|
|
Інтерв'ю з генеральним директором Національної опери України Петром Чуприною
19 жовтня 2013, субота
Поширити у Facebook
13-й рік нового тисячоліття для першого театру країни відзначений темним впливом чортової дюжини. Над головною сценою ніби скупчилися темні хмари. Це відомі скандали зі звільненням танцівника і екс-керівника балетної трупи Дениса Матвієнка. Це розголос у ЗМІ довкола "українського бидла", яке вилетіло з солодкої гортані солістки Національного театру. На жаль, такий розголос не про творчі процеси, а про закулісні колізії.
Нині Національна опера взяла розгін 146-го сезону. Готується до ювілейного 150-го. З огляду на певну закритість театру, обґрунтовану статусну академічну церемонність головної сцени України, я сам напросився на розмову до керівництва…
…Петро Чуприна у головному театрі України — 22 роки. 14 із них — директор. Іронічно закидаю, що на таких посадах у багатолюдних творчих колективах керманич (цитуючи Л.Кравчука) має маневрувати "поміж краплинами". Гендиректор заперечує: "Не поміж краплинами, а поміж градом, між блискавкою та громом небесним". Отже… "поміж градом". Яка доля спіткає політнекоректну співачку, що прославилася дописами в ФБ? Чи можливе повернення Дениса Матвієнка? Чи багато провідних виконавців сьогодні мріють полишити український театр у гонитві за єврогонорарами? І це далеко не всі запитання до першого театру.
— Петре Яковичу, якщо не заперечуєте, спочатку декілька "статистичних" запитань.
— Будь ласка.
— Який загальний кадровий склад Національної опери на цей час?
— 1257 осіб.
— Яка максимальна заробітна платня, скажімо, у майстра сцени?
— Трохи більше 14000 тис. грн. Втім, маємо можливість додатково підтримувати кращих фахівців доплатами за творчі досягнення.
— А яка заробітна плата у молодого спеціаліста, котрий щойно переступив поріг Національної опери?
— На рівні 8 тис. грн. Але, звісно, з поступовим підвищенням, враховуючи творче зростання, задіяність у репертуарі, набуття виконавського досвіду.
— Чи має сьогодні змогу перший театр країни забезпечити житлом особливого молодого суперпрофесіонала, наприклад драматичного тенора, конче потрібного в репертуарі?
— На жаль, такої можливості не маємо. Хоча щороку на День театру місто нам виділяє по одній квартирі. Проте власні ресурси відсутні. Люди беруть кредити, шукають можливості.
Канули в минуле часи, коли провідним виконавцям театру держава давала найкраще житло у центрі столиці — на вулиці Суворова, на розі Пушкінської і Богдана Хмельницького. Були навіть окремі "театральні" будинки.
— Ще зі "статистики". Яка найдорожча ваша вистава (у плані бюджету) за останні роки?
— "Баядерка" Людвіга Мінкуса. Цей класичний балет, версію якого здійснила видатна Наталя Макарова, обійшовся в 1 134,9 тис. грн.
— А з опер?
— "Дон Карлос" Джузеппе Верді — 802,856 тис. грн.
Але, вибачте, наші бюджети неможливо порівняти з європейськими і світовими. Там усе це коштує мільйони доларів. До нас на "Дона Карлоса" якось завітав один відомий італійський імпресаріо. І в приватній розмові говорили, власне, про бюджет. Він вирішив, що українська вистава "коштує" 700–800 тис. євро. Тобто майже вдесятеро дорожче.
— У чому "велика різниця"?
— Наші бюджети формуються в таких скромних параметрах тому, що в нас є свої виробничі цехи, а постановники, як правило, працюють у штаті театру. А в закордонних проектах значну частку бюджету вистави становить гонорарна частина, та й усі аксесуари оформлення набагато дорожчі.
— У такому разі, як театр має балансувати? Як підтримувати бюджетні пропорції і не "самозаконсервовуватись", а запрошувати талановитих митців із Європи, з Росії?
— Очевидна стратегія такого напряму — знакові міжнародні проекти. Як це вдало здійснили в "Донбас Опері", залучивши до постановки опери Р.Вагнера "Летючий Голландець" і відомого мецената, і сильну європейську команду.
До речі, гідно виступила в цій виставі солістка нашого театру Леся Алексєєва.
