Інтерв'ю |
|
|
|
|
Зоряна КУШПЛЕР: «Моє серце – в Опері»
Фінішував LvivMozArt, де однією із зірок була видатна українська вокалістка, яка нині живе у Відні
4 вересня 2017, понеділок
Поширити у Facebook
Цей міжнародний фестиваль, присвячений творчості сина геніального Моцарта — Франца Ксавера, який 30 років (1808—1838 ) жив і працював у Львові, став культурною подією. Артистичний директор форуму, екс-львів’янка, головний диригент Опери та філармонійного оркестру австрійського міста Грац — Оксана Линів — робила ставку на відомих музикантів із різних країн, проте особливо — на українських зірок, котрі базову освіту здобули в Україні, але живуть і працюють за кордоном, підкорюючи найкращі сцени Європи.
Серед учасників LvivMozArt була солістка Віденської опери, володарка чудового мецо-сопрано Зоряна Кушплер, яка розповіла «Дню» про вибір фаху, життя за кордоном, ментальність, українське громадянство, видатних партнерів по сцені, синочка і настанови батька. Але передовсім поділилася враженнями про LvivMozArt. На думку пані Зоряни, фестиваль — надзвичайно потужний і феноменальний. Отже, роблячи такі заходи, Львів абсолютно може претендувати на статус культурної столиці не тільки України, а й Європи, як це було до Першої світової війни.
НЕ БУТИ ТІННЮ БАТЬКІВ
— Скільки років тому ви поїхали зі Львова?
— Дев’ятнадцять. 1998 року я приїхала до Гамбурга, щоб навчатися в оперній студії. І вже десять років працюю у Відні.
— Ви народилися в музичній родині. Чи було на думці не обирати саме цього фаху?
— Скільки себе пам’ятаю, завжди знала, що буду оперною співачкою. Батьки з дворічного віку водили мене до Оперного театру. І я вважаю, що залишила там своє серце... І вже змалечку бачила себе на сцені оперною співачкою. Хоча батько казав: «Зоряно, це дуже важкий хліб». Але, з другого боку, який хліб легкий? Якщо хочеться щось легко зробити, то вдається лише легко лежати на фотелі у хаті... Отож, як на мене, тяжкою є будь-яка робота. Головне — займатися своєю справою. Зараз, на фестивалі, був дуже тяжкий, щільний графік. Репетиції — зранку до ночі. День складався так: репетиції і вистава, репетиції — концерт. Але, повторюю, мені це подобається. Я залюбки виступала у Львові, мені було важливо, щоб все пройшло дуже добре. І це, зрештою, надає сил!
— Що спонукало до переїзду за кордон?
— Я відразу думала про те, щоби продовжити освіту за кордоном і робити кар’єру на Заході. Причин для цього було багато. По-перше, я не хотіла бути тінню своїх батьків. Однозначно, я мала би відповідний «штамп», якби залишилася у Львові. Мої батьки приїхали до Львова з іншого міста і вже тут зробили кар’єру. Я розуміла, що маю йти далі, а не користуватися тим, чого досягнули батьки. Коли приїхала 22-річною до Німеччини, там ніхто не знав, хто такий Кушплер і хто така Зоряна Кушплер. Коли ж заспівала вступний іспит, запитали, в кого вчилася, і запросили мого батька на майстер-класи. Звісно, мої батьки розвивалися й створювали кар’єру під час Радянського Союзу, і це була залізна завіса. Відповідно, вони не мали такої можливості, як ми зараз.
— Як ви, Зоряно, почуваєтеся в Австрії?
— Я поїхала за межі України дуже молодою. Та й студентське життя — всюди студентське життя. Це цікаво, це весело... Коли ж переїхала до Австрії, то відчула схожість Львова і Відня. Часова відстань у 150 років — величезна! Скільки вже поколінь перейшло! Але розумію, наскільки цей дух у нас залишився, наскільки цей менталітет у нас вкорінився... Коли приїхала до Відня і глянула на архітектуру, то зрозуміла, що вдома! Всі люблять поговорити. Ходять на каву. Відвідують цукерні. Люблять мистецтво. Все — те саме, що у Львові! Тільки на поверх вище. Хоча... Австрійці набагато відкритіші, ніж німці чи швейцарці. Це — правда. Я знаю, бо жила й у Німеччині, й у Швейцарії. Там справді інший менталітет.
ПРО ТВОРЧІСТЬ
— Послужний список у вас який?
— Важко сказати... Торік, здається, рахувала, і вийшло, що заспівала у Віденській опері понад 400 вистав, і це — понад 40 ролей.
— Із ким із зірок співали на одній сцені? І чи зі всіма знаходили спільну мову?
— Практично — зі всіма співала. Це і Пласідо Домінго, Анна Нетребко, Ролландо Вілласон, Рамон Варгас, Агнес Бальтса, Лео Нуччі, Томас Хемпсон, Самуел Реме, Пьотр Бечала, Роберто Аланья, Хосе Кура, Еліна Гаранча, Едіта Груберові. Всі — зірки першої величини, в яких я досі вчуся... Зі всіма знаходила спільну мову, бо дуже комунікативна. Всі ми — люди, всі знаємо професію, розуміємо, що це таке, і, напевно, ще більш привітні, ніж не зірки...
— Багато дискусій точиться в Україні щодо того, чи потрібно осучаснювати оперне мистецтво в сенсі постановок. Як ви до цього ставитеся й чи співали в таких авангардних постановках?
