|
|
Синтез фольклору і власного «я»
12 січня 2017, четвер
Поширити у Facebook
Цього зимового вечора до ошатної зали Національної академії мистецтв України шанувальників його яскравого таланту зібрала афіша, яка ще задовго до ювілею наробила неабиякого бешкету. Із неї на нас затуленими якимось зеленим яблуком очима «дивився» блаженний закарпатський бойцуньо у вишиванці під благенькою мішкуватою «блюзкою», із міцно посадженою на чоло крисанею, а за плечима його велетенської статури височіла постать... Генія!
Хтось у цьому вбачав епатаж, хтось - кічеву манеру фотохудожника, а насправді, як слушно зауважив провідник вечора Юрій Чекан, це був просто Символ. Символ народної простоти й найвищого вияву академічної геніяльности.
Символізм музики Станковича на цьому концерті, що був присвячений 70-й річниці від дня народження уславленого композитора, струменів у кожному творі, із кожної ноти, від кожного виконавця і колективу. Навіть найбільш віддалена, здавалось би, від народної естетики фортепіанна фактура «Прадавніх гірських танців Верховини» дзвеніла лемківсько-бойківськими бурдоновими цимбалами й пломеніла архаїкою типово коломийкових ритмів (виконавці - Дмитро Таванець і Олександра Зайцева). Коли ж до арсеналу звукових засобів «Української поеми» додалася скрипка Дмитра Демидова (партія фортепіано - Роман Рєпка), сонористичні ефекти максимально наблизились до органіки автентичного народного звукоутворення. Найбільше враження, зосібна, справили прийоми sul tasto та sul ponticello, що навдивовижу сильно нагадували народну манеру скреготливо-потужного туше народних скрипалів, зафіксовану нами у пограничних із рідною для пана композитора Свалявою закарпатських селах Міжгірщини і Воловеччини.
Подумалось. А чи не феномен цих, власне, субетнічних стильових ознак міжрегіональних погранич спонукав композитора до пошуків межових характеристик між органікою фольклорного та академічного професіоналізму? Чи не у граничному відчутті і боязні переступити поріг дозволеного криється секрет синестезійного злиття мови фольклорної автентики із композиторською мовою її переосмислення? Євген Станкович - композитор, що не може дозволити собі опуститися до банальної «обробки» фольклору (була пісня, як пісня, а він взяв її і «обробив» - що ж тобі, сарако (льок.-закарп. - бідаку, бідалохо. - Г. М.), ця пісня зробила?). Мова його музично-фольклористичних візій цілком ориґінальна, без крихти натяку на «цитатність».
Україна має не так вже й багато синів і доньок, котрі, успадкувавши сіль рідної землі, піднеслись до верховіть геніяльности. Це поети - Шевченко, Франко, Леся Українка, художники - Бойчук і Марчук, кіномитці - Довженко й Іллєнко, співаки - Крушельницька і Гмиря... Із композиторського цеху до них слід віднести нашого сучасника Євгена Федоровича Станковича.
БОГ СОТВОРИВ НАМ СВІТ І ВСЕ У НЬОМУ ПРИРОДНЬО ДОСКОНАЛИМ І САМОДОСТАТНІМ. «УДОСКО НАЛЮВАТИ» ЩОСЬ У НЬОМУ - ОЗНАЧАЄ ЛУКАВИТИ ПЕРЕД НИМ І САМИМ СОБОЮ. НАМАГАТИСЯ Ж СИНТЕЗУВАТИ ЗАСОБИ АНТИНОМІЧНИХ ЯВИЩ - ДАНО ЛИШЕ ГЕНІЯЛЬНИМ ОДИНАКАМ...
Водночас, вона глибоко закорінена у модус «інтонаційного мислення середовища» (С. Грица), звукоідеал котрого відтворює.
Навіть у «Quasi сонаті № 2» для флейти і фортепіано (Анастасія Вітик - флейта і Євген Дашак -фортепіано) флейта «фуркотіла» могутнім фрулято, що нагадувало народну «гру на бурт», а фортепіно «цимбалувало» також по-карпатськи. А звідки у тендітної дівчинки-флейтистки набиралося такого потужного дихання для відтворення надпотужного станковичевого фразування - здавалося, сам Господь знає. Сам Господь... і Станкович. Тут пригадалося, як колись кобзарі говорили про Г. Хоткевича: «Так може грати хіба-що сам чорт. і Хоткевич!». Воістину, таку унісонову могуть і потужність фрази міг створити лише Станкович.
