|
|
У Національній філармонії України з тріумфом відбувся сольний концерт Сусанни Чахоян
24 грудня 2013, вівторок
Поширити у Facebook
 Відома оперна співачка виступила разом із музикантами Національного симфонічного оркестру України під орудою Володимира Сіренка.
Цей вечір належить до рангу таких, що визначають емоційний пік концертного сезону.
Адже по закінченні програми потужними хвилями ще довго розходилися захоплені вигуки «Браво!» тих обранців, кому пощастило побувати на цьому концерті.
Нині аудиторія фанів талановитої виконавиці — це такі країни, як Франція, Німеччина, Австрія, Італія, Нідерланди, Росія та інші. Володарка численних престижних міжнародних конкурсних регалій, учениця легендарної Євгенії Мірошниченко, спадкоємиця її унікальної вокальної школи, співачка, яку критики називають «найкращою колоратурою України» і «київською Каллас», у репертуарі якої найскладніші сопранові партії світового оперного репертуару, Сусанна Чахоян подарувала своїм мистецтвом справжню насолоду меломанам. «День» поспілкувався з відомою вокалісткою після концерту.
«ТИ — ХАЗЯЙКА СВОГО ГОЛОСУ»
— Бути ученицею легендарної Євгенії Мірошниченко — велика відповідальність і еталон, по якому ви звіряєте свої професійні дії. А хто нині є для вас авторитетом у мистецтві?
— Хоч де б я тільки була, зокрема за кордоном — я завжди намагаюся взяти майстер-класи, вчуся і у своїх старших колег по Національній опері України, причому не лише у співаків, а й у диригентів, піаністів. Мені складно сказати, хто спричинив найсильніший вплив як на співачку. Але я пишаюся, що пройшла школу Євгенії Семенівни... Арсенал технічних засобів академічного співака є єдиним. Спільним, відпрацьованим упродовж кількох століть. Коли потрапила на урок до одного відомого італійського баса, якого мені рекомендували як співака з вражаючою технікою, то в мене були певні застереження: ну що для сопрано може дати бас? Та вже на першому занятті почула від нього такі ж самі рекомендації, що свого часу отримувала від Євгенії Семенівни. Це вразило! Згодом зрозуміла, що існують загальні принципи правильного співу — спільні для співаків, які зробили хорошу сценічну кар’єру. Це закони правильного дихання, використання відповідних резонаторів, роботи черевного преса та ще багатьох секретів вокальної техніки, відомих лише фахівцям з академічного вокалу. І лише тоді, коли ти оволодів цією технікою, підкоривши собі повністю власний голосовий апарат, доводячи до автоматизму всі навички звукоутворення; коли ти, нарешті, сповна відчуєш: ти — хазяйка свого голосу, тоді вже можна казати про художній бік музичного образу. І тоді саме у цій площині розкривається безмежний простір для пошуків адекватної інтерпретації музичного образу та його подальшого шліфування.
— Співак має постійно вдосконалювати свою майстерність. Яким чином це відбувається у вас?
— Мені надзвичайно допомагає те, що я розпочала педагогічну діяльність: нині викладаю вокал в Інституті музики ім. Р. Глієра. Зважаючи на щільний гастрольний графік, маю поки що невеликий клас студентів. Скажу так — це для мене своєрідна проба пера. І, знаєте, навчаючи молодь, я вчуся й сама. Моя власна техніка співу теж збагачується, урізноманітнюється. Коли демонструєш студентам певні прийоми, згодом сама себе краще контролюєш. Це, так би мовити, погляд на себе збоку.
— У вас спільна біографія співробітництва з Національним симфонічним оркестром України...
— Саме з цим оркестром я, юна піаністка, виступала, ще будучи ученицею знаменитої Одеської спеціалізованої музичної школи-десятирічки ім. П. Столярського. Грала «Рапсодію на тему Паганіні» С. Рахманінова — віртуозний твір, що був у репертуарі таких уславлених піаністів світового рівня, як Святослав Ріхтер, Володимир Ашкеназі, Артур Рубінштейн...
— Як відбулася трансформація: талановита дівчинка-піаністка, якій прогнозували зіркову кар’єру саме у фортепіанному виконавстві, перетворилася на прекрасну оперну співачку?
