|
|
Лятошинський замість Чайковського має звучати на європейських сценах сьогодні, - диригент Ревакович
Сьогодні
Поширити у Facebook
Джерело: espreso.tv
Польський диригент українського походження Роман Ревакович, нащадок депортованих під час Операція «Вісла», уже понад три десятиліття послідовно будує польсько-українське порозуміння через класичну музику. Як ініціатор і артдиректор фестивалю Дні української музики у Варшаві, він відкриває польській публіці українську симфонічну та хорову спадщину, водночас організовуючи виконання польської музики в Україні
У Польщі він популяризує українську класичну музику, а в Україні - польську. Він є ініціатором і артдиректором Фестивалю «Дні української музики у Варшаві» і щороку влаштовує концерти польської музики в Україні. Польський диригент з українським корінням Роман Ревакович - нащадок українців, переселених унаслідок операції «Вісла». Власне, родинна травма підштовхнула його до думки будувати польсько-українське порозуміння. Згодом це стало його життєвою місією.
Бачимо часто в новинах, що якийсь поляк чи якась полька напали на українців. Хоча на початку вторгнення знаємо неймовірні історії допомоги поляків українцям. Як музика класична може вибудувати порозуміння?
Це довгий процес. По-перше, польсько-українські відносини - це століття. Можна так сказати, що половина польської аристократії має українське чи руське коріння. Так що треба так сказати: дуже близькі народи, близькі мови. Я вважаю, що поляк зрозуміє українця і навпаки, навіть не володіючи взаємними мовами. Як ви сказали, я своє життя присвятив будуванню польсько-українського порозуміння через музику. Щоразу це краще, хоча непросто, тому що високої української культури в Польщі не забагато. Український репертуар, зокрема музичний, досить непросто пробивається на польські філармонічні сцени.
Це можна пояснювати, але я пройшов всю музичну освіту в Польщі і ні разу не мав уроку про українську музику. Ні разу. 10 років була і теорія музики, і композиція, і диригентура. На теорії музики, на фольклорі ми згадували навіть про Ескімосію, бо там три звуки, якісь там дримби, Африку, бо ритми, балканські країни. А про українську музику я не почув.
Хоча Україна зовсім поруч.
Говорю про це тому, що сьогоднішні музичні корифеї, які очолюють музичні установи, такі знання отримали у вишах музичних, тобто не отримали. Дійти з інформацією про українську музику до широкого глядача - раз, а два - … Може, навпаки: раз - до директорів установ, є непросто. Саме з таких міркувань уже ледь не 30 років тому були засновані «Дні української музики у Варшаві», які поставили собі на меті показати найкращі зразки української музики в перших музичних залах столиці Польщі за участі дуже вагомих колективів, як українських, так і польських.
Розкажу таку пригоду, бо мушу сказати, що та страшна війна, яка почалася в повному масштабі у 2022 році, спричинила таку ситуацію, що в березні я отримав телефонний дзвінок від члена управи одного з найбільших польських банків, який спитав, чи ми могли б щось зробити. Це вперше трапилося таке. Так що через годину я вже був на розмові. А у вересні ми мали дуже вагоме представлення польської музики за участі хору, оркестру Національної філармонії у Варшаві, знаменитих солістів. Тоді на цьому концерті прозвучав, між іншим, прекрасний, дуже вагомий твір Богдани Фроляк «Праведная душе» до віршу Шевченка. І таке бувало.
Це також було представлення української музики.
Саме так, фестиваль присвячений виключно українській музиці. Ми записуємо концерти останніх пару років, п'ять років приблизно, усі концерти є доступні на YouTube. Так що можна на це подивитися, щоби концерт не лише відбувся і пішов, правда, до глядача в залі, але також можна було цю музику і пізніше послухати, з нею познайомитися, - таку акцію проводимо. Це частина активності популяризації української музики в Польщі.
