|
|
Інтерв'ю з Софією Соловій
Молода українська оперна співачка — про своє вікно в Європу
27 червня 2013, четвер
Поширити у Facebook
Ми зустрілися в одній iз кімнат Львівської філармонії, у залі якої перед тим лунали тривалі овації після концерту «Гала Верді», присвяченому 200–річчю з дня народження композитора. Звучали фрагменти опер «Дон Карлос», «Отелло», «Травіата», широко й вільно лився голос співачки — то оксамитно–м’який, то примадонно–могутній.
На сцені була не актриса, а щораз інша людина — з її пристрастями, радощами й печалями. Після страждань вердієвої Віолетти на очах слухачів заблищали сльози... «Це ж справжня сучасна Крушельницька!» — захоплено промовив один iз меломанів. Справді, шлях львів’янки Софії Соловій багато в чому торується такими ж тернистими стежками, як у легендарної Соломії.
Почалося з експерименту
— Я народилася у музичній сім’ї, — почала розмову пані Софія. — Дідусь співав у Львівській хоровій капелі «Трембіта», і йому надали квартиру в її будинку. Там, на третьому поверсі, мешкала наша родина. А на другому поверсі мали репетиційний зал трембітяни. Серед них — і дід (бас), і батько (бас–баритон). А мама–піаністка після музичного училища та консерваторії працювала у «Трембіті» концертмейстером. Батьки часто–густо брали мене з собою на репетиції, я зачаровано сиділа і слухала... Бачила, як хористи виходили на перерву, грали у пінг–понг, більярд. Відпочивали мало, співали значно більше. Отож я постійно була у музиці.
— А коли самі заспівали вперше?
— Дуже пізно. Якщо йдеться про серйозний спів. Щоправда, мама потім казала, що я почала співати раніше, ніж ходити. Як усі діти. Що чують — те відтворюють. Бабця була дуже рада. Мама зауважила, що у дитини є музичні здібності і, коли у школі на вулиці Личаківській відкрили експериментальну групу для дітей iз чотирьох років, віддала мене туди. Скажу відразу: мама весь час мала (і має досі) великий вплив на мій розвиток.
— Але не стандартно! Не з нудної гами, а з музичних цікавинок!
— Саме так. Невипадково чимало моїх однокласників потім зустрілися у спеціальній музичній школі імені Соломії Крушельницької, куди ми майже всі дружно вступили. Одинадцять років навчалася там. Усі шкільні роки у мене ніколи не виникало бажання вчитися співу. Щоправда, співала в хорі. Їздили у Прибалтику (піднімати українську діаспору), були з нами моя краща товаришка Леся Горова, Андрій Шкурган (майбутній відомий баритон). Ходили колядувати, влаштовували вечорниці... Якось підійшов до мене Володимир Сивохіп (зараз — генеральний директор Львівської філармонії, на той час — керівник камерного хору консерваторії, а я — на другому курсі консерваторiї) і запросив до цього колективу. Їздили до Києва, на фестивалі. Згодом отримала запрошення в інші хори.
Дійшло до того, що співала водночас у шістьох різних хорах. На третьому курсі з невеличким ансамблем поїхали у Клайпеду. Сталося несподіване: з трьох дівчат, які мали співати, дві захворіли, і мені одній довелося солювати. Саме тоді я зрозуміла, що зовсім не боюся публіки, отримую величезне задоволення, коли виходжу до людей і сама їм співаю. Майнула думка: чи не спробувати зайнятися сольним співом? Досі гадала, що оперний чи концертний співак — це щось виняткове, він мусить мати якийсь неймовірний голос... Подумала: треба когось запитати, чи варто обирати цей шлях. Попросила маму, вона зробила так, що мене прослухав її знайомий знавець вокалу (викладач Музичного училища імені Філарета Колесси) Олександр Федина, і він сказав: «Можна спробувати!».
