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка, Львівська обласна філармонія, Львівський Національний академічний театр опери та балету ім.С. Крушельницької
Концертний зал: Концертний зал Львівського Національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької
|