А друга активність - це пропагування польської музики в Україні. Якраз я в Україні зараз уже після двох концертів, в Ужгороді і в Рівному. Я дуже щасливий, що і таку можливість маємо. Це відбувається за підтримки Інституту Адама Міцкевича з Варшави і Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща. Але також за підтримки і у співпраці з українськими філармоніями, які надають свої оркестри, організацію концертів. Так що маємо таку синергію і можемо і українській публіці показати польську музику.
Ви сказали, що представили варшавській, польській пбліці українську культуру 30 років тому. Чи розуміла Польща, що таке Україна, що таке українська музика, хто такі українці? Бо це зараз у всіх Україна на слуху через це повномасштабне вторгнення, через цю страшну війну. А тоді?
Ви до історії мене спрямовуєте. Я народився в Польщі, я виростав у Польщі. Тобто українство в Польщі дуже поволі доходило до вагомості, я так скажу. То, може, українському глядачу буде цікаво почути про українську громаду, яка відживала в Польщі після цього розпорошення у 1947 році?
10 роками пізніше, у 1956 році, після цього славнозвісного, правда, з'їзду в Москві, який зробив відлигу в тій страшній сталінській системі, також і ця українська громада почала відживати. Постали установи українські в Польщі, українське суспільно-культурне товариство, яке було такою формальною платформою для дій різних колективів, хорів, танцювальних ансамблів у різних місцях Польщі. Поставали школи, був ліцей загальноосвітній з українською мовою навчання в Легниці.
До речі, моя тета, рідна сестра моєї мами, була директором цієї школи у свій час, з кінця 1950-х. У 1970-х її насильно зняли, бо забагато займалася танцями і хорами. Ну, але то цікава ситуація. Розпорошення мало на меті асиміляцію і знищення українства в Польщі. Так не сталося, тому що люди почали себе організовувати, як я сказав, і навіть в таку формальну організацію, яким було Українське суспільно-культурне товариство. Тоді почав виходити тижневик «Наше слово», до сьогодні він виходить.
Школа… Розумієте, та молодь, яка з'їжджалася з різних усюд свого розпорошення і свого загублення в польському середовищі, раптом у тій згуртованості відчувала свою силу. І там якби своєрідна гордість з'явилася з цього, що можна говорити українською мовою і що можна співати українські пісні. Поволі все якби еволюціонувало.
У моєму житті дуже вагому роль відіграв український чоловічий хор «Журавлі». Він був створений у 1972 році, це було своєрідне звершення раніших різних хорових активностей. Очолив цей хор Ярослав Полянський, диригент, у цей час уже з досвідом хоровим, він комунікував з Україною. І цей хор, і його форма діяння є своєрідним подоланням цього розпорошення. До сьогодні хор існує і до сьогодні існує в такій же формулі: хористи проживають у всій Польщі, у розпорошенні, з'їжджаються раз на пару місяців у вибране місце і після кількох днів репетицій дають концерти.
Я почав співати в цьому хорі на початку моїх студій. То був 1979-й рік, страшно давно. І після кількох років мого буття членом хору раптом там виникла проблема з диригентом. Був стан воєнний, різні перипетії. Старші хористи взяли мене на розмову, кажуть, є проблема: або нам накинуть диригента, який буде нас тягнути на 1 Травня або Жовтневу революцію, і хор перестане існувати, або ми будемо мати хор у своїх руках - можеш у цьому допомогти? І так я став диригентом цього хору.
Мушу сказати, що, як раніше я вже говорив, я не мав контакту з українською музикою і культурою в школах. У хаті українство було вагоме для мами: на полицях стояли книжки Шевченка, Лесі Українки, Франка. Але мені було то далеко, раз я не знав настільки мови, щоби це сягати. Зрештою, музика мене настільки полонила, що для мене Бетховен, Шопен, Брамс - це було святе. У тому контексті не було українських композиторів. Щойно я став диригентом хору, я почав вивчати українську музику, і тоді Лисенко, Бортнянський, Стеценко і так далі почали бути для мене вагомими прізвищами.