Але минув деякий час, поки я зайнялася цим серйозно. У консерваторії побачила афішу про набір у вокальну студію. Прийшла і я. Керівником студії була Мирослава Андріївна Жишкович. З нами, початківцями, займалися вона і студенти–вокалісти. Для них то була практика, а ми — «піддослідні кролики». Це був перший крок: пішла туди сама, ніхто з рідних про це не знав. Згодом мене познайомили з піаністкою і викладачкою Поліною Лазарівною Скібінською, яка зробила великий внесок у мій поступ як співачки. Вона взялася готувати мене до нового вступу до консерваторії — на вокальний відділ. І після того, як захистила диплом «теоретика» (у чудового професіонала — професора Любові Кияновської), я з висоти дипломованого музикознавця падаю на саме «дно» консерваторської «ієрархії» — стаю першокурсником–вокалістом. Адже ми, «теоретики», зверхньо ставилися до вокалістів, яким, за нашим уявленням, не потрібно було важко працювати — занурюватися у стоси спеціальної літератури. Співаки, мовляв, тільки й знають, що бережуть свій голос, бідкаються, коли не так пчихнуть...
— І як вам було на цьому «дні»?
— Чудово. Поступила у клас Володимири Павлівни Чайки — прекрасного педагога, фантастичної артистки. З роками я мала нагоду співати на її 80–річчі. А тоді вона дуже мені допомогла і в артистичному плані, не кажучи вже про вокал. Була, як мама, оберігала, запрошувала додому. Отже, ще п’ять років консерваторських, співочих, і — диплом: партія Адіни в опері «Любовний напій» Доніцетті. Відразу ж мене прийняли в аспірантуру–стажування до професора Ігоря Кушплера. Він мав на мене величезний вплив як на вокалістку. Звертав увагу передусім на глибину звуку, соковитість.
— Скільки років аспірантури?
— Повних три. Але я на той час вже потрошку вчилася в Італії...
— Як вам це вдалося?
— Це була мамина ідея–фікс: вокалу треба вчитися в Італії! Але я спочатку була проти. Ми у складі вокально–інструментального ансамблю виступали в Німеччині, у Байройті, там шукала контактів, викладачів. Та раптом мені потрапив на очі буклет італійської Академії оперного мистецтва в місті Озімо. Ним зацікавилася не стільки я, як моя колежанка, — налагодила зв’язки з секретаріатом Академії. А мене почала із собою тягнути... Я сказала: «Гаразд, спробуємо, тільки нічого з того не вийде!». Однак вийшло. Почало все складатися так, ніби хтось угорі вів мене цим шляхом.
Наша Опера мала їхати до Італії, і почесний консул Італії у Львові зробив мені візу теж. Коли мене прийняли на навчання (на безоплатне відділення), постало питання про кошти на проживання (заробленого в Німеччині вистачало хіба що на місяць). Тут сталося диво: німецька знайома — жінка, яка втратила дочку в автокатастрофі, вирішила гроші, відкладені для дочки, передати мені. Ще одна подружня пара взялася фінансово допомагати. Таким чином у мене зібралася приватна стипендія — на весь час навчання. Потім була своєрідна аспірантура — підвищення кваліфікації, численні майстер–курси...
— Вік живи — вік учись?
— Саме так. В Академії Озімо я зрозуміла, чому треба їхати вчитися саме в Італію. Побачила, що там вимоги до вокалістів, оперних співаків значно відрізняються від тих, до яких ми звикли. І так не тільки в Італії, у цілому світі: якщо виходити на рівень серйозних театрів, то вимоги повсюди однакові. Звичайно, передусім голос — його треба мати. Техніка: скажімо, високі ноти — як ти їх подаєш. Але цього мало. Мова! Розуміння, про що ти співаєш. Знати кожне слово. Співати без акценту (не кажу вже про артистизм, міміку, рух, зовнішність, уміння втілювати задум режисера). Якщо почують акцент — в італійській, французькій, німецькій, якою написано оперу, — до побачення, візьмуть когось іншого. Величезна школа — майстер–курси. Але потрібні фільтрація і контроль: що можна перейняти, а що ні. Часом те, що пропонує викладач, тобі не підходить...
— Як відбувся перехід від навчання до сцени?
— Поступово. На другий рік в Академії давав уроки Вільям Маттеуцці — відомий «високий тенор» (маестро високих нот). На одній з його лекцій, коли спробувала зробити те, що він пропонує, мій голос пішов набагато яскравіше, стали соковитішими високі ноти... Він, напевно, побачив, що зi мною «щось можна робити», і запропонував мою кандидатуру артистичному директору з Німеччини, який готував Россінієвський фестиваль у курортному містечку Бад–Вільдбад (куди свого часу приїжджав «на води» сам Россіні). І влітку, коли занять в Академії не було, я на цьому фестивалі виступила у двох операх Россіні — «Подорож до Реймса» та «Граф Орі». Це була моя перша робота в Європі.
