| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Юрій Круліковський: «Зараз ми дуже багато втрачаємо, особливо, це стосується нашого авторитету як країни»
1 серпня 2015, субота
Поширити у Facebook
 За адресою, де протягом десяти років знаходилась унікальна галерея «АртХол», сьогодні – богемний ювелірний салон, у який… неможливо потрапити.
Серед білого дня – зачинені двері і завішані ролетами вікна.
І так вже понад три роки. Поки величезне приміщення пустує, директор Благодійного Фонду «Фонд сприяння розвитку мистецтв» Юрій Круліковський намагається відновити колишню діяльність галереї і невпинно працює над новими амбітними проектами.
Про перемоги і поразки на культурному фронті, про те, як виглядає українське мистецтво у контексті світового і навіщо потрібна культура країні, у якій іде війна, Юрій Круліковський розповів виданню «Київ 1».
Як і слід було очікувати, розмова почалася з наболілого.
- Зараз перед нами стоїть питання елементарного виживання. Ми опинились у надзвичайно складній ситуації – вже третій рік поспіль у нас немає приміщення. Найбільш прикро те, що ми втратили це добре влаштоване унікальне для культурно-мистецької діяльності приміщення ще наприкінці 2012 року, а воно й досі пустує. Для мене це абсолютно незрозуміла ситуація. Відтоді ми шукаємо можливості перенести вже сформовану діяльність Фонду на інший майданчик. Але це не виходило й у мирні часи, зараз – тим паче. Та все-таки я не припиняю пошуки і сподіваюсь відновити колишній масштаб роботи. Адже «АртХол» – це була не просто галерея, а мультифункціональний, багаторівневий культурний центр. Я можу абсолютно відверто стверджувати, що такою діяльністю ніхто не міг і досі не може з нами зрівнятися.
Ми щотижня проводили різноманітні важливі заходи, бували навіть дні, на які припадало по дві-три культ-події і ми ледь встигали перелаштувати приміщення під якусь іншу ситуацію. Наприклад, зранку могла бути прес-конференція, потім презентація музичного чи літературного проекту, а ввечері – концерт, лекція, майстер-клас чи кінопоказ. Наші двері були відчинені навіть у вихідні та святкові дні. Іноді нас критикували за таку багатофункціональність і, смішно сказати, нерівну діяльність. Але я на це завжди відповідав, що вона й не може бути абсолютно рівною, адже ми не комерційна структура, а галерея Фонду сприяння розвитку мистецтв, благодійна організація. Дуже шкода, що так безглуздо, вмить «зруйновано» цю різнопланову, унікальну культурну діяльність. Не можу спокійно говорити на цю тему…. тому що стільки було вкладено часу, енергії, сил, коштів, в решті решт… Шкода – не те слово!
- Фонд сприяння розвитку мистецтв надає в основному інформаційну і організаційну підтримку чи й матеріальну теж?
У ті роки, коли працювала галерея (2003-2012), систематично виділялась матеріальна допомога у вигляді благодійної підтримки розвитку музичного мистецтва (існувало шість музичних циклів), підтримка художників – участь у міжнародних виставках, ярмарках та фестивалях, благодійна допомога у проведенні художніх виставок (афіші, банери, мистецькі альбоми, буклети), підтримка ветеранів війни, соціальні, дитячі проекти тощо. Також раніше працювала грантова програма, Фонд надавав благодійні стипендії або мистецькі пенсії. Ми щороку отримували списки митців-пенсіонерів, які найбільше потребують допомоги, у нас було близько ста таких стипендіатів. Звичайно, це маленькі кошти, але для пенсіонерів це була вагома допомога.
До речі, у мене для історії залишився лист онуки Івана Франка – Дар’ї Тарасівни. Вона зверталась до Фонду, бо ми припинили виплату цих благодійних стипендій. Було дійсно дуже прикро і, чесно кажучи, навіть неприємно, адже це було у 2006 році й співпало з відзначенням 150-ї річниці від дня народження Івана Франка. Тоді було багато заходів та різноманітних фестивалів із буквально мільйонними бюджетами, присвячених вшануванню його пам’яті. Але чомусь, окрім Фонду сприяння розвитку мистецтв, не було нікого, хто би міг хоча б мінімально підтримати онуку Івана Франка. На жаль, нам довелось припинити виплату благодійних стипендій і хоча ми заявляли, що це тимчасово, ця «тимчасовість» триває вже … понад десять років.
- Пане Юрію, Ви сприяєте молодим митцям, немає ризику, що з Вашої легкої руки їм відчиняться двері в Європу і вони просто покинуть Україну? Відбудеться, так би мовити, відплив кадрів?
