|
|
ЗОРЯНА КУШПЛЕР: про смерть опери, культурне самозванство та надлюдські здібності Пласідо Домінго
18 жовтня, субота
Поширити у Facebook
Ця артистка належить водночас до двох культурних світів — українського та австрійського. Вона співала майже з усіма зірками сучасної оперної сцени.
Їй аплодували у театральних залах майже всіх континентів. Вона вважає музику формою молитви, а талант — даром від Бога.
Навіщо оперній зірці володіти вісьмома мовами, акторською майстерністю, грати на скрипці та вміти фехтувати? Про все це піде мова в ексклюзивному інтерв’ю Зоряни Кушплер нашому виданню.
МОЄ СЕРЦЕ НАЗАВЖДИ ЗАЛИШИЛОСЬ В ОПЕРІ!
У Києві в мене є родина, де протягом декількох поколінь всі були моряками — ціла велика династія. Коли у тебе дід — моряк, батько — моряк, ти, щойно починаєш говорити, кажеш: «Хочу бути моряком!» Так само і я років, напевно, до 13, не замислювалася, куди взагалі мене веде доля, і навіть не уявляла, що у світі існує якесь життя поза музикою. Батько мій, Ігор Федорович Кушплер, народився в селі під Львовом. Звісно, там всі співали.
Ви ж знаєте, що у нас в Україні всі співають: дома, на вулиці, на весіллі, на Різдво… Тобто життя було як у всіх. Але раптом, з нічев’я, у нього виникло величезне бажання вчитися музики. З 14 років він попрямував на навчання в Самбір, потім — у Дрогобич, потім — до Львова. А я вже народилася в сім’ї соліста філармонії, який невдовзі став солістом Львівської опери. Моя мама — піаністка. Вона викладала на кафедрі концертмейстерства. А коли мені було 5 років, стала деканом вокального та диригентського факультетів. З часом навіть і моїм деканом також.
Я народилася і зростала у родині, де весь час звучить класична музика. Вдома мама постійно грала на фортепіано, а тато співав. До нас безкінечно приходили студенти батьків, які також повсякчас грали та співали. Так само, як у дитини, що росла серед моряків, у мене не було шансів розвиватися в якомусь іншому напрямку! До оперного театру я вперше потрапила десь у два роки. І мені здається, що саме тоді я й залишила в ньому своє серце. Воно лишається там і дотепер. Я досі перебуваю у такому ж захваті від цього виду мистецтва, як і тоді, коли була дитиною.
Я ТРИ ГОДИНИ ПЛАКАЛА ПІСЛЯ «ТРАВІАТИ»
Коли мені було 7 років, мама повела нас до кінотеатру на фільм Мілоша Формана «Амадей». Взагалі, це фільм не для малих дітей. Але ми вмовили маму купити на нього квитки, і вона погодилася. Я досі пам’ятаю кожен кадр і якесь чарівне відчуття від перегляду. Потім, вже більш дорослою, я передивлялась цей фільм. І кожен раз нібито бачила його вперше. У 9 років я пішла на показ фільму-опери «Травіата», яку екранізував Франко Дзефіреллі із Пласідо Домінго та Терезою Стратас у головних ролях.
Я пам’ятаю, що під час сеансу деякі люди виходили з залу. Для мене це було незрозуміло. Я ридма ридала майже з першої ноти і не розуміла, як можна не відчувати те ж саме. Дзефіреллі так побудував сюжет, що нібито відмотав історію наперед. Поки йде увертюра, молодий хлопець виносить речі з будинку і звертає увагу на портрет прекрасної жінки. Обертаючись, він бачить її наживо, але вона дуже хвора і вже втратила свою давню красу.
На цьому моменті я почала ридати і проридала без упину майже три години. Зізнаюся відверто, я не людина сліз навіть у складних життєвих обставинах. Таке зі мною відбувається нечасто, але музика торкається, напевно, найпотаємніших струн душі. І я дуже вдячна музиці за те, що вона робить мене живою, нагадує мені, що я вразлива.