Потім артистичний директор Академії Серджо Сегаліні (який був ще й арт–директором фестивалю «Валле д’ Ітрія» в італійському місті Мартіна Франка) запропонував солювати у кантаті Мейєрбера «Любов Теолінди». У ній з невеликим хором солюють сопрано і кларнет. Потім були ще фестивалі, опера «Сальватор Роза» Карлуша Гомеша (сучасника Верді), «Ідоменей» Моцарта в обробці Ріхарда Штрауса (він оркестрував усі речитативи, додав кілька дуже цікавих арій, змінив італійську мову на німецьку), згодом — «Саломея» Штрауса (французькою мовою).
— Це ще не була постійна робота в театрі?
— Постійно я в жодному театрі не працювала. Щоразу — за контрактом, за якимось проектом. А проектів — безліч...
— Які запам’яталися найбільше?
— Таких багато. Неймовірне задоволення — від вистави «Сальватор Роза» (там я виступила в ролі хлопчика), були в партії чудові арії. Дістала ще й премію — за найкращу роль. Яскравою була зовсім недавня робота в Мадриді — у Королівському театрі, в опері Монтеверді «Коронація Поппеї», яку сучасний бельгійський композитор Філіпп Бусманс оркестрував iз використанням електронних інструментів і дав їй нову назву — «Поппея і Нерон». Я вперше зіткнулася з сучасною, незвичною для опери режисурою (поляка Кшиштофа Варліковського, який зараз багато працює у Бельгії). Вистава йшла з відеорядом, на великих екранах відображалися мізансцени. Сюжет був осучаснений, проблема дуже актуальною: світ і влада. Як дістатися до влади, яким шляхом? Треба було вживатися в характер Поппеї, в її намагання видертися до влади. Режисерські «знахідки» були досить ризиковані: скажімо, я починала співати, лежачи на столі, з ножем, приставленим до горла... Були й в інших виставах не дуже приємні моменти. В опері «Таємний шлюб» Чімарози, коли партнер–баритон виголошував: «Не люблю, не люблю!», я задкувала, задкувала, наступила на край довгої спідниці і... впала.
— А як вийшли з цієї ситуації?
— Глядачі, мабуть, сприйняли це як черговий режисерський задум! Партнер влучно «підіграв» — вистава пішла далі...
— Як складається ваше життя в Європі?
— Моє житло (винаймане) — в Італії, в Озімо. Це моя база, куди я приїжджаю, пакую валізи до нової поїздки. Отже, там рідко буваю. В Італії вчилася, утвердилася як оперна співачка, але співаю там, куди запрошують, де пропонують контракти. А запрошують у різні країни — в Європі і поза нею.
— Вас часом порівнюють зi славетною Соломією, кажуть — «сучасна Крушельницька»...
— Це, радше, величезний аванс. Щоб його відробити, треба ще вкласти величезну працю.
Коли зустрічаються двоє...
— Хто на вас чекає на «базі» — в італійському помешканні?
— Друг. Він диригент, композитор, музикознавець. Але теж дуже багато їздить...
— Я мав розмову з Андрієм Юркевичем, оперним диригентом (теж зараз «вільним птахом», який працює за контрактами в різних країнах), вашим супутником протягом кількох років. Він сказав, що ви розійшлись, як кажуть, по–джентльменськи. Двом людям, які надто зосереджені на тому, щоб зробити кар’єру, тяжко ще й збудувати сім’ю...
— Правильно сказав. Ми зустрілися з Андрієм у такий період нашого життя, коли були дуже потрібні одне одному. Це було в консерваторії, на диригентському факультеті, він був у ролі викладача, я — ілюстратора. Спільні інтереси, спільні розмови, суміжні професії... Поїхала до Італії, вдалося і його витягнути туди. Але кар’єру вже виборювали окремо — я свою, він свою. І перестали бути одне одному потрібними. Вирішили розійтися. Звичайно, це ніколи не відбувається безболісно, але ми дійшли висновку, що робимо правильно. Час підтвердив: це справді так. Він щасливий своєю кар’єрою, своєю родиною, я — зі своїм другом.
— Про дітей не думаєте?
— Думаємо. Але, як кажуть, буде так, як Бог дасть...
Автор: Григорій Храмов
Виконавці: Софія Соловій
Джерело: Газета "Україна молода"
|