|
|
Рік без Мирослава Скорика
5 червня 2021, субота
Поширити у Facebook
1 червня – сумний день для української музичної культури… про маестро згадує професорка НМАУ Маріанна Копиця, яка була його другом, а нині продовжує їхню спільну справу
Рік тому відійшов у кращий світ видатний український композитор, автор геніальних творів, у тому числі незабутньої «Мелодії» Мирослав Скорик. Ця трагічна дата болем відгукнеться в серцях мільйонів людей. Кожен із них згадає митця по-своєму – як неперевершеного музиканта, громадського діяча, педагога, яскраву творчу постать, чий внесок в українську й світову культуру важко переоцінити, мудрого, чуйного, доброго чоловіка з величезною ерудицією і неповторним, оригінальним почуттям гумору…
За рік, що пройшов, відбулася низка подій, прийнято ряд важливих рішень, у тому числі й владних, покликаних увічнити пам’ять про Майстра. Так, Львівська національна філармонія й Центр україністики Національної музичної академії України імені Петра Чайковського віднині носять ім’я Мирослава Скорика, Кабінет Міністрів України схвалив проєкт закону щодо встановлення Державної премії імені Мирослава Скорика, за ініціативою Львівської облдержадміністрації та Львівської філармонії запроваджено конкурс молодих композиторів імені митця.
Спогадами про Мирослава Михайловича напередодні поминальних днів із читачами «Дня» поділилася відома українська музикознавиця, докторка мистецтвознавства, професорка Національної музичної академії України ім. П. Чайковського Маріанна КОПИЦЯ.
Вона була знайома зі Скориком ще з часів студентства, потім впродовж кількох десятиліть працювала разом із ним, була дружиною одного з учнів метра, а в подальшому його друга й соратника, видатного українського композитора Івана Карабиця.
Після кончини Мирослава Михайловича саме вона очолила кафедру історії української музики в Академії, аби продовжити їхню спільну справу.
«СКОРИК ДОВОДИВ, ЩО СИСТЕМА ПРОКОФ’ЄВА ЖИТИМЕ, А ШЕНБЕРГОВА ЗАКОСТЕНІЄ»
– Маріанно Давидівно! Мирослав Михайлович Скорик, поза сумнівом, – знакова фігура світового масштабу в українській культурі. Його добре знають, люблять музиканти й широка публіка насамперед як композитора. Але він був також видатним ученим, завідувачем кафедри, керівником Центру україністики, педагогом, виконавцем… Його кандидатська дисертація «Ладова система Сергія Прокоф’єва», написана ще в 1960-ті роки, розкрила таку складну тему, яку й зараз не всякий, будемо відверті, дослідник «потягне»… Тобто є сфери діяльності, у яких його менше знають, а шкода! Тому й хочеться поговорити про це докладніше.
– Я, мабуть, почну з того, що мені пощастило. Я пам’ятаю Скорика ще студенткою. Він з’явився у Київській консерваторії у 1966 році. Наш тодішній ректор Іван Ляшенко – академік, доктор мистецтвознавства був людиною-стратегом. Йому судилося недовго бути проректором із наукової роботи й ректором, утім він зробив для нашого вишу надзвичайно багато. То були доленосні шістдесяті.
Одна з важливих ідей Івана Ляшенка – запропонувати молодим талановитим українцям, розпорошеним по всьому СРСР, приїхати на роботу до Києва. Він звернувся до Московської, Петербурзької (тоді Ленінградська), Новосибірської, Львівської та інших консерваторій і запросив до співпраці яскравих музикантів. До нас приули композитори, музикознавці, виконавці Геннадій Ляшенко, Віктор Москаленко, Всеволод Задерацький, Марина Чайковська, Армен Марджанян, Богодар Которович, Олег Криса й багато інших.
Серед них був і Мирослав Скорик, який тоді щойно закінчив аспірантуру Московської консерваторії. Пам’ятаю його відкриті уроки-лекції. Він якраз завершував дисертацію по творчості Сергія Прокоф’єва. Ця невеличка брошурка для багатьох стала відкриттям. До слова, через багато років наш прекрасний учений, доктор мистецтвознавства Ігор Пясковський написав статтю на тему «Шенберг проти Скорика». Адже Мирослав Михайлович у своїй роботі протиставляв умоглядну дванадцятитонову атональну систему Шенберга живому ладовому мисленню Прокоф’єва, яке теж базувалося на дванадцяти тонах.
Скорик доводив, що система Прокоф’єва житиме, а Шенбергова закостеніє. Років п’ять тому я в розмові з ним зауважила: «От ти написав таку книжку, однак обидві системи прижилися…» Але він відповів: «Я все одно вважаю, що система Прокоф’єва “жівіша за живих”. Я учням казав, що коли слухаєш або пишеш музику, ти повинен її відчувати, вона має емоційно зачіпати».Таким було наше перше знайомство.