— Опері постановки потрібно осучаснювати. І, звісно ж, співала в таких виставах. У Віденській опері п’ять- шість прем’єр кожного року, і класичних постановок нема взагалі. Все — модерн. Традиційними залишаються хіба репертуарні, старі, вистави. Зокрема «Мадам Баттерфляй»... Опера мусить розвиватися. З другого боку, в Італії, наприклад, модерні постановки, радше, виняток із правил. Зрештою, і в Австрії не всі глядачі є прихильниками модерну — старша генерація осучаснення не сприймає. На мою думку, потрібне і те й інше. Є свій шарм подивитися «Тоску» в традиційному варіанті. Чи «Травіату»... Якщо сучасна постановка виправдана, а я бачила фантастичні постановки, наприклад — «Леді Макбет Мценського повіту» Шостаковича, — це фантастика!
ПРО УКРАЇНУ ТА РОДИНУ
— Чи часто буваєте в Україні?
— У червні приїжджала, щоб отримати премію «Гордість нації». От зараз мала три концерти на LvivMozArt. У листопаді матиму спільний концерт із сестрою Оленою (піаністка, живе в Гамбурзі, викладає і концертує. — Т.К.). Також веду перемовини з новим директором Львівської опери Василем Вовкуном стосовно спільної роботи...
ФОТО З САЙТА EXPRES.UA
— Маєте у Відні україномовне оточення?
— Безперечно. Ходжу до української церкви Святої Варвари, котра поруч із моїм домом. Товаришую з українською громадою і представниками із посольства нашої держави. Беру участь у всіх посольських заходах. Співаю концерти з українських творів — популяризую наше, як тільки можу.
— Чи зауважуєте зміни в країні, а особливо — за останні три воєнні роки?
— Так, і в позитиві. Я вважаю, що ми скидаємо з себе кайдани, і це — не комплекс молодшого брата. Ми стаємо абсолютно суверенною нацією. Наприклад, тим же LvivMozArt, який ми подужали, показуємо світові, що українці — самостійна, суверенна нація, яка має таланти, і що ми маємо абсолютно іншу мову, інші костюми... Тобто всі довкола знають, що Україна — не Росія. Бо коли я приїхала до Німеччини, Україна для них ідентифікувалася з Росією. Тепер я цього не чую взагалі!
— На жаль, відбувається це надто дорогою ціною...
— Вочевидь, не було можливості інакше це зробити. Та й загалом люди привертають до себе увагу, якщо трапляються якісь екстремальні поії. Перший Майдан, другий, війна... Це потрясає світ і притягує увагу. Звісно, нам не все вдається — а кому вдавалося все? Але ми йдемо вперед, і я бачу, що виховується вільна нація.
— Вашому синочку ще нема трьох рочків... Як, зважаючи на щільний графік виступів, даєте собі із дитиною раду?
— З народженням Марка-Ігоря я стала іншою людиною. Відчула, що таке бути жінкою, й оце, жіноче начало мене дуже надихає. Щодо того, з ким лишати синочка... Є чоловік, є моя мама, є дуже добра няня.
— Син ще не співає?
— Пробує. Залюбки слухає, коли я включаю запис якогось свого співу, але не дає співати life. Він хоче уваги. Сидить у мене на колінах, ми обіймаємося, і він слухає маму. Це дуже приємно.
— Які головні настанови від батька (Ігор Кушплер п’ять років тому загинув у ДТП. — Т.К.)?
— Він насправді дуже багато мені дав, і я дуже часто його згадую. Звісно, від втрати не оговтаєшся ніколи. Бачу у своєму синові батька — для мене це, як реінкарнація. Щодо настанов... Завжди, за будь-яких обставин, залишатися людиною. Тато дав мені дуже здорову душу, за що я йому безмежно вдячна. І в нього була дуже здорова душа. Він мав вроджену інтелігентність. У мене вимір людей іде по моїх батьках... Завжди думаю: «Мій тато ніколи б так не зробив, ніколи б так не сказав...». Отже, для мене батьки — це вимір порядності людей, з якими спілкуюся. І, певна річ, моєї поведінки.
— Подальшу кар’єру бачите за межами України?
— Звісно. У мене там сім’я, там син мій народився. І в мене, і в сина громадянство українське.
— У яких виставах найближчим часом співатимете?
— В операх «Гравець» Сергія Прокоф’єва, «Самсон і Даліла» Каміля Сен-Санса, «Аїда» Джузеппе Верді, в опереті «Летюча миша» Йоганна Штрауса. 10 вересня співатиму на 150-річчі Національної опери в Києві Симфонію №2 Густава Малера. Дуже приємно, що Національна опера запросила мене на таку подію. А 11 березня з Романом Кофманом у філармонії співатиму «Літні ночі» Гектора Берліоза. Ну і попереду — вищезгаданий концерт із сестрою. Тож тішуся, що маю можливість співати в Україні.
—Ви народилися й виросли у Львові. Знаєте Львів різних часів... Зараз у нас дуже дискутується питання про те, що Львів настільки відкритий до світу, що львів’янам у місті дуже мало залишається місця. Що б ви на це сказали?
— Це абсолютно світова практика: хочете жити зі світом — відкрийтеся світові. Інша справа, що від туристів місто треба розвивати. Згадайте Венецію — там є вулички завширшки метр, але венеційці не нарікають на неймовірне число туристів...
Автор: Тетяна КОЗИРЄВА
Джерело: day.kyiv.ua
|