Ми мали з тим хором вагомі акції і поїздку в Америку у 1986 році. Але що хочу особливо згадати - це поїздки хору в Україну. Ми тричі приїхали в Україну в такий дуже зламний для України час, бо це був березень 1989 року. Радянський союз хоча в тріщинах, але ще стояв міцно. І ми дали пару концертів у Львові, Рівному, в Києві. Унікальна подія, унікальна пам'ять. Є згадка фільмова з цієї поїздки. Ми взяли камериста з собою. Пам'ятаю, повертаємося з цієї поїздки, я дивлюся на матеріали, питаю: а де хор? А він каже: "Знаєш, ти щось там махаєш, вони співають, а публіка…". Він професійний режисер, Кшиштоф Войтяховський, автор багатьох фільмів з нагородами на фестивалях. Він відчував публіку. І в очах, правда, ці переживання… Він каже: "Сьогодні ви збудили Україну".
Також вагома поїздка хору була через два роки, це був листопад 1991 року, коли ми зробили концертну трасу Полтава – Луганськ – Донецьк – Дніпропетровськ – Запоріжжя - Кривий Ріг - Кіровоград - Черкаси - Київ. Ми тоді агітували за Лук’яненка. Це було напередодні референдуму, вагомі акції. Так що хор мене втягнув в українську справу.
За років 10 праці з хором трошки я вигорів. Самодіяльна формула праці також не давала такої великої музичної сатисфакції. Я повернувся на професійні стежки. І ці стежки завели мене також до професійного середовища у Львові. Тут я комунікував з Юрієм Ланюком, львівським композитором, і з іншими товаришами з музичного середовища. З цієї комунікації виник фестиваль «Контрасти». І за моєї участі в цьому фестивалі багато було польської музики, польських виконавців. Уже на другому фестивалі, це був 1996 рік, ми мали вагому подію - приїзд хору, оркестру Краківської філармонії під диригуванням Пендерецького.
Ну, але кажу: багато польської музики в Україні. Я собі задав питання: а що з українською музикою в Польщі? І мусив сказати, що небагато, щоби не сказати нічого. І на такій хвилі виникли «Дні української музики у Варшаві», які вперше відбулися в грудні 1999 року.
Як ваша родина стала переселенцями «Вісли»? Яким було ваше дитинство?
Воно було шизофренічне, тому що в хаті говорилося українською мовою, а ледь батьки виходили за поріг хати, мова мінялася. Я не чув, щоби батьки між собою говорили українською мовою на вулиці. Так що, розумієте, я жив у подвійному світі, у тому світі, в якому виростає молода людина, - світі школи, товаришів шкільних, для яких моя домашня справа була такою, наче не було її. Так, вона була моя хатня. А для товаришів я був нормальною людиною, такою, як усі інші.
Родинне моє містечко - Лідзбарк-Вармінський, на півночі Польщі, північніше від Ольштина, який є обласним центром. Я досить швидко після початкової школи поїхав до середньої школи в Ольштин. І там знову музика мене захопила, я в ній був занурений уповні. Українство з'являлося тільки коли я приїжджав до хати на свята, які були на два тижні пізніше за офіційні. Для батьків, особливо для моєї мами, українство було дуже вагоме, це було її життям - її участь у церковних богослужіннях Української греко-католицької церкви.
А бувало, що вона з вами сварилася, коли ви, можливо, вдома переходили на польську мову?
Ні, ні. Для моїх батьків українська мова була природною мовою. Розумієте, моїм батькам було за 30, батькові вже за 40. То люди, сформовані раніше, тобто для них українство було природним існуванням. Зрештою вони постраждали і були дуже активні в українській справі. Загальна ворожнеча тодішніх часів їх примусила, що вони прийняли таку поставу, що українство є наше і дуже вагоме для нас. Натомість назовні ми мусимо жити, є діти, треба якось влаштувати сім'ю і матеріально забезпечити.
Мамі імпонувало то, що я музикою захопився. У нас не було такого, що ми маємо маніфестувати українство. Очевидно, коли я став диригентом хору, тоді це було простіше, я вже не скривався з моїм українством. І мало цього - я ледь не відійшов від професійних стежок в цей час. Повернення було вже непросте. Мої товариші вже дорогою кар'єри займали якісь місця, а я був такий дивний - де він пішов? Ну але так то було.