«Гірська легенда» для альта і струнного оркестру (соліст Олександр Лагоша, диригент Володимир Сіренко) із фольклорного арсеналу продемонструвала слухачам потужний вступ у народнім характері, який гуцули звуть «на міру», що надалі то наростав, то спадав, утворюючи остинатний фон оркестру і раз-пораз переростав у контрапунктичні проти-складення із партією альта. Альт у низькій теситурі «контрував», а у високій досягав потужного ефекту народної скрипки. Започатковані Мирославом Скориком у музиці до «Тіней забутих предків» пошуки техніки й естетики «сучасної гуцульської музичної мови», у Станковича сягають вершин синтезу фольклорного й модернового. Природа цієї синтези така невимушена й органічна, що фольклористи не помічають модерновости, а модерністи - фольклорности вислову.
Але справжньою кульмінацією усього концертового дійства стала «Камерна симфонія № 3» для флейти і 12 струнних інструментів (солістка Богдана Стельма-шенко), яку ЮНЕСКО визнало «твором, що став надбанням Людства». Дійсно, має чим гордитися народ, який створив таку традиційну інструментальну культуру, яка своєю потугою і довершеністю дорівнює академічним професійним аналогам. Слава йому й за те, що народив і виховав Творця, здатного піднести її до вершин академічного інструменталізму! Не шляхом «удосконалення» інструментарію, що неодмінно призводить до «мутації» стилю, а природними засобами симфонічних інструментів, не порушуючи при цьому органічности кожної зі сфер. Бог сотворив нам світ і все у ньому природньо досконалим і самодостатнім. «Удосконалювати» щось у ньому - означає лукавити перед Ним і самим собою. Намагатися ж синтезувати засоби антиномічних явищ - дано лише гені-яльним одинакам. Тому фольклоризм музичного мислення Станковича природний, його засоби принципово відмінні від застосовуваних у шароварних «народно-академічних» оркестрах і ансамблях.
Саме тому, напевне, технічна вправність флейтистки нагадувала віртуозні фіоритури гуцульської фрілки, що миттєво змінювались імітацією тембру великої флоєри. Сумбровані сплески відчайдушних «зойків» флейти на фоні тривожних акордів оркестру кумулятивно нагнітали настрій глибокого траґізму. Психологічний стан виконавців та слухачів місцями межував із відчуттям фізичного болю і страху. У фіналі «фрілкова» кантилена у надвисокій теситурі, драматично контрапунктуючи з оркестром, несподівано розв’язується кульмінаційно-тривожним клястером... Закінчується твір могутнім унісоном струнних, який перериває «схлипування» glissando флейти.
На закінчення концерту Ювіляр ґречно вшанував пам’ять двох своїх великих учителів «Елегією пам’яті Станіслава Людкевича» для струнного оркестру та Фіналом Камерної симфонії № 7 для скрипки та струнного оркестру «Якось у великого Вівальді» (солістка Мирослава Которович). Скрипки Мирослави (доньки незабутнього Богодара Которовича) та Сергія Топоренка умиротворено заграли присутнім «надобраніч» «Фінською колисковою» для двох скрипок і струнного оркестру. Усі солісти, «оркестр солістів», маестро В. Сіренко і, звичайно, передусім, сам Ювіляр були, як завжди, неперевершеними. А ми, щасливі слухачі, ще довго не розходилися із відчуттям причетности до аури геніяльної Музики, що ніяк не могла розвіятись з-під склепінь концертової зали, та її славетного Творця, що є гордістю України, Европи і Світу.
Автор: Михайло Хай
Колективи: Національний камерний ансамбль "Київські солісти"
Виконавці: Анастасія Вітик, Євген Дашак, Дмитро Демидов, Мирослава Которович, Олександр Лагоша, Роман Рєпка, Дмитро Таванець
Диригенти: Володимир Сіренко
Композитори:Євген Станкович
Музикознавці: Юрій Чекан
Концертний зал: Зал Національної академії мистецтв України
Джерело: Культура
|