«ТАРАС БУЛЬБА» ВЧИВ МЕНЕ АКТОРСТВА
Опера — це синкретичний жанр, який поєднує в собі музику, образотворче мистецтво, сценічні дії та драматичний текст. Саме музика — головний герой опери. Але все інше не менш важливе. Я вже 30 років стою на оперній сцені й, озираючись назад, можу сказати, що свою професійну стратегію вибудовувала послідовно. Взагалі, я починала як скрипалька у Львівській ССМШ (тепер коледж) імені Соломії Крушельницької, куди мене віддали разом із сестрою. Тому що протягом деякого часу у дитини голос змінюється і немає сенсу вчитися оперного вокалу.
Сестру віддали на фортепіано, а мене — на скрипку. Після школи я вступила до консерваторії на два факультети: вокальний та струнний. До скрипки мене підштовхнули батьки. Життєвий досвід підказував їм, що із вокалом ще невідомо, як все може скластися, а скрипка у руках — це була прогнозована та стабільна професійна кар’єра. У Львівській музичній академії на той час був також акторський факультет, на якому працювали справжні титани акторської майстерності — Богдан Козак і Федір Стригун.
Федора Миколайовича я знала з дитинства. Він мені завжди нагадував Тараса Бульбу. Ба більше, я довгий час вважала, що він і Тарас Бульба — це одна й та сама людина. Як зараз, пам’ятаю, що зайшла до його кабінету й вигукнула: «Я хочу у вас вчитися. Ви мене візьмете?» Він каже: «Візьму». Так я опинилася на акторському факультеті і, коли прийшла додому, сказала батькам: «Мама, тато, я вчуся тепер у Федора Миколайовича абсолютно офіційно. Скрипка — до побачення!» Не могла ж я продовжувати навчання на трьох факультетах одночасно! Від Федора Миколайовича та його дружини Таїсії Йосипівни Литвиненко я отримала колосальне, чарівне, надихаюче відчуття сцени та акторів, з якими працюєш.
УСПІШНА КАР’ЄРА — ЦЕ ПОСЛІДОВНЕ ЗРОСТАННЯ!
З того часу всі найцікавіші мої роботи на сцені були з театральними режисерами. Працювати із режисерами, які приходять до опери з драматичного театру, — це справжня фантастика. Це зовсім інший підхід, інший розбір особистостей та взаємозв’язків персонажів. Пам’ятаю оперу «Три сестри». Постановка, в якій я брала участь, відбувалась у Швейцарії. Режисером був німець Герд Хайнц, шеф драмтеатру у Цюриху. Або робота з Кирилом Серебренніковим у постановці «Парсіфаль» у Віденській опері. Я ніколи не забуду, як тоді поверталась додому о 12-й ночі, — майже мертва від втоми, але неймовірно щаслива.
Послідовність зростання у професії — це дуже важливо. Подивіться, скільки молодих співаків по всьому світу випускаються щороку. Тільки в одному Відні декілька музичних університетів. Але кар’єру роблять одиниці. Чому? Бо для цього завжди потрібен синтез дуже багатьох якостей, які набираються у тебе поступово. Один, навіть самий блискучий голос, все це не витягне. До голосу потрібна, наприклад, не лише акторська майстерність, а ще й знання мов — це мені було зрозуміло вже на першому курсі.
У ПРОФЕСІЙНОГО ЗРОСТАННЯ НЕМАЄ МЕЖ!
Можу сказати, що з іноземною мовою мені поталанило від самого початку — у нашій консерваторії була видатна вчителька італійської. Всі її студенти блискуче володіли італійською мовою. Я взагалі після року навчання у неї вже працювала перекладачем. До речі, перші гроші в своєму житті я заробила у 19 років саме як перекладач з італійської мови, а не як співачка. Пів року тому я склала іспит на рівень В1 з іспанської. Це вже восьма моя мова. Мені й досі подобається вчитися, розвиватися, заглиблюватися у все, що стосується моєї професії, і не тільки.
