|
|
Прикраса Цариці. Співачка Сусанна Чахоян: «У Європі значно веселіше — у плані затребуваності»
Інтерв'ю з співачкою Сусанною Чахоян
18 листопада 2007, неділя
Поширити у Facebook
Деякі поціновувачі називають її «найкращим колоратурним сопрано України». Хоча — чи то на щастя, чи то на жаль — сама Сусанна Чахоян, одна з улюблених учениць Євгенії Мірошниченко, сьогодні частіше виступає не в Україні, а в Татарстані.
А зовсім недавно, після київського концерту Сусанни в Національній філармонії, у редакції «ДТ» пролунав дзвінок від однієї з її шанувальниць: «Ви просто мусите написати про цю співачку! Такі голоси у нас на вагу золота!». Якщо згадати, що слово «колоратура» перекладається з італійської як «прикраса», то вокал співачки — прикраса справді щирозлотна, найвищої проби.
«Навіть не знаю, за якими критеріями у нас оцінюють виконавця»
— Сусанно, нещодавно ви виступали у філармонії, чудові відгуки. Але все одно буквально завтра летите за кордон. У вас там контракти?
— Останнім часом тісно контактую з казанським оперним театром. Це театр антрепризи. Тобто там на постійній основі працює оркестр, хор, солісти другого і третього плану. Але на перші партії вони запрошують солістів із усього світу шляхом кастингу. Таким чином я й потрапила в їхній перший проект: мене запросили виконати партію Лейли в опері «Шукачі перлів» Жоржа Бізе ще чотири роки тому. А після цього в рамках закордонних гастролей Шаляпінського фестивалю була вже Паміна в «Чарівній флейті» Моцарта. Уявіть, у цього театру близько 180 спектаклів на рік за кордоном! До того ж вони ще й постійно працюють у себе в Казані — такий собі європейський варіант трупи. Саме тому вони мають можливості розширювати репертуар. Адже коли трупа стабільна, то творчий процес ніби стоїть на місці. Тут же цілковите багатоголосся, абсолютно різні й унікальні особистості. Наприклад, цього року на
25-й ювілейний Шаляпінський фестиваль їм удалося запросити зірок першої величини — Паату Бурчуладзе, Анатолія Кочергу, Ольгу Бородіну. Тобто таких знаменитих солістів можна порахувати на пальцях однієї руки. І знаєте, я щаслива, що в мене є ця альтернатива простоям у Національній опері.
— Простій для оперних виконавців — це вже буденне явище, неминучість?
— Так, постійне очікування прем’єр... Але навіть якщо і йдуть якісь нові постановки, то в них немає партій для мого тембру голосу. Тому виступити в рідному театрі вдається, на жаль, рідко. У нас працює багато складів і існує певна черговість. До мене ця сама «черга» доходить украй рідко.
— А чому так?
— Сама не можу зрозуміти. Дехто, щоправда, натякає, що, мовляв, черга буває тільки в магазині. Я вже навіть не знаю, за якими критеріями у нас сьогодні оцінюють виконавця. На моє щастя, я все ж таки постійно виходжу на сцену — нехай і не рідного оперного театру. Тому ситуація вдома не діє на мене деструктивно, а навпаки, навіть дає додатковий стимул знайомитися з іншими режисерами, новими партнерами. У Росії, наприклад, дуже цінується колоратурне сопрано. Скажімо, до Казані я потрапила цілком випадково. Як зараз пам’ятаю: була середина лютого, я хворію вдома, дивлюся трансляцію модернової постановки «Весілля Фігаро» з Казані... І буквально наступного дня дзвінок: «Доброго дня, вас турбують із Казані, ми про вас чули і хочемо запросити взяти учать у концерті». Уявіть, вони навіть не мислять концерту без колоратурного сопрано! І не вимагають підлаштовуватися під свій репертуар, а хочуть, щоб артист показав на сцені свої коронні номери і талант на повну силу. І якщо ти класна Цариця ночі, то під тебе зроблять спеціальну постановку. Загалом у них значно більше ліричних спектаклів, аніж драматичних. Вони цінують співаків, у яких є «родзинка». Казанська опера гідно себе зарекомендувала постановкою «Чарівної флейти» — квитки на всі 40 спектаклів у Голландії було миттєво розкуплено задовго до прем’єри. А це показник довіри і якості.
— Виходить, що саме з цим театром ви подорожуєте світом?