– А що було далі?
– У 1968-му не стало Бориса Миколайовича Лятошинського і Скорику передали цілу групу його учнів. Серед них – Євген Станкович, Освальдас Балакаускас, В’ячеслав Лиховид, Михайло Заливадний, Іван Карабиць, до яких додалися Вадим Ільїн, Олег Ківа та інші. Відтоді Скорик пішов шляхом педагога-композитора. Однак водночас він успішно захистив дисертацію у Москві, не полишаючи бажання займатися також і музикознавством.
Згадую дуже популярну в ті часи газету «Вечірній Київ». Вона була смілива, публікувала яскраві статті, підтримувала молодь. Мені, Ларисі Сильвестровій, дружині Валентина Сильвестрова, Віктору Москаленку, Всеволоду Задерацькому та іншим музикознавцям запропонували писати статті про всі музичні події у місті. Ми всі тоді дуже здружилися. І Мирослав Михайлович написав разом із Всеволодом Задерацьким чудову статтю «Про природу і спрямованість новаторського пошуку в сучасній музиці». Тож музикознавча дорога у нього була паралельною завжди.
– Я знаю, що Мирослав Михайлович упродовж багатьох років активно провадив і творчо-організаційну роботу.
– Так! Він ще замолоду входив до молодіжного клубу при Спілці композиторів. Ми збиралися у приміщенні спілки, слухали музику, пили каву, запрошували старших митців, обговорювали почуте, порушували якісь проблеми.
Скорик також влаштовував молодіжні пленуми разом із Левком Колодубом. Вони проходили в різних містах України й ми, молоді музикознавці завжди вісвітлювали ці події. Отже, він проявляв себе і як талановитий менеджер.
Потім вирішив продовжити наукові дослідження – написати докторську дисертацію. Але на все бракувало часу. Уже тоді не було ректора Івана Ляшенка, і його наступник Микола Кондратюк поводився зі Скориком більш суворо. Великий співак був далекий від проблематики музикознавства й не розумів, що дисертаціями можна займатися десятиліттями. Він поставив Скорикові ультиматум: «Якщо в такий-то термін не постане дисертація, ти більше не працюватимеш у консерваторії». Скорик розізлився, узяв на кілька місяців відпустку, засів у Будинку творчості композиторів із бажанням довести, що він наперекір усім це зробить. До захисту не дійшло, однак прекрасна книжка вийшла друком у 1983 році.
«НЕ ІСТОРИК, А ТЕОРЕТИК ЗА МИСЛЕННЯМ»
А яка тема?
– «Структура і виражальна природа акордики в музиці XX століття», тобто – знову-таки ладо-гармонійна специфіка музичного мистецтва. Наголошу, що Скорик був не істориком, а теоретиком за мисленням. Його цікавило як композитори вибудовують, конструюють, використовують тонально-ладові системи. Монографія виявилася дуже серйозною. Ігор Пясковський був чи не єдиним, котрий її осягнув і навіть виступив із доповіддю на конференції, присвятив цьому статтю.
– Попри схильність до теоретичної проблематики, в Київській консерваторії Мирослав Михайлович понад 20 років очолював кафедру історії української музики…
– Знаєте, історія нашої кафедри і драматична, і, скажемо так, пунктирна. Власне кафедра історії музики (загальної, не суто української) виокремилася у нас тільки в 1930-ті роки зі спільної кафедри композиції, теорії та історії музики. Першим завідувачем був Андрій Ольховський. Власне українська кафедра організувалася вже після Другої світової війни під головуванням Пилипа Козицького. Потім кафедру очолювала Онисія Шреєр-Ткаченко. Далі її зливали з іншими, а через певний час знову поновлювали, і так тривало довго.
З 1992 року кафедра існувала під керівництвом Івана Ляшенка, який прагнув вивищити історію української музики, зробити її рівноправною з іншими, вагомою. Коли Івана Федоровича в 1999-му не стало, тодішній ректор консерваторії Олег Тимошенко замислився над тим, хто зможе продовжити розвиток кафедри: а це і складний навчальний процес, і Центр україністики, і кілька цікавих наукових збірників, і дуже багато конференцій, і культурологічна тематика…
Олег Семенович почав шукати Скорика, а Мирослав Михайлович у цей час їздив по світах: якийсь період працював в Америці, а потім в Австралії. Тимошенко викликав Карабиця й доручив знайти Скорика. Ми це зробили, зателефонували йому, розповіли що сталося, попросили повернутися в Україну.
І Скорик відгукнувся на пропозицію. Спочатку він регулярно їздив із Києва до Львова, де в нього була квартира, й назад. У Києві мешкав спершу в гуртожитку, а потім у нас, допоки років через п‘ять не отримав житло.