Приміром, мені було б цікаво спробувати себе у кінематографі. Хоча невеличкий досвід в мене вже є. Одного разу у стрічці італійського режисера Франческо Розі я виконувала дві пісні. Але у кадрі мене не було, моїм голосом співала інша актриса. Іноді я замислююсь, чи є якась межа, за якою професійне зростання вже неможливе чи не має сенсу? Я думаю, що такої межі не існує. Людина ніколи не встигне за одне життя опанувати всі ті скарби, які відкриває перед нею її творча професія.
ВМІННЯ ВІДДАВАТИ — ЦЕ ГЕНЕТИЧНА СПАДЩИНА
Творчість — це нескінченний процес. Можна співати, можна брати участь у виставах, ожна спробувати реалізувати себе ще й як режисер. Протягом останніх трьох років почала дуже активно викладати. Я професор університету «Моцартеум» у Зальцбурзі. До речі, я є першою українкою, яка отримала таку професуру. Паралельно я даю багато майстер-класів по всьому світові: в Японії, Прибалтиці, Бельгії, Німеччині…. Мені дуже подобається викладацька діяльність і можливість далі передавати свій досвід. Тобто 30 років ти накопичуєш, а потім до тебе у певний час приходить усвідомлення, що треба віддавати.
Схоже на те, нібито якесь нове «вікно» у моєму житті відкрилося.
Дякувати Богу, в мене добре виходить ділитися з іншими чимось дійсно цікавим та важливим. І мені це дуже, дуже подобається. Мабуть, це в мене така генетична спадщина. Мій тато був абсолютно такий самий — вивчав мови, викладав, співав, видавав газету, писав пісні. На відміну від нього, на жаль, я музику не пишу — немає до цього хисту. Але нещодавно видала збірку «Українські арії та романси з репертуару Зоряни Кушплер», до якої також увійшли твори мого батька, котрі я виконую із великим задоволенням. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я приїхала до Львова, і в Органному залі, з диригентом Іваном Осиповичем, разом з оркестром-біженцем з Луганської філармонії, ми записали диск українських арій та романсів «Українське інтерМеццо», який я видала в Австрії на фірмі грамзапису «Грамола». Диск, на мій погляд, вийшов органічним і дуже емоційним.
ПРИНИЖЕННЯ ЧУЖОГО — ЦЕ ЩЕ НЕ ЛЮБОВ ДО СВОГО
Оскільки я навчалася як в Україні, так і на Заході, бо 1998 року продовжила навчання у Вищій школі музики у Гамбурзі, я реалізую себе у своєрідному зазорі між двома культурами музичної освіти — української та європейської. Це дещо різні культурні світи, але вони чудово один одного доповнюють. Мене часто запитують, чим відрізняється українська культура від інших, і чи доводиться мені, так би мовити, відстоювати своє. Я вважаю, що українці не повинні комусь щось доводити — е прояв меншовартості. На мій погляд, будь-яке порівняння принижує, в ньому немає любові до свого. Це якби мати весь час порівнювала свою рідну дитину з іншими.
Мене цікавить насамперед українська культура, вона має свої витоки, своє бачення світу, свій перетин епох та впливів. Треба розвивати і популяризувати своє, на найвищому рівні. Я б хотіла звернути увагу на те, як мало в нас надрукованого з української музичної спадщини. Майже все, що є, видавалося у радянські часи. І його оцифровано хіба що 10%.
АТАКУЙТЕ СВОГО ПРОТИВНИКА ІЗ НАСОЛОДОЮ!
Поклавши руку на серце, скажу, що без фундаментальної української освіти, навчаючись тільки на Заході, я б ніколи не відбулася як співачка та музикант на тому рівні, на якому я зараз є. Але й зворотне твердження теж буде вірним. Обидва ці світи для мене важливі. Я перебувала між цими двома світами протягом цілого десятиріччя — з 18 до 28 років. І не втратила жодного дня, жодного часу цього навчання. Інколи мені здавалося: навіщо тобі потрібно вивчати це, або це? Де це тобі взагалі знадобиться? Але далі життя показувало мені — ніщо не відбувається випадково.