Як зараз у Польщі з російською музикою класичною? Адже ми знаємо, що «вєлікая русская культура» - вона повсюди, у всьому світі. Навіть в Україні тільки-но починаєш говорити про «вєлікую русскую культуру» і чи вона справді така велика, то тут же ж знайдеться дуже багато захисників, які скажуть: «Ми не можемо без Чайковського», «Ми не можемо без Булгакова, без Льва Толстого», якщо йдеться про літературу, і так далі, багато-багато імен. Польща теж має такий пієтет?
Так. Минулого тижня я замітив, що у Варшавській філармонії виконали велику 6-ту симфонію Чайковського. Ця хвиля домінування російської музики існує. Є люди, які говорять таке: «Ми розділяємо цю агресію російську на Україну від великої російської спадщини». Аргументи, які я їм представляю, - що це неправильно, що так звана російська велика культура прикриває російське варварство, російський кремлівський режим вживає засобів, аби ця «велика культура російська» була присутня в різних місцях у світі. Бо там десь далеко публіка, яка не має контакту з тими звірствами, буде думати: «Ну, вони ж не можуть бути аж так погані, коли в них така велика культура». Так що, на превеликий жаль, є також у Польщі люди, які не відчувають цього механізму - що є щось, що називається soft power, слаба сила. Культура є таким soft power. І це моє також глибоке переконання, що присутність сьогодні російської культури в публічному просторі якби зм'якшує російські злочини - так би треба сказати.
На жаль, так є. Де можу, маніфестую таку думку. Також роблю позитивні кроки - пропоную українську музику, щоб вона звучала. Уже маю якісь успіхи. Я вже сказав, що пару років тому ми мали ансамблі Національної філармонії у Варшаві в нашому фестивалі. Плануються також чергові заходи. У цьому році будемо мати тільки українські колективи. Запрошуємо піаніста Данила аєнка, львів'янина, з сольним фортепіанним концертом, ансамбль Partes із Києва, який представить українську хорову спадщину XVII-XVIII століть. Буде Андрій Ляшук із Рівного, співак, лірник, який покаже цю ж традицію українського співу. І на фінал буду мати симфонічний оркестр Національної філармонії з Києва, який покаже вагомі твори симфонічної спадщини, буде Лятошинський, Станкович, Іван Небесний покаже свій твір, диригуватиме актуальний головний диригент цього оркестру Теодор Кухар. Так що намагаємося показати, що в українській музичній культурі є вагомі речі.
Але як людина, яка має прекрасну музичну освіту, як диригент, як людина, яка знається з творами класичної музики, скажіть, чи справді російські композитори є аж такими винятковими, як дехто каже, що вони найкращі, що це світ весь захоплюється і світ вважає їх найнайкращими? Чи це така думка в українців, наприклад, побутує через те, що ми були колонізовані довший час Росією, а потім Совєтським союзом, який є правонаступником Росії, і тут насаджувалося тільки те, що ось ці композитори - вони найкращі, а ці ваші - то таке вже?
Ні, бо, по-перше, в культурі важко виміряти «най», бо то в спорті просто так - хто перший добіжить до мети, тоді цей перший. Є великий пласт західноєвропейської культури: німецька культура музична - Бетховен, Бах і так далі. Є в російській музичній культурі вагомі й цікаві зразки. Музика - це є мистецтво інституціональне. Тобто там, де є держава з установами, держава забезпечить існування оркестрів, оперних театрів, дає можливість композиторам розвиватися в тих жанрах. Прошу, приклад Польщі: є геніальний Шопен, але то є піаніст, він мав свій інструмент у руках, симфонічна спадщина не аж така велика - Польща не мала держави в XІХ столітті.