З нашої легкої руки двері відчиняються не тільки до Європи. Саме зараз в робочому стані виставкові проекти є навіть в Австралії, Сінгапурі та Гонконгу. А втекти можна й іншим способом, але у нас таких випадків не було (сміється). Всі повертались. І повертаються. У нас інша проблема – за кордоном залишилось декілька наших виставок, які ми ніяк не можемо повернути. Так сталося через несподіване й непередбачуване «блокування» роботи Фонду й відсутність фінансів.
- Тобто, картини лежать «мертвим вантажем» і ніде не експонуються?
Так, зараз ці виставки зберігаються у партнерів або друзів. Одна – в Голландії, інша – у Франції, а третя — в Канаді. Користуючись нагодою, що вони вже за кордоном, я намагаюсь кудись їх змістити, наприклад, показати в інших містах. З однією експозицією (яка в Голландії) це вже вдалося зробити. Ми маємо гарні стосунки з українським центром у Бельгії і я сподіваюсь, що зможемо цю виставку перемістити туди, згодом в Німеччину, поближче до кордонів України. А потім спробуємо домовитися з посольством, аби нам допомогли повернути наші картини додому в Україну.
- Складається враження, що наше мистецтво нашій державі не потрібно? Чому ж Ви, не митець, пов’язали своє життя з мистецтвом і благодійництвом?
До 2000-го року я жив у Донецьку і моя робота жодним чином не була пов’язана з культурою та мистецтвом. Працював як спеціаліст із зовнішньоекономічної діяльності і займався міжнародними контрактами. Але потім ми з дружиною переїхали до Києва, адже в усіх сферах життя тут більше можливостей. І хоча я народився у місті Харцизьку Донецької області і з Донецьком пов’язана значна частина мого життя, мушу визнати, що Донецьк – це місто, де була і є проблема з культурою. На величезне місто лише один драматичний театр, один театр опери та балету і ляльковий театр. За останні п’ять років відкрилося лише кілька галерей, де митці можуть презентувати своє мистецтво, для міста-мільйонника це катастрофічно мало. І мабуть, те що відбувається там зараз – це наслідки й культурних недоліків зокрема.
- Куди ж зараз їдуть творчі люди з Донецька?
Це те, за що я зараз дуже переживаю. Мені боляче, бо у Донецьку та області залишилось багато моїх друзів і навіть родичів, які страждають й не знають, що робити. Втрата роботи, бізнесу, майна, абсолютно всього… Вони на бачать виходу з цієї ситуації. Їх розкидало кого куди, багато хто переїхав у Київ, дехто в Дніпропетровськ чи Одесу, не мало й тих, що поїхали до Криму, і навіть виїхали в Росію. Але в моєму колі друзів – переважно настрої проукраїнські і вони в жодному разі не згодні з тим, що відбувається. І зараз їхній стан можна охарактеризувати одним словом – неймовірна розгубленість.
- Кажуть, що коли говорять гармати, музи мовчать. Чи погоджуєтеся з тим, що мистецтво відходить на другий план, коли в країні війна?
Думки і навіть суперечки стосовно того, чи варто зараз проводити якісь культурні або розважальні заходи, останнім часом чути все частіше. На моє переконання – обов’язково потрібно. І можливо, навіть ще більше, ніж раніше. Культуру та мистецтво у такі складні часи необхідно підтримувати, саме для того, щоб … не вмерти. І це не порожні слова. До речі, зараз на культурних заходах, у театрах чи на виставках, відвідувачів навіть більше, ніж коли у країні був мир. Мені здається, що люди настільки втомились від цього інформаційного та емоційного вантажу, що їм потрібно хоча б якось відключитися, долучитися до мистецтва. Тому вважаю, що на культурному фронті, у хорошому сенсі цього слова, теж не можна здаватися. Культура та мистецтво мають важливу властивість – лікувати душі й серця.
- А чи має бути мистецтво засобом пропаганди?
На мою думку, культура і мистецтво взагалі не мають перетинатися з політикою. Це моя особиста позиція як керівника організації культурно-мистецького напрямку. Я завжди у своїй діяльності заявляв, що ми поза будь-якими політичними процесами, бо якщо б розділяли на своїх і чужих різні політичні партії чи погляди, мабуть, ніколи б не зрушили з місця (прим. Юрій Круліковський є куратором та безпосередньо виконавцем більше ніж 300 виставок та проектів). Хоча, звичайно, зараз є цікаві цілеспрямовані пропагандистські проекти, як наприклад, те, що робить Антін Мухарський чи карикатурист Олег Смаль, який, на мій погляд, є одним з найталановитіших карикатуристів в Україні. До речі, ми плануємо показати його політичну карикатуру за кордоном, можливо, влаштуємо таку виставку в Брюсселі та Гаазі, а можливо, ще й в Греції. Проте спеціально акцентувати культурно-мистецькі програми в площині бойових дій і АТО не потрібно.