Наприклад, у Гамбурзі, де я навчалася після 1998 року, в нас було аж 4 семестри фехтування! Викладала його фантастична жінка, яка була дуже схожа на Коко Шанель: така ж маленька, гарна та стильна. Одягнена завжди була в біло-чорне. І в неї була дуже вишукана, красива німецька мова.
Вона нам казала: «Атакуйте свого противника із насолодою!» Я не дуже тоді розуміла, навіщо мені фехтування, але викладачем вона була шикарним, тому я ходила до неї теж із великою насолодою. Минуло декілька років, й у Віденській опері мені довелося співати у «Парсіфалі». На першій репетиції мені вручили рапіру, і тут я зрозуміла, для чого були 2 роки фехтування в гамбурзькій академії. Я почувалася дуже органічно, немов народилася зі шпагою і в костюмі.
ВСЕ МОЖЛИВО, ЯКЩО ВПОРЯДКУВАТИ СВОЄ ЖИТТЯ
Життя доводить: навіть те, що тобі здається повною маячнею, обов’язково стане у пригоді. Опера — це синкретичний жанр, де актор і співак — це одна й та сама людина. Тобі потрібно співати сидячі, лежачі, висячі, фехтуючи… Режисери не дуже переймаються, як ти будеш все це робити. Наприклад, тобі прив’язали руки й ноги до колеса, яке розкручують. І під час цього ти повинна співати. Тому крім вокально-музичних здібностей опера вимагає від тебе ще й гарної фізичної форми. Я займаюся спортом, намагаюсь більш-менш регулярно ходити до фітнес-тренера та робити вправи з йоги. Але насправді у цьому немає нічого фантастичного, бо реальне життя так само багатогранне й синкретичне, як опера.
Не будемо забувати, що я не тільки оперна співачка та викладач, а ще й мама, дружина й донька, до того ж у мене є дуже симпатичний песик Боря, який хоче на вулицю три рази на добу. Тому оперний синкретизм за межами сцени ніколи не закінчується. Моя філософія полягає у тому, що людина може досягти всього, чого забажає. Питання лише в організованості. В мене кожен день продуманий і розписаний у щоденному календарі по годинах. І я постійно з ним звіряюся.
ТІЛЬКИ САМОЗВАНЦЮ БАЙДУЖЕ, ХТО ВІН НАСПРАВДІ Є
Мені здається, що постійно навчатися чогось нового — це у генетичному коді українців. Ми взагалі дуже просвітницька нація. Я давно живу на Заході, проте я ніколи не переривала свого зв’язку з Україною. Я знаю про всі складнощі дискусій навколо майбутнього і минулого України, але вважаю, що за 30 років незалежності, попри всі негаразди, ми дуже розвинулися як нація і багато чого навчилися. В нас є єдність, є розуміння самих себе, є любов до свого.
Моєму сину зараз 10 років, і він ідеально говорить українською мовою. Ви ніколи не скажете, що він народився й живе в Австрії. Колись він мене запитав: «Навіщо мені українська мова, коли я живу у Відні?» Я йому відповіла, що людині надзвичайно важливо знати, хто вона є, це саме той стрижень, на якому будується все її життя.
Лише самозванці претендують на те, щоби бути тим, ким вони не є. Не бажаєш бути самозванцем? Мусиш знати культуру, літературу, фольклор, філософію свого народу і пишатися цим. Мені здається, саме це дає високу самооцінку і, як наслідок, впевненість у собі. А це дуже важливо, надто, коли тобі випадає щастя знаходитись поруч із дійсно великими людьми.
ПЛАСІДО ДОМІНГО — ЛЮДИНА З НАДЛЮДСЬКИМИ ЗДІБНОСТЯМИ
Нещодавно ми із сином були у Віденському музеї воскових фігур мадам Тюссо. Син, вказуючи на фігуру Лучано Паваротті, питає: «Мам, а ти з ним співала?» — «Ні, — кажу, — не співала. На жаль, не встигла». Коли я почала працювати на серйозному рівні, його вже не стало. Але з двома іншими тенорами із «великої трійці», Пласідо Домінго і Хосе Каррерасом, мені пощастило працювати на одній сцені. Пласідо, до речі, — це якийсь прибулець, абсолютно фантастична людина із геть надлюдськими здібностями. Готова підписатися під кожним своїм словом!
