| Стаття |
|
|
|
|
Згадуємо “сонячного маестро з сумними очима”
23 жовтня 35 років тому завершився земний шлях Стефана Васильовича Турчака
23 жовтня 2023, понеділок
Поширити у Facebook
Критики називали Турчака “сонячним маестро з сумними очима”. Він був одним із найвидатніших диригентів XX століття, з ім'ям якого пов'язані найзначніші сторінки українського оперно-балетного й симфонічного виконавства. Яскравий музичний талант поєднувався в ньому із високими ідеалами гуманізму і патріотизму, винятковим професіоналізмом.
Хоча доля Стефана Турчака була нелегкою. Він народився в українському селі Мацковичах неподалік Перемишля (Польща) 28 лютого 1938 року. У 1947 році, під час операції "Вісла", родину примусово вивезли в Радянську Україну. Рано втратив батьків, виховувався бабусею у селі Дубляни на Львівщині.
З дитинства виявив велику зацікавленість музикою, яка привела його на хормейстерське відділення Львівського музично-педагогічного училища, а згодом - до Львівської консерваторії у клас видатного диригента, музиколога і педагога М. Колесси, яку Стефан Турчак закінчив у 1962 році. Його педагогами були С. Людкевич, А. Кос-Анатольський, А. Солтис, Р. Сімович, блискуча плеяда львівських музикантів, які обдарували юнака не тільки професійними знаннями, але й розумінням справжніх і глибоких традицій європейської музичної культури. Ще студентом дебютував як диригент Львівського театру опери і балету.
У 25 років очолив Державний симфонічний оркестр України, піднявши його до найвищих мистецьких вершин, про що засвідчили гастролі колективу під керівництвом Стефана Турчака в багатьох зарубіжних країнах.
У 1967 році Стефан Турчак став головним диригентом Державного академічного театру опери і балету України імені Тараса Шевченка, що започаткувало нову сторінку не тільки його власної творчої біографії, але й відомого театру. Уже перша його постановка на київській оперній сцені "Отелло" Дж. Верді засвідчила про прихід у колектив диригента особливого таланту і емоційної наснаженості.
З ім'ям Стефана Турчака пов'язані етапні прем'єри шевченківського колективу 70-80-х років XX століття, серед яких опери "Тарас Бульба" М. Лисенка, "Ярослав Мудрий" Г. Майбороди, "Борис Годунов",-"Хованщина" М. Мусоргського, "Абесалом і Етері" З. Паліашвілі, "Орфей і Еврідіка" Х. Глюка, "Аїда" Дж. Верді, "Катерина Ізмайлова" Д. Шостаковича, балетів "Камінний господар" В. Губаренка, "Ольга" Є.Станковича... Загалом він поставив на київській оперній сцені майже сорок вистав! І кожна ставала мистецькою подією, яскравим тріумфом українського оперно-балетного виконавства.
Він мав якусь надприродну магічну єдність з кожним солістом і артистом оркестру, хору, балету, вмів захопити і повести виконавців за собою, мов могутню бурхливу ріку. Після прем'єри вердіївського Реквієму італійська критика назвала Стефана Турчака "українським Тосканіні".
З ім'ям Стефана Турчака, як головного диригента і художнього керівника трупи, пов'язані блискучі успіхи київського оперного театру за рубежем, зокрема на уславленому Вісбаденському музичному фестивалі, де театр вперше показав перлину української національної класичної музики - оперу "Тарас Бульба" М.Лисенка (1982).
Диригував виставами і симфонічними концертами у багатьох країнах світу - Англії, Німеччині, Югославії, Японії, поставив "Бориса Годунова" і "Хованщину" в Ніцці (Франція), "Макбет" в Мадридській королівській опері (Іспанія), "Івана Сусаніна" і "Кармен" в Загребській опері (Хорватія). Ім'я Стефана Турчака стоїть в одному ряду з найвидатнішими маестро - Клаудіо Аббадо, Гербертом фон Караяном, Євгеном Мравинським, Леонардом Бернстайном.