Прошу звернути увагу, що російська держава стала сильною державою щойно на початку XVIII століття - до речі, завдяки українцям, Теофану Прокоповичу, як знаємо. Я люблю говорити моїм друзям: чи ви знаєте, що назва «Росія» була встановлена у 1721 році, за чотири роки до смерті Петра І Великого? Раніше була якась Татарія, Московія і щось там. Але що хочу сказати: 100 років пізніше ми маємо Глінку, 100 років знадобилося державі стати міцною в політичному плані. У міжчасся ця ж Росія ковтає Польщу, між іншим. І маємо велике XІХ століття.
Так, там є цікаві явища. Але чи «най» - далеко не «най». Є також інші цікаві зразки музичні. Є чудова французька музика. Про німецьку я вже говорив. Так що то є велика культура, то нема сумніву. Тільки сьогодні ця велика культура заслонює очі на небезпеку, яка йде від Москви. Но вже люди будяться, пізно будяться. Що мені приємно в Польщі чути сьогодні - що Україна є захисник Польщі і Європи, такі голоси вже лунають. Сподіваюся, що ці голоси дійдуть також до корифеїв польської культури і знайдуть вони місце для української музики, інших українських культурних активностей.
Ви згадували німецьку культуру, німецьких композиторів. Дуже часто, коли українці кажуть, що не можна зараз виконувати твори російських композиторів, бо це частина російської культури, а Росія цією культурою прикриває свої злочини, то українцям кажуть: а от ви ж слухаєте німецьких композиторів, а Німеччина була нацистською, був Гітлер.
Ви самі сказали: була. Була колись, а це є сьогодні. Я такої думки: коли московський агресор перестане бути агресором (я поділяю думку людей, які вважають, що Москва перестане бути загрозою, коли розпадеться на різні політичні дрібніші утворення), тоді є місце на поворот цієї ж культури. Вона вагома. Це є світове культурне надбання. Сьогодні ж це натуралізація цього ж агресивного злочинного режиму з Москви.
І тому це є час поставити російську культуру на паузу. Моє переконання, радикальне може, але - можливо через те, що я і українське коріння маю, і з Україною маю контакт, і кожен день входжу в інтернет і маю вісь, що відбувається, - я маю відчуття загрози, і не тільки для України. Може, з цього цей мій радикалізм, ну, так це відчуваю. Сподіваюся, що і більшість поділить цю думку.
Є ще інші аргументи, мовляв, українська культура - це ж здебільшого сільська культура. Знову питаю вас, як людину, яка добре знається на класичній музиці, і на українській у тому числі.
Це невігластво. Це брак орієнтації. Маємо симфоніста Бориса Лятошинського. Є всесвітньо відомий сьогодні в музичних кругах Валентин Сильвестров. Є ряд інших композиторів. Скільки ж я музики виконав української! Є молоді - Олександр Шимко. О, ще таке вам скажу, бо то також вагома акція. Олександр Шимко, київський композитор родом із Чернівець, написав твір, великий твір на великий хор, великий симфонічний оркестр, етнічний ансамбль. Він думав про «Божичі» на сопрано до літургійних текстів і до текстів елігійних народного походження. Велике полотно. Я старався, ледь не шість років шукав можливості, щоби це виконати.
Приходить цей страшний 2022 рік, комунікую з директором Національного форуму музики у Вроцлаві. Кажу: є такий твір. Розмова була в березні, на фінал фестивалю (одного з найбільш вагомих музичних фестивалів у Польщі «Братислава Кантонс») він поставив прем’єрне виконання цього твору. Задум був, щоби запросити хор і оркестр Варшавської філармонії. Хор не міг, уже мав плани, але оркестр узяв участь. Тоді він запросив хор «Думка» з Києва.
Потрібен був великий хор. Анджей Косендяк, дуже вагома постать у польській музичній культурі, дав згоду на участь хору своєї вроцлавської музичної установи. Репетиції відбулися у Варшаві, тобто хор «Думка» приїжджає до Варшави, хор із Вроцлава приїжджає до Варшави, усі інші, 200 чоловік їдемо до Вроцлава. І на фінал фестивалю «Братислава Кантонс» у 2022 році відбувається прем'єрне виконання твору «Вирій» Олександра Шимка - вагома подія. За цей твір минулого року Олександр Шимко отримав Шевченківську премію.