— Так. «Татарстан-опера» забирає в мене досить багато часу, але тільки в позитивному значенні слова. Вони гастролюють по всій Європі — Голландія, Іспанія, Данія, Франція. На спектаклі в Страсбурзі зал на чотири тисячі місць був просто забитий. 24 травня я виступала в нашій філармонії із сольним концертом у супроводі Національного симфонічного оркестру України, яким диригував Володимир Сіренко. Зал був повний, а це свідчить про певний ступінь довіри слухача.
«Мірошниченко нагадує шедевр образотворчого мистецтва»
— А що дали вам у житті — окрім професіоналізму, звісно, — уроки Євгенії Мірошниченко?
— Мене іноді запитують, що все ж таки в моєму житті стало поворотним моментом. Можу сказати однозначно — зустріч із Євгенією Семенівною. Адже невідомо, що з мене вийшло б, якби я одного чудового дня не приїхала до неї на прослуховування. Знаєте, ця людина нагадує мені якийсь шедевр образотворчого мистецтва. Здається, що ти на нього дивишся — і відразу бачиш певні штрихи образу, котрі живуть у тобі самій. Але згодом хочеться знову і знову повертатися до цього твору, тільки він уже зачаровує іншими нюансами та деталями. І ти намагаєшся розшифрувати це вже інакше, глибше. Так крок за кроком постійно відкриваєш у Мірошниченко щось нове й незнане. Так би мовити, у процентному співвідношенні я навіть не можу сказати, чого більше в неї навчилася — вокальної техніки, акторської майстерності чи просто філософії життя, вміння спілкуватися з колегами. Нещодавно Євгенія Семенівна зателефонувала: «Ти записала «Казки Віденського лісу»? Знаєш, дуже пристойно...». Для мене це дуже важлива оцінка. До Євгенії Семенівні я прийшла, на жаль, досить пізно. Хоча в житті в мене так іноді й виходить: спершу довго виношую якусь ідею, але вже потім свідомо приходжу до чогось.
— Сьогодні Євгенія Мірошниченко активно бореться за створення Малої опери в столиці. На вашу думку, якою мірою такий театр міг би допомогти розкритися творчим індивідуальностям?
— Я теж уболіваю за цю справу. Хочеться, щоб ідея не померла і, нарешті, втілилася в життя. Це, мабуть, одне з найперспективніших починань у культурі — у всякому разі, за останній час. Важливо, щоб створення такого театру стало пріоритетним для влади. Це ж перспектива на вічність! Чому в Москві дев’ять оперних театрів, а в Києві тільки два?
— Але ж і гарними концертними залами Київ також не може похвалитися...
— Так, це ще одна проблема, якщо вже ми говоримо про європейську столицю. Київ на сьогодні не має жодного такого залу! Тому жоден достойний голос не може зазвучати без підзвучки, щоб розкритися у всій своїй неповторності. Палац «Україна» — кіноконцертний зал для з’їздів і шоу, там немає натуральної акустики. Візьміть зал «Концертгебау» в Амстердамі — це ж колосальна споруда з приголомшливою акустикою! І концерти в них проходять тричі на день, вони повністю себе самоокуповують.
— Мрієте виступити на таких престижних сценах, як Большой театр, Ла Скала, «Метрополітен-опера»?
— Звісно! Будь-який соліст про це мріє. Мені байдуже, де виходити на сцену. Набагато значиміше, в якій якості і наскільки повно це виражає мене як особистість. А вже Київ це, Москва чи Амстердам — не настільки важливо. Головне, щоб не було простоїв.
«В Україні тільки недавно дізналися про Ганну Нетребко»
— Сучасний оперний світ — для багатьох terra incognita... У всякому разі, у нас він не має потужного медійного підживлення. Кого б ви виділили із цього світу — бодай із числа тих, із ким доводилося працювати?
— Безперечно, це Марко Боемі — італійський диригент, який запросив мене в оперу «Шукачі перлів». Узагалі, партнери по сцені змінюються часто. Оскільки Казанська опера в основному робить ставку на молодих виконавців. Причому варто їм виступити на сцені «Татарстан-опери», як вони відразу ж «вистрибують» на серйозніші контракти. Наприклад, моя партнерка Альбіна Шагімуратова буквально днями здобула першу премію серед вокалістів на XIII конкурсі ім.П.Чайковського.
Причому розділила цю нагороду з українцем Олександром Цимбалюком. А от Віталій Білий — мій партнер — торік виборов перший приз на конкурсі Пласідо Домінго. А в Україні сьогодні тільки-тільки почули про Ганну Нетребко, котру знає вже весь світ. Та й взагалі — про що ми говоримо, якщо в нас немає навіть адекватного каналу «Культура»!