— Ця метаморфоза відбулася дуже природно, і сьогодні ми з Національним симфонічним оркестром України маємо вже спільну історію, що триває й періодично «вибухає» новими і цікавими ідеями. Разом гастролювали в Італії, з «Карміною Бураною» К. Орфа, а також виступали з різними творчими проектами, підготували серію сольних програм...
1993 р. вступила до Одеської державної консерваторії ім. А.Нежданової на фортепіанний факультет. Завдяки таким відомим педагогам, як Л.Гінзбург, Р.Ойгензіхт, Г.Поливанова, Т.Фоміна, Л.Іванова я пройшла хорошу професіональну школу. Мене запрошували продовжити навчання в Європі. Але я приїхала до Києва, опанувала секрети вокальної техніки і акторської майстерності у Є.Мірошниченко...
Двічі стажувалася за кордоном: як піаністка — у Франції і як співачка — у Німеччині (призер у номінації «Оперний спів». — Н.С.). 1999 року я стала солісткою Національної опери України, дебютувавши партією Мюзетти в опері «Богема» Дж. Пуччіні...
«ПРОСТО ПЛИВТИ ЗА ТЕЧІЄЮ — ЦЕ ШЛЯХ В НІКУДИ!»
— Програма вашого концерту є надзвичайно складною й насиченою. Ви обрали хітові оперні арії й навіть цілі сцени, з яких можна було б скласти не одну концертну програму, рясно «розбавивши» її романсами, піснями тощо. Чим було викликане саме таке наповнення програми виступу?
— Задум полягав у тому, щоб представити слухачам найскладніші твори зі світового оперного репертуару колоратурного сопрано... Насправді це була свідома презентація антології колоратурного сопранового репертуару.
— Арії з оперних шедеврів Г.Доніцетті (Лючії з опери «Лючія де Ламермур», сцена і каватина Лінди з опери «Лінда ді Шамуні»), В.Белліні (сцена та арія Ельвіри з опери «Пуритани») у першому відділенні — це, власне, кульмінація розквіту італійського бельканто, мегаскладні, супервіртуозні партії колоратури, з карколомними технічними фіорітурами, трелями, стрімкими пасажами, руладами тощо. Хіба не можна було дозволити собі трохи відпочити у другій половині концерту — «французькій» програмі? (Прозвучали речитатив і полонез Феліни з опери А.Тома «Міньон», Севільяна з опери Ж. Массне «Дон Сезар де Базан» і арія Дінори з однойменної опери Дж. Мейєрбера). Та вона виявилася не менш вражаючою... При цьому ваше виконання французькою — мовою оригіналу — було бездоганним. Натомість загальновідомо, як складно її артикулювати взагалі, а співати нею — часто справжній камінь спотикання для більшості іншомовних виконавців.
— Цілком згодна з вами: друге відділення ще «крутіше» і за музичною стилістикою, і за психологічним наповненням образів. Взяти хоча б ефектну арію Дінори, яка вимагає від співачки одночасно досконалого володіння амплуа колоратурного, ліричного й лірико-драматичного сопрано. А співати французькою — це справді непроста річ, та я маю в цьому сенсі значний досвід і чималу практику. До речі, мою першу партію в Оперному театрі виканано саме французькою. Між іншим, тоді в театрі працювала коуч із французької мови, і вона була присутньою практично на всіх заняттях із вокалістами, які я намагалася ніколи не пропускати. Це і дало свої плоди. Як бачимо, нічого випадкового в житті не буває...
Цей концерт, власне, — виклик самій собі. Взяти таку високу планку — це своєрідна акція самоствердження. Насправді жодний серйозний музикант без цього не може рухатися вперед. Просто пливти за течією — це шлях в нікуди, і це не моя дорога.
— Сусанно, публіку вразила кількість і складність ваших численних виходів «на біс». Таке враження, що у вас відкрилося друге дихання?
— Навіть сама не знаю... Коли відспівала основну програму, можна було б трохи розслабитися. Як пожартував мій брат: «Найбільше мені сподобалося третє відділення»... Звісно, це великою мірою могло відбутися лише за сприяння оркестрантів. За багато років у нас склався спаяний творчий тандем. Ще раз хочу підкреслити: за час співпраці з Володимиром Сіренком виробилися вже, так би мовити, спільна психофізика, спільний темперамент. Тут, певно, спрацьовують якісь закони енергетичного й емоційного тяжіння, якісь таємниці біохімії чи щось таке подібне...
