|
|
"Я завжди досягала мети, яку ставила перед собою"
Вікторія Лук'янець - про щоденні заняття співом, контрактну систему, партнерів по сцені та репертуар
14 грудня 2019, субота
Поширити у Facebook
Уже 26 років уродженка Києва Вікторія Лук'янець живе в Австрії, виступає в найпрестижніших сценах світу. Вона одна з найтитулованіших українських оперних співачок. А дебютувала у Відні 1993 року - співала партію Цариці ночі (колоратурне сопрано) в опері Моцарта "Чарівна флейта". Відтоді й стала улюбленицею меломанів. Доволі часто виконавиця буває в Україні, зокрема, у Львові, де має добре налагоджену співпрацю з Національною філармонією. Своє 25-річчя оперної кар'єри Вікторія Іванівна теж святкувала в нашому місті (в супроводі Академічного симфонічного оркестру виконувала шедеври світового мистецтва й українські народні пісні).
"ДОПОМІГ ВИПАДОК"
- Мій дебют відбувся 19 листопада 1989 року в опері "Царева наречена" Римського-Корсакова, - згадує Вікторія ЛУК'ЯНЕЦЬ. - Допоміг випадок. Виконавиця головної партії захворіла. Я тоді стажувалася в опері, і мені дали на пробу партію Марфи. На репетиції з піаністкою в класі, мене з коридору почув диригент Іван Гамкало, зайшов і сказав: "Цікаво". А потім запропонував заспівати партію Марфи в Національній опері в Києві, що і стало початком моєї оперної кар'єри.
- Але й раніше у вас були творчі успіхи?
- Наприкінці жовтня 1987 року я брала участь у знаменитому Всесоюзному конкурсі ім.Глінки в Баку. Співала, зокрема, концерт Рейнольда Гліера для голосу з оркестром. І після того дуже багато виступала. Приміром, запрошували мене Ірина Архіпова і Зара Долуханова...
- Чи змінився з роками у вас репертуар?
- На 75% репертуар мій не змінився. Але є партії, яких я вже не можу співати. Бо може підвести техніка, може - психіка. Трапляється, відчуваю, що не можу співати через перенавантаження. Все може бути. Зізнаюся, що я вдома невпинно працюю над тим, щоби все змогти. Але є свій, внутрішній, цензор, є відчуття гідності. Я маю сама бути впевнена в тому, що можу винести це на сцену. Тому я це і не співаю. А багато хто з моїх колег давним-давно перейшов на ліричний репертуар чи лірико-драматичний репертуар, і живуть з тим дуже комфортно...
Камерний репертуар - це прекрасно, бо є з чого вибрати і, крім того, важливо, що я його обираю. Там можна робити і по циклах, і по ювілеях. Наприклад, я робила такі програми по Шевченку, Лисенку, Рахманінову... Також я робила дуже красиву сучасну українську музику - в Мюнхені та Відні. Але ми говоримо зараз про оперу. От моя дитина колись мудро сказала...
- Вашій Дарині 31 рік...
- Так. Але для мами, попри вік, - завжди дитина... Вона зараз співає джаз. Має шикарний голос. Нещодавно записала Норму (однойменна опера Вінченцо Белліні. - Т.К.), і для неї це - гра. Ще й виставила в "Твіттер". А мене поставила перед фактом і запитала: "Що мені робити?". Я - попробуй заспівати Лавретту, "Богему", "Царицю ночі". А вона відповідає: "Мамо, я лінива і не буду оперною співачкою". Усвідомлює, що оперний спів передбачає дуже багато праці й сувору дисципліну, роботу над собою і своїми помилками.
"ЗАЛІЗНИЙ КІНЬ" - І В УЧИЛИЩІ, І В КОНСЕРВАТОРІЇ"
- Хочу розпитати вас про справи щоденні і для вас буденні... Багато років тому ви сказали, що ні дня не можете прожити без ранішньої пробіжки. А зараз як?
- Я завжди була тендітною. І завжди любила балет. Схиляю голову перед легендарною балериною Галиною Улановою. Я, ще маленька, дивилася на її виступи, які транслювали по ТБ і думала: "Яка ж вона красива... Я теж хочу бути такою"... Знаєте, мене називали "залізний кінь" - і в училищі, і в консерваторії. Бо завжди досягала мети, яку ставила перед собою! Дуже боялася, що погладшаю, коли народжу дитинку. В мене і мама, і тато огрядні - українці ж! У них хороша, здорова конституція. А я така маленька!
Поправлюся - і що ж це буде?.. Тому завжди робила фізичні вправи. Навіть напередодні пологів сідала на шпагат. А коли народила, важила 49 кг. Досі займаюся пробіжками, роблю йогівські вправи, щоб не втратити форму. Зібране тіло допомагає співакові, бо дуже добрим стає дихання. Навіть коли втомлений, чи хворий, ти можеш зібратися і заспівати достойно. Зрештою, згадаймо Крушельницьку, яка все життя приділяла зовнішності величезну увагу. Це обов'язок артиста. Тим паче - жінки!
- Скільки маєте партій до виконання?
- Близько десяти. Це Норма, Джильда, Лючія, Марія Стюарт... Це бельканто, але більш таке, як у "Травіаті", де можна йти на мі-бемоль, а можна і не йти. А від деяких вистав я відмовляюся, бо не за віком.