Розповім про цікаву закордонну мистецьку подію з нашого нещодавнього досвіду. В листопаді минулого року в Гаазі було презентовано культурно-мистецький проект «Мистецтво, Культура та Революція. Вплив турбулентних часів / натхнення українського ЄвроМайдану», де було представлено фотографії Володимира Харченка, живопис Владислава Шерешевського та коротка документальна стрічка про Майдан Дмитра Тяжлова. Проект голландської фундації Matrix Orange, Нідерланди (Ідея проекту та його головна організація Наталії Буряник). Але цей захід підтримали і долучились до партнерства Посольство України в Нідерландах і особисто секретар посольства Наталія Клімкіна, яка знайшла спонсорів в Голландії, щоб забезпечити особисту присутність художника і фотографа з України й допомогла із контактом Дмитру Тяжлову; організація Humanity House в Гаазі, яка надала приміщення для заходу та інфраструктуру; голландська компанія і спонсор Matrix Orange «Over The Web», яка видала брошури; також «The Hague Bridge» при місцевому муніципалітеті та Фонд сприяння розвитку мистецтв.
Оскільки у залі було багато недавніх емігрантів з України, тема поточних подій в Україні була дуже важливим й емоційним аспектом, тому вони мали тенденцію переводити тему мистецтва на тему сучасності, у даному випадку, на тему війни. Більше того, саме ця аудиторія мала дуже добру уяву про те, що відбувається в Україні. А усім «не українцям» було цікавіше обговорювати тему мистецтва, як і було заплановано заходом. Ця подія вийшла дуже цікава, корисна й насичена. Це був для мене такий перший досвід – подія навіть не одного дня, а одного вечора.
А взагалі, це відомо: там таке тихе, спокійне життя, і Єврозона з одного боку дуже близько, а з іншого – так далеко від нас…, що їм важко до кінця зрозуміти нашу внутрішню ситуацію. Тому, вважаю, що за кордоном треба презентувати не проекти, сфокусовані виключно на українсько-російських відносинах та військових подіях, а навпаки, показати наші таланти і нашу країну з мирного, мистецького боку.
- Пане Юрію, іноді складається враження, що події останнього року для багатьох митців стали шансом заявити про себе, показати себе за кордоном. Адже є зацікавленість Україною, а війна стала джерелом натхнення.
Можливо, є і такі випадки, адже деякі митці дуже комерційні і добре пристосовуються до умов. Але я б не виділяв це як тенденцію, думаю, що таких діячів небагато. Більшість все-таки працюють за своїм покликанням, натхненням і просто роблять те, що відчувають. У мене навпаки складається враження, що останнім часом деякі митці вже втомилися від теми бойових дій в зоні АТО. До речі, у вересні ми плануємо презентувати українське мистецтво на міжнародному фестивалі сучасного мистецтва в Грузії (Арт-вілла Гарікула).
Вже є домовленість про відкриття Українського павільйону на ювілейному XV фестивалі. І я як комісар цього проекту не хочу торкатися теми наших стосунків з Росією, не хочу акцентувати на проблемах. Хоча плануємо показати фото-проект «Добровольці» Андрія Котлярчука. Представляти країну на такому заході для мене велика відповідальність і я прагну спланувати програму так, аби показати нашу культуру і мистецтво якомога різноплановіше. Там є можливості презентувати не тільки живопис, графіку, фотографію чи інсталяцію, а й кінострічки і навіть театральне мистецтво. У нас дуже тісні взаємозв’язки з Грузією на рівні Міністерства культури і Міністерства діаспори Грузії, на нас там чекають, готові прийняти, але поки що залишається відкритим питання спонсорства для покриття витрат на подорож.
- А як загалом українське мистецтво сприймається у світі?
Українське мистецтво цікаве для західного глядача. Інтерес до України є, поціновувачам мистецтва подобається наша школа. Західні спеціалісти і художники інколи дуже дивуються та відзначають високий рівень майстерності наших художників. Якщо, наприклад, проаналізувати сучасне мистецтво Західної Європи, то можна помітити, що для їхніх робіт характерна простота та відвертий мінімалізм, український живопис натомість набагато складніший, і цим сучасна українська школа відрізняється від західної. Але коли ми влаштовуємо певні мистецькі проекти, то митці розраховують і сподіваються на якийсь фінансовий результат, на те, що їхні роботи когось зацікавлять і вони будуть там куплені. Але, на жаль, це трапляється дуже рідко. Бо складно уявити, щоб на виставці в Голландії, Німеччині чи Франції купували не свого художника. Там діють свої закони та правила, там переважно купують своє мистецтво, підтримують, так би мовити, власного «виробника» (сміється). Аби твори мистецтва продавалися, потрібно створювати бізнес-проекти, тобто вкладати гроші в митця, його ім’я, а вже потім можна розраховувати на фінансово-вигідний результат.