По-перше, у 90 років він ще співає. І його голос досі впізнаваний, він не деформувався від віку. Він і нині надзвичайно закоханий у те, що робить. Пласідо, між іншим, не тільки співак, а ще й диригент. Ми з ним співали в опері «Набукко», в опері «Мадам Баттерфляй» він диригував. Одного разу, у той самий час, коли ми разом працювали над «Набукко», я дізналася, що в мене буде дитина.
Через рік Пласідо знову приїхав на «Набукко», а я прийшла в театр з маленьким сином. Пласідо радісно вигукнув: «Хто це?» Я кажу: «Син». Він мені: «Як так? Минулого року ще ж нічого не було!» І тут як раз Марк подав свій голос. Пласідо мені: «О! Так це тенор!» Я на це відповідаю: «Якщо він буде співати, як ти, то нехай Господь його благословить. А якщо ні, тоді не треба». Ми обидва розсміялися.
ВЕЛИЧ ОСОБИСТОСТІ — У ПРОСТОТІ
До чого я розповіла про цей випадок? Ви уявляєте, з якою кількістю людей Пласідо спілкувався і спілкується? Але у нього фантастична пам’ять — якщо він з вами познайомиться один раз, потім буде пам’ятати про вас все: як вас звати, як звати ваших дітей, за яких обставин ви зустрілися. Він запам’ятає все, що чув про вашу сім’ю, спитає, як ваш чоловік, як тато, мама, як собака. У Пласідо Домінго якась фантастична мобільність і працездатність, особливо вражаюча у його віці.
Він приїхав на репетицію, відпрацював, сів у свій літак, полетів до Мадриду, подивився там матч з «Реал Мадрид», прилетів наступного ранку і заспівав оркестрову репетицію, а наступного вечора вже заспівав на виставі. Після чого ще дві години роздавав автографи й фотографувався із шанувальниками. Ми чекали його в театральному ресторані, куди для солістів після вистави завжди приносять дуже красивий торт. Після всього він прийшов ще й до нас. Тобто нікому, жодній людині не відмовив!
Ось така зірка — абсолютно проста. І в цій простоті ще більше відчувається велич його особистості. За останні років 20 я, здається, встигла попрацювати з усіма, хто співає на сцені у першій оперний лізі, хто зробив світову кар’єру. Я дуже вдячна за це Богові, адже обмін енергіями з такими людьми неймовірно надихає. Всі вони — дуже особливі, мають особливу харизму і ставлення до життя.
Мені подобаються талановиті, сумлінні люди, бо вони завжди вимагають від себе максимум. Тому що я знаю, яка праця за цим стоїть. Може, рік чи два ще можна виїхати на якомусь фарті. Але утриматися на сцені 20, 30 чи 60 років — це фантастичний труд! Ви тільки уявіть собі: світ весь час змінюється, змінюється репертуар, міняється аудиторія, і ти повинен постійно мінятися. Те, що ти співав у 30, ти вже не будеш співати у 50.
ПАВАРОТТІ ЗДІЙСНИВ РЕВОЛЮЦІЮ В ОПЕРІ
Взяти, приміром, Лучано Паваротті. Свого часу він здійснив справжню революцію в опері, наблизив її до сучасності. Все почалося з «Трьох тенорів». Тріо Паваротті, Домінго та Каррераса стало одним із найбільш успішних проєктів в історії класичної музики. Потім була серія благодійних концертів Pavarotti & Friends, де Лучано виступав разом з іншими зірками, включаючи музикантів та співаків поп-культури. В одному з таких концертів ми з ним співали разом.
Я вважаю, що Паваротті показав нам, що жанри можна змішувати. Так з’явився напрям «кроссовер». Опера у будь-якому випадку має виходити за межі оперного театру. Це вимога сучасності, яка стимулює злиття різних жанрів. Хоча під час зустрічі на одній сцені оперної і поп-зірки треба враховувати деякі «тонкощі».