"ЗРОЗУМІЛА, ЩО ТАКЕ КОНТРАКТНА СИСТЕМА, КОЛИ ПОЧАЛА ПРАЦЮВАТИ ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ"
- Принагдно хочу запитати про контрактну систему і непереукладання угод. У нас сьогодні це дуже болюче питання...
- Я точно знаю, що коли співак чи артист оркестру десять чи п'ятнадцять (у різних операх - різні терміни) років працює на одному місці, то його не мають права звільнити. Але намагаються обійти цей пункт у законодавстві і позбуваються працівника, коли до цього терміну залишається маленький період часу. Тобто вони начебто захищають працівника, не чинять за принципом "люструємо всіх", але все одно не продовжують контракт...
Ми на Заході звикли до цього. А причин розірвати контракт - більш ніж достатньо. Припустімо, не "вписуєшся" в романтичний репертуар, на якому театр залежить. Або трохи погладшала. Або голос з віком амортизувався... Я зрозуміла, що таке контрактна система, коли почала працювати за межами України. Починала з фестконтракту, коли є зарплата і гонорари. А потім лишилися тільки гонорари - за спектаклі чи концерти. Ми навіть не маємо трудових книжок. Але найважливіше - платити в пенсійний фонд з усіх гонорарів.
- А чоловік ваш, пані Вікторіє, де працює?
- У хорі у Віденській опері. І також, до речі, за контрактом. І викладає в консерваторії. Має вісім учнів. А в мене зараз двадцять три учні (загалом викладаю вже десять років).
"ПОВЕРНЕТЬСЯ СПРАВЖНЄ, ЩО ВОНО НЕ ВМИРАЄ"
- Наприклад, скрипаль Олег Криса вважає, що в світі знижується рівень цікавості публіки до класичної музики і рівень цікавості молоді до фаху музиканта. Яка ваша думка щодо цього?
- Я не погоджуюся. Мені здається, що цікавість не зменшується завдяки можливостям комунікувати, слухати і дивитися на відстані, коли все можна подивитися в режимі онлайн або в "Ютубі". Коли Олег Васильович розпочинав кар'єру, таких можливостей не було. Рівно, як і в мене свого часу. Тепер-от думаю, що ми могли б досягти набагато більше, якби був інтернет. Але я боляче переживаю одне: те, що сьогодні відбувається в мистецтві, перетворюється на шоу. І саме це впливає не те, що молодь ставиться по- іншому до такого надзвичайно серйозного жанру, як опера. Мені не подобається, що чіпляють нам мікрофони. Мені не подобається вільна форма подачі класичного репертуару. Я вважаю, що така інтерпретація класики, даруйте, - дешева. Для мене ідеал - це коли виконавець чи виконавиця фарбами голосу, очима, красивими жестами можуть висловити стільки, що не потрібні оці сучасні шоу-методи. Бо це вульгарно!
Наведу приклад з Марією Каллас. Після її відходу з'явилося багато а-ля Каллас. Були й дуже хороші співачки, але жодна не стала легендарною Каллас. Чому? Бо копіювали. То її регістровість, то зовнішність, навіть зміну звучання високих нот у її виконанні ("качку" нагорі). Хоча Марія Каллас не хотіла цього, боролася з тим усе життя. Але вони копіювали саме це, а не в комплексі її як актрису.
От саме зараз це відбувається загально в мистецтві. І, зазвичай, копіюють погане. І мені дуже шкода молодь! Тому я, будь-якими доступними методами, коли спілкуюся з молоддю, намагаюся дати інші орієнтири. І дуже вірю в те, що повернеться справжнє, що воно не вмирає...
- Ви мали можливість ділити сцену з найкращими... Але хтось є для вас найособливішим?
- Бог дарував мені зустрічі з Пласідо Домінго, Хосе Карерасом Ріккардо Муті, Ренато Брузоном, Роландо Панераї, Хуаном Дієго Флоресом, Рамоном Варгасом... Це таке щастя, за яке я дякую кожен Божий день. Але зустріч із Лучано Паваротті справді мені була послана з Небес - це те, що зіграло кардинальну роль у моєму творчому житті. Після спілкування з Лучано, який казав мені "Bravissimo", я стала, згадаймо Ліну, "високою, як скеля". Його підтримка дала мені величезні крила!
Я навіть сьогодні переслуховувала його майстер-клас - як він пояснював молоді, що таке пасажі, і сам показував, як переходить це в гамі, на фа- дієз, зовсім на цей прикритий, темний звук, щоби відпочив голос і не був втомлений до фермати на високу ноту...
- А з ким би ще хотіли заспівати?
- Я собі такого питання не ставила... Треба подумати... Мені дуже подобається Вітторіо Гріголо. Як тенор він цікавий. З ним, мабуть, мені б було цікаво.
- Можливо, хотіли б взяти участь у якійсь прем'єрі у Львівській опері?
- Дуже! І готуюся до цього кожен день. Тому що пам'ятаю, як Анатолій Борисович Солов'яненко казав, що тоді, коли в нього не було вистав, і навіть тоді, коли йому не давали співати, він кожного дня годину працював - співав! І я обіцяла йому, що робитиму це кожного дня. Завжди. Поки зможу. Поки буду дихати.
Тетяна КОЗИРЄВА, Львів
Автор: Тетяна
КАНЮКА Козирєва
Виконавці: Вікторія Лук'янець
Джерело: Газета День
|