— Що заважає першому театру ініціювати і реалізувати такі міжнародні музичні проекти, як в Донецьку? Адже театр — в центрі, меценати — через дорогу. Це інерція чи "хтось винен"?
— Унікальний випадок в "Донбасс-опері" поки що не набув системного характеру. Сьогодні, на жаль, великий бізнес не виявляє особливого зацікавлення до творчих проектів, які б творили імідж не тільки окремого театру, а й української культури загалом. Звісно, прагнемо працювати і в цьому напрямі.
— Якщо можна, конкретніше?
— Нині, як ви знаєте, у світі мають надзвичайну "собівартість" імена-бренди. Сьогодні оперний і балетний світ так стимулюють, що саме імена-бренди привертають особливу увагу аудиторії і до театру, і до високого мистецтва.
Відкрию маленьку таємницю. Ми почали переговори з продюсерами найкращих світових співаків. І, сподіваємось, знамениті імена стимулюватимуть спонсорів до фінансової підтримки деяких наших майбутніх проектів. Упродовж сезону на нашій сцені відбудуться виступи балетних мега-зірок: Уляни Лопаткіної, Світлани Захарової, а 31-го січня — пройде великий гала-концерт з участю низки світових зірок балету.
— Інформація про те, що Борис Ейфман має поставити у вашому театрі балет "Анна Кареніна" — це піар, чи є домовленості?
— З Борисом Яковичем ми підписали меморандум про співпрацю. Це видатний балетмейстер сучасності. Чекаємо його у березні 2014 р. І чекаємо на його свіже хореографічне осмислення класичної історії…
— Іноді за "свіжим осмисленням" — це більше стосується ваших опер — бачимо або скорочення музичних фрагментів твору, або недолугість інтерпретації. Можливо це передбачає і майбутня оновлена версія "Запорожця за Дунаєм", запланована на кінець сезону?
— Сьогоднішній глядач, який звик до динамічного ритму життя, не завжди сприймає оповідальну і неспішну ритміку оперного твору XIX ст.., характерну для тих часів. Тому нова інтерпретація має бути такою, що відповідає сучасним художньо-естетичним запитам. В усі часи оперні полотна переглядалися і авторами, і нащадками. Маємо того численні приклади. Творча команда "Запорожця" прагне відійти від стереотипу цієї опери, яка лишилась на плівках, у пам'яті старшого покоління, зберігши водночас унікальну художню цінність перлини національної класики.
— У Маріїнці під орудою Валерія Гергієва нещодавно з'явилася нова, велика, надсучасна сцена. Національній опері така сцена потрібна? Хоча б у перспективі хтось порушить перед урядом це нагальне питання?
— Враховуючи всі економічні можливості та обставини, гадаю, це питання не на часі. Ми з вами живемо і працюємо в Києві. Неможливо порівняти розмах туризму в Петербурзі з нашим. У них левову частку становлять стихійні глядачі, і глядацький попит перевищує можливості
театрів та концертних залів.
— А у нас? У нас також є туристи і тисячі поціновувачів.
— У нас, на жаль, співвідношення інше. Основу нашої глядацької аудиторії складають постійні глядачі з числа киян, а також іноземців — працівників посольств, консульств, міжнародних установ, розміщених у нашому місті. Динаміка відвідувань театру не спонукає до розширення меж глядацької зали, ідеться лише про модернізацію сценічного обладнання, залучення сучасних досягнень художнього освітлення.
— Петре Яковичу, яка подальша доля в театрі співачки Катерини Абдулліної? Як відомо, до певного моменту її знало лише музичне коло, після "бидла" з нею познайомилась уся країна. Недавно з'явилась інформація про порушення кримінальної справи щодо неї.
— У цьому питанні є моральний аспект, патріотичний аспект. Аспект людяності та гідності. Я вже говорив, і ще раз підкреслюю: театр, і я зокрема, засуджуємо такі неприпустимі речі. Такого не може й не повинно бути. Колектив обурений. На найближчий час імені цієї співачки немає в наших репертуарних планах. Не можемо допустити, аби вистава з участю певної співачки стала місцем для можливої провокації. Не можемо допустити зриву вистави. Оскільки "шанувальники" цієї співачки досить прискіпливо стежать за сайтом театру, за репертуаром і складом виконавців.
— Тобто питання про звільнення співачки — не на часі? І вона й надалі буде в штаті?