— Ви виступали з різними диригентами, а з ким із маестро швидко знаходите спільну мову?
— Звісно, Володимир Сіренко займає особливий п’єдестал. Це просто унікальний митець. Крім того, він фантастичний акомпаніатор і сам по собі надзвичайно самодостатній музикант. Хочу підкреслити: мені завжди комфортно мати справу з професіоналами своєї справи, і я сподіваюся — всім, з ким мене зводила доля на концертних майданчиках, було так само комфортно й зі мною...
— Певний період ваших активних гастрольних маршрутів був пов’язаний із Казанню. Звідки у вас виникла зацікавленість такою досить віддаленою від Києва оперною сценою?
— Нагадаю, що сьогодні Татарський театр опери та балету (Татарстан-опера) є одним із найзатребуваніших, стабільно гастролюючих колективів Росії: з 1993 року театр щорічно виїжджає на гастролі до країн Західної Європи (Австрія, Нідерланди, Німеччина, Норвегія Франція, Бельгія, Данія, Португалія, Швейцарія), даючи за кордоном щосезонно близько 150 вистав. Причому за кількістю гастролей з-поміж російських театрів казанська трупа посідає другу позицію після Маріїнського театру Санкт-Петербурга.
Казань відіграла в моєму житті роль своєрідної бази, де мені пощастило набути колосальний досвід — і в кількісному, й у якісному плані напрацювала широкий оперний репертуар, чого я була б позбавлена в Київській опері. Візьмемо ту ж Паміну з «Чарівної флейти» В. А. Моцарта або Лейлу з «Шукачів перлів» Ж. Бізе, або партію Джільди, яку ми зробили в Казані з чудовим італійським диригентом Марко Боемі, який свого часу працював із самим Лучано Паваротті.
«Я НАМАГАЮСЯ СЛІДУВАТИ ЗАПОВІТОВІ МІРОШНИЧЕНКО»
— А чи доводилося вам виконувати цю партію на рідній сцені?
— Так, хоча останнім часом мені не пропонують її співати в нашій опері, рівною мірою як і Оскара, як і Віолетту, й Адіну. Мені б хотілося співати на сцені Національної опери України більше. Нині в репертуарі театру є спектаклі, де колоратурне сопрано озвучує центральні жіночі образи — героїнь. Маю що показати київським шанувальникам опери. Ось навіть нинішня прем’єра — «Казка про Царя Салтана» — в Національній опері, де партія Царівни Лебідь — якраз для високого сопрано — моє стовідсоткове попадання в десятку... Та поки що я не отримала запрошення на участь у цій виставі.
— Як ставитеся до камерного репертуару? Ви — володарка потужного, тембрально насиченого, повнокровного голосу величезного діапазону, а виконання романсів свідомо може звузити слухацьку аудиторію...
— Камерний репертуар завжди цікавив мене. Нещодавно мій колега Тарас Штонда запросив до участі в його програмі, присвяченій романсам С. Рахманінова. Було приємно, що після цього концерту керівництво Національної філармонії запросило мене виступити на цій сцені з камерною програмою. Утім, гадаю, все-таки період повномасштабного зацікавлення камерним репертуаром в мене ще попереду. Поки що зараз спроможна реалізовувати такі амбітні концертні програми, як сьогоднішня, і здатна підніматися ще вище, сягати нових вершин світового оперного репертуару, а пальма першості належатиме саме оперним партіям. Принагідно згадую заповіт Євгенії Мірошниченко, яка не втомлювалася повторювати: «Тримайся моєї школи, як блоха кожуха, і будеш мати успіх!» Її соковиті висловлювання назавжди вкарбувалися у пам’ять... Той репертуар, що тягнула на собі Мірошниченко, вимагав колосальної віддачі й голосової. І емоційної, й енергетичної, й фізичної. Я намагаюся слідувати заповітові Мірошниченко.
Автор: Наталія Семененко
Виконавці: Сусанна Чахоян
Концертна організація: Національна філармонія України
Концертний зал: Колонний зал ім. М.В. Лисенка Національної філармонії України
Джерело: Газета "День"
|