Але скажу таке: цей твір був тільки раз виконаний - у Вроцлаві. Дивуюся, що українські музичні установи якось не зацікавилися цим твором, навіть коли композитор отримав таку вагому нагороду, як Шевченківська премія.
Може, послухають нашу розмову й візьмуть до відома.
Рекомендую.
Якось була моєю гостею Вікторія Зварич, молода українська балерина. Вона була солісткою Львівської опери. Після повномасштабного вторгнення вона почала блогерську діяльність і, власне, досліджувати український балет, зішкрібати наліт цей російський. Українська балетна школа дуже довгий час була російським насправді балетом. Вікторія каже: її дослідження виявили, що Росія дуже часто по Європі фінансує просування своєї культури і це захоплення невипадкове. Вона знайшла певні розслідування, коли Газпром проплачує театрам, філармоніям те, щоб в їхньому репертуарі з'являлися ті чи інші твори.
Це відомий факт. Ви тут мені Америки вже не відкриваєте. Росія має засоби фінансові великі, правда, від тих енергоресурсів і має розуміння сили культури. Так, це так працює. Не тільки в тих сферах - також і у сфері журналістики, і в інших, де будується коло прихильників для своєї справи. Так, це так відбувається. Промоція своєї культури - це вагома справа. Знаємо, що вже в Україні є український інститут, який ставить собі завдання показувати українську культуру у світі.
Але ви ще сказали про український репертуар. З певним сумом дивлюся, що є українські виконавці, які не цураються російського репертуару.
О, це теж проблема.
І так собі думаю, невже ж то є так, що є вибір: поставиш російський твір - дістанеш концерт, не поставиш - не дістанеш. Не знаю, важко сьогодні уявити, що український виконавець сам від себе каже: «Я хочу грати російську музику». Дивне мені це питання.
Я чула аргументи від цих українських виконавців про те, що, мовляв, це ж класика світова, люди прийдуть на це, а заодно послухають і щось українське чи подивляться на щось українське. Чи це робочий аргумент?
Мене не дивує, чому в тому контексті, де є українська музика, не звучить Бетховен, а таки мусить Чайковський звучати? Чи за цим щось не стоїть, якісь зусилля, щоб якраз на концерті в одній програмі була музика і російська, і українська, щоби знейтралізувати?
От бачите: на сцені вони дружать, то можуть у принципі потоваришувати?
Ну так, то легко. Тільки Донбас віддайте - і буде вже все в порядку. Так?
А от що в цих музичних колах говорять не про музику, а власне про війну?
Знаєте, то не є тема розмов.
Але ж багато, напевно, ваших колег знають про ваше українське коріння.
Ну, звичайно. Ні в кого немає сумніву, що відбувається в Україні. Мої добрі друі все розуміють і в соцмережах також висловлюють своє обурення і свою думку і підтримку для України. Тут таке роздвоєння… Я не знаю людей в моєму оточенні, хто би не мав ясної думки про російську агресію на Україну. Але є люди, які вважають, що ця агресія - то одне, а культура - то друге. На жаль, так це відбувається.
А що ще російського є на афішах польських театрів, філармоній, концертних залів?
Бувають опери російські.
А до них інтерес значно більший, ніж до творів визначних композиторів інших країн, чи так само, однаково?
Тут є ця проблема: російська культура утвердилася як вагома частина світової культури. Ще наприкінці XVIII століття Чайковського не хотіли грати у Франції. Але був такий Дягілев, який російськими сезонами зробив багато, Стравінського, правда, випромував. А далі маємо перемогу над фашизмом і великий радянсько-російський вклад у цю перемогу. Ну і маємо Радянський союз, який був, так би мовити, радянський за формою, але російський за змістом. Тобто світ прийняв російську культуру як частину великого світового надбання. І ті всі, які функціонують в тому культурному просторі, вважають, що це є частка великого світового надбання і ми маємо цю частку також показувати.