Стефан Турчак був індикатором не тільки творчого життя київської опери, але і всієї музичної культури України. З його думкою рахувалися композитори і режисери, диригенти і художники, найуславленіші співаки, його шанувала влада, слава про диригента розійшлася далеко за межі України... Нагороди і відзнаки Стефан Турчак заслужив чесною і наполегливою творчою працею, видатними мистецькими здобутками. Його було удостоєно звання народного артиста СРСР, Героя Соціалістичної Праці, відзначено Державною премією України імені Тараса Шевченка, Державною премією Грузії ім. Захарія Паліашвілі, орденами та медалями...
Турчак був немов “острів” в океані. “Острів”, який важко обживався. Геніальний музикант, як не пишномовно звучать дані слова. Диригент був талановитий від природи, але при цьому мав колосальну працездатність. Можливо, через перевантаження Стефан Васильович помер передчасно, ледве переступивши 50-річний рубіж. Турчак міг працювати із партитурами по 24 години!
Він не відволікався на сторонні речі. Свою внутрішню сутність розкривав музикою. У ньому не було зарозумілості, але якась стіна між диригентом і звичайними людьми виникала.
На репетиціях безжально ганяв оркестрантів та акторів до сьомого поту. Для Турчака у роботі немає авторитетів, попередніх заслуг. Він вважав: прийшовши на репетицію, усі мають бути готові на 100% виконати поставлене завдання. Сам працював до знемоги та вимагав самовіддачі від усіх.
Натомість нагородою ставали прем'єри. Завдяки С. Турчаку багато сучасних опер побачили світ. Він уважно працював із авторами. Так, разом з Віталієм Губаренком народилися опера «Загибель ескадри» та балет «Кам'яний володар», з Георгієм Майбородою — опера «Ярослав Мудрий», з Євгеном Станковичем — балети «Ольга» та «Прометей», з Олександром Білашем — опера «Прапороносці».
Про турчаківську строгість ходила маса історій. Він зовсім не виносив розхлябаності. В останні роки свого життя особливо суворо ставився до недбальства колег. Таке було враження, ніби передчував швидкий догляд, працював буквально на зношування.
Музиканти його побоювалися. На репетиції могла муха пролетіти — і її дзижчання було чути. Якщо хтось помилявся двічі-тричі, то йшов, щоб не викликати гнівну тираду маестро. Стефан Васильович не кричав, але говорив без церемоній, прямо не завжди підбираючи слова. Для нього музика була вищою за будь-які категорії, принципи та моральні постулати.
Якось маестро приїхав до Харкова диригувати Симфонічним оркестром. На репетиції музиканти зіграли фальшиво. Турчак просить повторити. Знову погано звучить. Стефан Васильович кидає диригентську паличку та вилітає із зали. Музиканти завмерли, чули про круту вдачу маестро.
За півгодини повернувся, посміхнувся і продовжив репетицію, як ні в чому не бувало. Коли його запитали, що трапилося, він відповів: «Дізнався про ваші зарплати. На той мізер, який ви отримуєте, ви граєте чудово!». Але той випадок скоріше виняток із правил. Своїм музикантам жодних потурань диригент не робив, вважаючи, що у столичному театрі мають працювати суперпрофесіонали...
27 лютого 1988 року урочисто відзначили 50-річчя маестро. Турчак стояв за пультом радісний і схвильований. Виконувалася симфонічна музика, найкращі оперні артисти виступали у програмі. Сцена філармонії потопала у квітах. Той концерт можна назвати прощанням із шанувальниками. Тільки близькі знали, що важка недуга (рак мозку) підточувала сили Стефана Васильовича. Були операції, які не принесли бажаного результату. Диригент помер підйомом своїх можливостей. Нездійсненими залишилася маса його творчих задумів. Він хотів зайнятися Вагнером...
Стефан Турчак можна сказати,що “ згорів” у напруженій творчій праці, якій віддав увесь свій талант, душу і серце. Пішов у вічність 23 жовтня 1988 року, залишивши по собі найяскравішу сторінку в історії Національної опери України, українського і світового музичного мистецтва.
Світла пам’ять!
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
|