Наприклад, оперні співаки взагалі-то співають без мікрофона. Але поруч із поп-зірками порушують це правило. Тобто не вони під нас, а ми під них підлаштовуємося. Виникає ситуація, коли молоді глядачі та слухачі звикають до цього підсиленого звуку. Сприймають його як загальну норму. І коли вони приходять в оперний театр, їм здається, що оперний живий звук звучить дивно. Їм в опері недостатньо децибел.
Я НЕ ВІРЮ У СМЕРТЬ ОПЕРИ!
До речі, це питання підсиленого звуку я підіймала на форумі, який нещодавно організували у Зальцбурзі Міністерство культури та Фонд університету «Моцартеум», де я викладаю. Також серед багатьох проблем сучасності, я вважаю, нам треба звернути увагу на шкільну музичну освіту. Музику чомусь зробили необов’язковим шкільним предметом на Заході. І це є справжньою катастрофою! Діти випадають із простору музичної культури. Музика у навушниках — це зовсім не те ж саме, що живий звук на оперній сцені.
Я розумію, що, ймовірно, він не витримає конкуренції й оперу рано чи пізно також переведуть на мікрофони. Але до чого це може призвести? Наприклад, перестане існувати поняття «великих» і «маленьких» голосів. Тобто в опері можна буде підзвучити кого завгодно, навіть виконавця з голосом, мов у комара.
Якщо додумати цю тенденцію до логічного кінця, далі треба тоді ще й оркестр підзвучувати.
Як не крути, у всього, що підзвучене, буде втрачатися автентичність, природність. Але я не хочу бути песимістом. Я не вірю у смерть опери. Радше ми побачимо якийсь новий етап її еволюції, на якому певні речі будуть втрачені, але буде знайдено й щось нове. Можливо, навіть цільова аудиторія класичної музики розділиться на тих, для кого важливий живий звук, і споживачів звуку підсиленого.
ОПЕРА — ЦЕ ДЕМОКРАТИЧНЕ МИСТЕЦТВО
Сучасний світ дуже різноманітний. У ньому є місце найрізноманітнішим уподобанням, різним культурам музичного сприйняття. Приміром, під час багатьох світових гастролей я помітила, що якість аудиторії залежить від конкретної країни перебування. Дуже цікава публіка в Японії — вони надзвичайно емоційно, фантастично реагують на оперу. Але, напевно, ніде із такою любов’ю не ставляться до опери, як в Австрії. Тому недивно, що так багато сучасних оперних співаків мешкають саме у Відні. Їх можна зрозуміти.
До них тут жили та працювали Моцарт, Бетховен, Шуберт, Брамс, Ліст… У Німеччині також багато фанатів опери, але вони там, так би мовити, спокійніші. У Берліні до вас ніколи не буде стояти черга за автографом. Хіба що невеличка у Мюнхені. Натомість у Відні тебе завжди буде зустрічати ціла армія оперних фанатів.
Мабуть, це відбувається тому, що австрійська опера є доступною для всіх бажаючих. Сучасна опера може бути дуже демократичним мистецтвом. У Віденській опері окрім дорогого партера є галері та близько 500 стоячих місць. Квитки коштують буквально копійки. Тобто, витративши пару євро, ви можете повноцінно насолоджуватися співом найбільших оперних зірок.
МУЗИКА — ЦЕ ФОРМА МОЛИТВИ І ВДЯЧНОСТІ БОГУ
Я вважаю, що музика — це форма молитви. Адже музика, голос і спів — то є великий Божий дар. Я його отримала і маю потребу ним ділитися на сцені та у викладацькій аудиторії — це моя форма вдячності Всевишньому за цей дар. Тому зупинка на цьому шляху для мене цілком неприйнятна. Я люблю, хочу й буду намагатися працювати до самого кінця.
Автор: Huxley
Виконавці: Зоряна Кушплер
Джерело: huxley.media
|