Скажімо, на нинішньому Шаляпінському фестивалі я була єдиним представником від України, а мої співвітчизники були позбавлені можливості насолоджуватися унікальними голосами, представленими на цьому міжнародному конкурсі. Взагалі, якщо чесно, то в Казані я почуваюся дуже комфортно, там немає гри в одні ворота, а добре ставлення до тебе прямо пропорційне тому, наскільки ти викладаєшся на сцені.
— А які партії у вашому репертуарі найулюбленіші?
— Най-най — Лючія в опері Доніцетті «Лючія ді Ламмермур». У Нацопері — Джильда в «Ріголетто» Верді, Джульєтта в «Ромео і Джульєтті» Гуно, Мюзетта в «Богемі» Пуччіні... А от на сцені Казані — це Паміна в «Чарівній флейті» Моцарта і Лейла в «Шукачах перлів» Бізе.
Сьогодні, коли дивишся світову постановку гарного оперного режисера, то не можна зрозуміти, де хор, а де балет — є одна потужна творча спайка. Тому зараз уже недостатньо, щоб просто був гарний добротний спектакль, це має бути одкровення. У нас потрібно виховувати режисерську генерацію. І консерваторської п’ятирічної освіти тут недостатньо. Режисер — це філософ. Це погляд на речі з висоти пташиного польоту. Але в принципі, це загальна проблема культури — дефіцит особистості в будь-яких сферах мистецтва.
— А чому ми ніяк не можемо переломити тенденцію відторгнення цих самих особистостей — тобто молодих талановитих виконавців і режисерів від української сцени?
— Так, проблема відпливу актуальна як ніколи. Люди їдуть від нас. І найближчий шлях — Москва, країни Європи. Там значно веселіше в плані затребуваності. Тому потрібно якимось чином шукати меценатів, аби повернути таланти в рідні пенати.
— Що більшою мірою притаманне вам на сцені — суворий самоконтроль навіть «усередині» образу чи повне розчинення в ньому?
— На сцені треба показувати як ти кохаєш, як ти радієш, як ти страждаєш. І це аж ніяк не перевтілення — навпаки, завжди має бути самоконтроль. Я проти того, щоб виходити на сцену в стані оголеного нерва. Потрібно поєднувати раціо з емоціями. Я напевне знаю, що коли ти ридаєш на сцені — у залі всі будуть байдужі. Бо людини, котра ридає, не шкода.
А якщо всі почуття під контролем, і артист їх може виразити професійними засобами — тоді в залі, аж до гальорки, завжди буде відгук. І цей місток індивідуальний у кожного актора. От моя Лючія — це божевілля, це 20 хвилин на сцені, і тут треба передати абсолютно різні грані цього образу, але переключатися потрібно лише з допомогою дуже міцного професіоналізму і продуманості образу.
Адже не можна двадцять спектаклів поспіль обривати своє серце... Я, наприклад, спостерігала такі випадки, коли у співачки був колоратурний потенціал, і зовсім були відсутні потрібні для цього внутрішні артистичні якості і достатній темперамент. Тому вони й не могли дати раду своєму таланту.
Вважаю, що органіка і гармонія в усьому — це основа основ. Якщо ти сприймаєш життя у похмурих тонах, то твоїм солов’їним трелям ніхто не буде вірити. Це, можна сказати, світоглядна позиція щодо ставлення до сцени, до музики і взагалі до життя.
З ДОСЬЄ
Сусанна Чахоян: закінчила музичну школу імені Столярського в Одесі, потім — Одеську консерваторію за класом фортепіано у відомої піаністки Людмили Гінзбург. Далі — Київська консерваторія за класом вокалу в Євгенії Мірошниченко.
Ще студенткою Сусанна отримала диплом на співочому конкурсі в Братиславі. А 2000 року, вже будучи солісткою Національної опери, виборола другу премію на конкурсі в Будапешті; 2002-го — почесний диплом на конкурсі в Більбао (Іспанія). На сцені Нацопери створила п’ять образів — Джильда («Ріголетто»), Лючія («Лючія ді Ламмермур»), Джульєтта («Ромео і Джульєтта»), Мюзетта («Богема»), Віолета («Травіата»).
Автор: Катерина Константинова
Виконавці: Сусанна Чахоян
Джерело: Газета "Дзеркало тижня"
|