Можна зрозуміти тих людей. Це люди, які не заглядають кожен день у вісті, що торкаються війни. У Львові кожен день чуєте про війну, є тривога через якийсь час, є страшні речі, так, але не кожен день. А в Польщі цього зовсім нема. Ну, якісь там дрони влетіли – і здивування: як то дрони влетіли? Кажу в Польщі: вам треба, щоб до вас тут сильно прилетіло, щоб ви зрозуміли, що війна є поряд? Є люди, які вважають, що загроза дуже велика, - прем'єр Польщі говорить такі речі, так що відчувається, що державні установи відчувають небезпеку ситуації.
Але я мушу так сказати, що підтримка для цього ж фестивалю «Дні української музики у Варшаві» є, і вона настільки вагома, що ми можемо запросити навіть симфонічний оркестр із Києва. Уже третій раз отримали трирічну дотацію від міста Варшава. Маємо дотацію трирічну від Міністерства культури і національної спадщини Польщі. Так що вважаю, що установи реагують на цю нашу пропозицію в розумінні того, наскільки українська культура потрібна в польському просторі в ситуації, де її не є аж так багато, як би ситуація вимагала.
Ті акції музичні, які показують українську музику в Польщі і польську в Україні, реалізуються фондом, який я заснував за рік до того, як відбувся перший фестиваль український в Польщі. Це був 1998 рік. До речі, також пов'язаний зі Львовом і з моєю співпрацею з Юрієм Ланюком, якого музику тоді я активно виконував. Був задум записати платівку, був спонсор, який давав гроші на цю платівку. Потрібен був фонд, і це була причина реєстрації фонду. Ми не встигли з цією реєстрацією, знайшовся інший фонд з дуже цікавою назвою «Фонд добрих ідей», який прийняв цю підтримку фінансову. Так зміг вийти цей альбом з музикою Юрія Ланюка.
Але раз фонд був заснований, він почав діяти. І одною з перших акцій цього фонду була організація тих перших «Днів української музики у Варшаві» і далі акцій з польською музикою в Україні.
Ми так говоримо багато з вами про російську культуру, але, якщо подумати, є Польща, і Україна з нею теж сусідить. Чи українці добре знають польську класичну музику, польських композиторів?
Ну, звичайно, знають таких велетнів, як Шопен, Монюшко, Шимановський. Професіонали знають, без сумніву, сучасну польську музику: Лютославський, Пендерецький, Гурецький - це є світові імена. Я люблю ще також говорити, що є механізм східного і західного сусіда: східний сусід з більшою увагою дивиться на західного сусіда. Українці з більшою увагою дивляться на Польщу, поляки з більшою увагою дивляться на захід. У Польщі в музиці є великі імена, які сьогодні вже, як я сказав, зайняли світові місця. Вагомі музичні місця в світі немислимі без Шопена, само собою, але і без Лютославського, я би сказав.
Але, з іншого боку, і Україна має вагомі фігури. Лятошинський, без сумніву, заслуговує на присутність у всіх контекстах. Сильвестров є в таких контекстах. Так що будуємо мости. Я оптиміст з натури. Будування, акції - це непрості речі, завжди є якісь протидії, щось там не в'яжеться, але зусилля – і воно доводить до кінця. Цього року ми маємо 11 концертів із польською музикою в Україні.
Ого! Попри війну.
Так. Буде концерт в Івано-Франківську 14 травня, 29 травня – у Хмельницькому, 14 червня - у Чернігові. У Львові також дамо концерт 28 червня й поїдемо з віртуозами Львова до Польщі на фестиваль під Варшавою, в дуже гарному місці - в палаці в Радіовіце. Ряд концертів буде також восени, включаючи Київ і Національну філармонію. Будемо в Харкові, будемо в Одесі. Так що я дуже радий, що це все з прихильності і з відкритості українських філармоній до наших пропозицій.
Дуже часто і дуже довго українці чули про те, що українці і росіяни - це одне і те ж, культура в них одна, усе в них спільне, усе подібне. Навіть в українців воно вторинне - після росіян. Хоча насправді, якщо так покопатися, то все навпаки. Чи українська музика, мелодика подібна з польською?