— Чи збільшилась зацікавленість українським мистецтвом у світлі подій останнього року, адже все-таки Україна почала привертати більше уваги у світі?
На певному етапі було збільшення інтересу до України, але мені здається, що зараз ця зацікавленість значно згасає. Адже не подобається те, що відбувається у нашій країні, багато людей не задоволені реформами, які були заявлені, але …. жодним чином не проводяться. Мені здається, що зараз ми дуже багато втрачаємо, і особливо це стосується нашого авторитету як країни. Тому зараз стоїть важливе завдання – піднімати авторитет держави завдяки культурним проектам.
- А що б Ви могли сказати про благодійництво в Україні порівняно з європейським?
Чесно кажучи, я не дуже знайомий з благодійництвом у Голландії, Франції чи Німеччині. Але можу однозначно сказати, в Україні дуже недосконале законодавство в цій галузі. Для того, аби благодійництво і меценатство в нашій країні дійсно запрацювало, треба зробити ще дуже багато. Нам потрібні закони, які б сприяли розвитку благодійництва та меценатства, наприклад, щоб бізнес теж був зацікавлений у підтримці благодійних проектів. На жаль, те законодавство, яке є зараз, жодним чином не сприяє, а швидше навпаки гальмує нашу роботу й розвиток культури та мистецтва.
- А ще останнім часом можна почути багато нарікань на Міністерство культури…
Почавши працювати у Громадській Раді при Міністерстві культури, на власному досвіді переконався, наскільки у нас все недосконало і, чесно кажучи, сумно. Прикро, але доводиться констатувати, що «совковість» у нашій країні – це головне, що заважає нам рухатись і розвиватись. Це те, з чим останнім часом мені доводиться дуже часто стикатися. Працювати якісно в таких умовах просто неможливо, робота гальмується самою, поки що, незламною системою. Наприклад, з одного боку, від Громадської Ради Міністерства культури вимагають звітів про діяльність, а з іншого, ми навіть не можемо налагодити елементарну взаємодію з департаментами та підрозділами Міністерства культури. Не можемо дізнатися про їхні плани та роботу, а «там» іноді взагалі не розуміють, навіщо й кому потрібна ця Громадська Рада. Ситуація просто абсурдна.
- У Вас є конкретне бачення того, якою має бути якісна реструктуризація Міністерства культури?
Не можу брати на себе таку відповідальність, але те, що у нас не вистачає фахівців – це, на жаль, так. І головне, що це стосується не тільки Міністерства культури, а й багатьох інших міністерств і відомств сучасної України. На превеликий жаль, там переважна більшість непрофесіоналів й людей, які не хочуть, та й не можуть взагалі мислити загальнодержавними інтересами. Саме в цьому найбільша, я б навіть сказав, глобальна проблема.
- А які основні проблеми нашої культури і митців Ви б виділили?
Проблем в культурі немає. І в митців теж (сміється). Тільки одна велика проблема – як зараз культурі вижити. Це єдине і найважливіше питання. Хочу вкотре підкреслити, що ніякого розвитку, ніякого подальшого цивілізованого життя без культури і мистецтва просто не буде.
- Й наостанок. Які проекти у найближчих планах?
Тезово – співпраця із західноєвропейськими колегами – виставкові плани в Голландії, Бельгії, Німеччині, Франції. Участь у міжнародних арт-фестивалях та виставкових проектах. Окремо – перспективний та досить амбітний план – відкриття Українського культурного центру в Брюсселі.
*****
Юрій Круліковський (15.08.1964 р., м. Харцизьк Донецької області) – Директор БФ «Фонд сприяння розвитку мистецтв», м. Київ (з 2003р.). Директор галереї «АртХол» (з 2008р.). Співзасновник Міжнародного благодійного фонду «Українська спільнота» (з 2001р.). Співзасновник Циклу концертів класичної камерної музики «Music-Review Weekend» (з 2008р.), співорганізатор спільного благодійного українсько-канадського освітнього проекту в галузі поглибленої освіти з французької мови – конкурсу «Je veux bien parler le Français!» (з 2011р.), Член Міжнародної Музейної Ради ICOM (з 2011р.), голова Комісії з міжнародних питань та культурно-просвітницької діяльності Громадської Ради при Міністерстві культури України (з 2014 р.).
Автор: Оксана Габдукаєва
Концертний зал: Галерея Фонду сприяння розвитку мистецтв
Джерело: kyiv1.org
|