– Як Мирослав Михайлович побудував роботу?
– Ознайомившись із роботою кафедри, Скорик сказав нам: «Ми повинні продовжувати справу Івана Ляшенка». Мирослав Михайлович вважав, що слід об’єднувати не тільки музикознавство, а й виконавство. Центр україністики активно й успішно працював. Одна з найбільших наших періодичних конференцій «Україна. Європа. Світ» і досі еволюціонує. Вона пройшла вже чотири рази. Форум започаткував Мирослав Михайлович і в пам’ять про нього житиме й надалі.
Крім того, під керівництвом Скорика ми підготували ряд дуже цікавих збірок. Зокрема, до 100-річчя консерваторії під егідою Наукового вісника НМАУ вийшло три випуски серії «Історія в особистостях» («Композитори і музикознавці Київської консерваторії»). Мирослав Михайлович прагнув витягти з небуття якомога більше імен композиторів, музикознавців, музикантів, заповнити прогалини в історії української музики, часто сам писав статті.
«ЛЮДИНА БАГАТЬОХ ТАЛАНТІВ»
– Тож серед учнів Скорика зі спеціальності є не лише композитори, а й музикознавці?
– Звичайно! Своїм студентам-музикознавцям він пропонував спочатку теоретичні роботи, та, коли помічав труднощі, брав монографічні теми. Він любив давати молоді вивчати, аналізувати, розкривати творчість власних учнів. Наприклад, зараз одна з його учениць, яка вже вступила до аспірантури, займається творами Ярослава Верещагіна – дуже тонкого, пейзажного, рафінованого композитора, котрий, на жаль, дуже рано й трагічно пішов із життя. Цінував Мирослав Михайлович і молодших колег, котрі, на його думку, вирізнялися яскравою індивідуальністю. Приміром, Марина Скринник займалася доробком Сергія Зажитька.
Скорик, на перший погляд, не вирізнявся якоюсь великою скрупульозністю, мало втручався в роботу інших, але завжди допомагав. Така в нього була натура. Він учив самостійності. Бувало, говорив: «От кажуть, що я не дуже-то й часто зустрічаюся зі студентами. Але їх у мене чимало і вони такі різні!»
Насправді Скорик був людиною багатьох талантів. До слова, він і композитором був таким, що й переймали від нього учні, хто міг. Я знаю це по Карабицю. Іван, як і Скорик, вважав, що композитор повинен уміти все. Написати музику до мультфільму – будь ласка, до театральної постановки, кінофільму, виступити з джазовою композицією, зіграти в ресторані якусь імпровізацію – усе це він міг. Навіть уже не згадую тут серйозні академічні жанри.
«МИ ЗБЕРЕЖЕМО ВСЕ НАЙКРАЩЕ, ЗАКЛАДЕНЕ ПОПЕРЕДНИКАМИ»
– Чим живе кафедра зараз?
– Тепер ми продовжуємо традиції Скорика. Дивимося які дати виповнюються певного року в діячів культури, ходимо в архіви, вивчаємо, досліджуємо події, постаті, вишукуємо невідомі історичні факти… Це дуже серйозна ґрунтовна робота.
Я горда і щаслива тим, що Мирослав Михайлович завжди зі мною радився. Якось в інтерв’ю він зазначив, що все-таки найбільшою мірою почувається композитором і йому іноді трохи важкувато завідувати кафедрою історії музики, тож хоче передати цю справу Маріанні Копиці (з сумом посміхається). Мабуть небо хотіло, щоб нині саме так склалися обставини.
Думаю, що ми збережемо все найкраще, закладене попередниками. Головна наша мета, – щоби кафедра історії української музики була однією з провідних у виші, щоб студенти цікавилися цією історією і патріотично усвідомлювали, що українська музика – це справжнє явище в світовій культурі. Адже ніхто, крім нас, не вивчатиме її, не опікуватиметься її проблемами. А вона дуже потребує цього! У нас іще стільки не відкритих, загублених у роках історій діячів української культури. Тож роботи – не початий край.
Ми налагодимо зв’язки з усіма музичними україністами світу, обов’язково піднімемо теорію діаспорознавства, тому що ця нива – абсолютно не орана. Дуже широко розуміючи історію української музики, ми рухатимемо її вперед культурологічно, естетично, філософськи.
От і сьогодні ми в’їжджаємо в нову відремонтовану аудиторію музичної академії, де довгі роки базувалася кафедра, й почнемо насичувати її пам’яттю та аурою тих діячів, які тут працювали. І портрет Мирослава Скорика займе в ній чільне місце.
Композитори:Мирослав Скорик
Музикознавці: Маріанна Копиця-Карабиць
Джерело: day.kyiv.ua
|