Вона самобутня. Найбільш загально, дуже грубим штрихом, можна сказати, що польська музика є більш раціональна, більш конструктивна, а українська музика - вона більш чуттєва, більш емоційна. Кажу це дуже загально: я не знаходжу такого якогось споріднення. Це різні культури, різний мелос.
Як і фольклор польський і український є різні. Для українців притаманне багатоголосся. Польський фольклор, як правило, одноголосний. Розумієте, то різні культури, різні музичні культури. Можна парадоксально сказати, що через довге спільне існування ті культури і є різні, тому що тут я не знаходжу сильної взаємної інспірації. Може, я не дуже сильний фольклорист, то б треба було запитати спеціалістів від фольклору, наскільки на тому рівні є якісь зустрічі і взаємні проникнення, я більше додумуюся, як знаю. Навіть на рівні тих простих селянських громад вони мають свою тотожність.
Є щось, що успадковується, традиції, строї, релігія є дуже вагомий фактор. Релігія східна - багатоголосся, без інструментів. Релігія західного плану - орган, який дає тон, дає фундамент, а вірні лише приєднуються до головної мелодії. Так що ось такі фактори цементували тотожність і не давали розчинитися індивідуальним рисам тих культур.
Є парадокс українства - парадокс протидії. Скільки українство пройшло за період історії, скільки зусиль було приложено, щоб українців не було! Я не буду тут говорити, всі це знають, про Голодомор зокрема. Попри це все, попри те, що відсутність держави спричиняла відтік еліт - я вже говорив, що половина польської аристократії, від Чарторийських, Санґушків, Сапегів і так дальше мають руське коріння, - лишався народ, який зберігав… Шевченко - хто це, наприклад? То є феномен: невільний кріпак дав фундамент, великий стрибок для всієї культури.
Мені це легко і приємно якось говорити сьогодні, бо роки пройшли і є якесь осмислення і своєї діяльності, і розуміння українства. Сьогодні особливо гордо за це, що України не мало бути в три дні, а потім в три тижні. Є п'ятий рік, і ми говоримо, коли Москва перестане існувати, і в Польщі говориться, що Україна дає захист, не тільки що бере захист - дає захист.
Так що маємо всі підстави і причини бути гордими. Знаємо, якою страшною ціною, але варто в тому контексті говорити. Люблю істориків, які нагадують таку ситуацію: після Першої світової війни людям також уже набридло воювати. Хотіли спокою, мир хай буде, який буде - такий буде. Через пару років був Голодомор. Тобто всі маємо пам'ятати, що може бути, як не вистоїмо. Але такої можливості немає, не буде. Буде перемога.
Хочеться так сподіватися. Дуже часто здається українцям, що Європа не до кінця оцінює ризики Росії. За вашими відчуттями: зараз Польща більш серйозно розуміє, що Росія після України може піти ще далі, далі, далі?
Є різні пласти суспільства. Так, є спеціалісти, коментатори політичні. Є такий Яцек Бартощак, зараз популярний у Польщі, який говорить про це. На днях я почув його фразу, що Україна повинна дати захист балтійським країнам - не НАТО, тільки Україна повинна. А що то шкодить, кажемо, - ви і так уже у війні з Росією. Розумієте, є різні люди: є люди, які розуміють політику на тому великому рівні, а є люди, які споживають хліб і затурботані днем щоденним.
Тобто, кажу: спеціалісти розуміють небезпеку - раз, а два - розуміють вагомість України. Мені приємно, я ще намагаюся додати до цього, щоб вони розуміли, що ця сила військова України не береться ось так, Україна є багатогранна і також в плані культури.
Я дякую вам, що ви будуєте ці місточки поміж нашими країнами - поміж Україною і Польщею і додаєте порозуміння за допомогою культури, бо вона також важлива у війні, і Росія це дуже добре розуміє.
Автор: Леся Вакулюк
Диригент: Роман Ревакович
Джерело: espreso.tv
|