— Згідно з Кодексом законів про працю, не можемо її звільнити. Навіть беручи до уваги такий ганебний факт, що кидає тінь на репутацію колективу. На даному етапі можемо наказом констатувати неможливість її виходу на сцену і, відповідно, змінити розмір оплати її праці. До того ж вона ще й мати-одиначка. З нашого боку немає агресії. Але є категоричне неприйняття такої позиції і такої лінії поведінки в суспільстві.
— Поставлю, очевидно, дивне запитання. Чи можливий — гіпотетично — аналог того скандалу, який трапився нещодавно у балеті Большого театру Росії? Тобто київський "аналог"? Тобто історія жорстоких суперечок, яка призвела до трагедії, внутрішньої кризи в театрі?
— Не приведи Боже щоб людська жорстокість перейшла межу… І трапилося те, що трапилось із керівником балету Большого Сергієм Філіним та людиною, котра сьогодні перебуває під вартою, — танцівником Павлом Дмитриченком.
Таких колізій у нас не було. І, сподіваюсь, ніколи не буде.
— Ви впевнені?
— Мені здається, що тут і атмосфера в колективі відіграє свою роль. Можливо, ми більш миролюбні, більш терпимі.
Зауважте до всього, що в Росії інший рівень зв'язків та фінансових відносин у творчому світі. Там це більшою мірою переплетено з політикумом, сферами впливу, фаворитизмом. У нас не так.
Сама природа жанру балету загострює емоції людей, які прагнуть якомога швидше проявити свої творчі здібності, ба навіть певні імпульси. І коли я відчуваю, що слово вже нічого не важить і ні на що не впливає, тоді з позицій керівника прагну якимось чином зупинити провокативний рух. Якщо це аргументовано, якщо є небезпека для театру, для окремих людей — у таких ситуаціях треба діяти рішуче.
— Чи можливе — в перспективі — повернення танцівника Дениса Матвієнка на нашу першу сцену? Що для цього потрібно зробити? Вам? Мені? Хто це має робити?
— Денис — артист найвищого творчого ґатунку. Він прекрасний танцівник. З іншого боку, він був неготовий до роботи як керівник балету, і це викликало розкол у балетній трупі. Половина творчого складу була "за", половина — категорично "проти".
І було би добре, якби про це поговорили лишень у кулуарах, а потім забули взаємні претензії — і всі радісно пішли працювати на сцену.
Але, будь ласка, я вам пропоную прочитати листи від групи, яка "проти", а це листи з численними підписами. І кожен рядок там дихає нетерпимістю… І наелектризовує ситуацію, яка справді була складною й напруженою.
— Я не хочу це читати.
— Це ваше право. Конфлікт у минулому. Крапки над "і" розставлено. Що стосується Дениса, як мені відомо, він тепер активно працює. Сподіваюся, з роками набуде адміністративної компетентності, адекватної його творчим досягненням. І, можливо, цей непростий досвід йому в чомусь навіть допоможе. Принаймні у своїх останніх інтерв'ю він говорить про наш театр тактовніше, стриманіше. І це дає надію, що продовження співпраці — можливе.
— У вашому театрі були внутрішні претенденти на роль керівника балету після того, як звільнили Матвієнка? Чому вирішили шукати людину збоку?
— Можливо, відкрию куліси, але все-таки скажу, що в балетному середовищі завжди були свої клани, лідери, свої "правила гри". Це не просто якісь окремі групи, це ще й особливі людські стосунки, які складались упродовж багатьох років. І керівництво театру вирішило, що в ситуації, яка утворилася довкола балету, на посаду керівника потрібна людина не з певного "клану", а нібито збоку. Тому запросили Аніко Рехвіашвілі, яка не гратиме в гру, яку їй запропонує певна творча група. Аніко — людина самостійна. У неї чудова теоретична база. Можливо, її менше знають, ніж інших лідерів хореографії. Але чекаємо на гідний творчий результат.
— На скільки років підписано контракт із Рехвіашвілі?
— На три роки. Сподіваюся, за цей час усе стане зрозуміло.
— Хто лобіював саме цю кандидатуру на керівну посаду? Серед шанувальників балету — глядачів, журналістів — досить стримане очікування її художніх досягнень.
— Ніхто не лобіював. Керівництво театру між собою перебрало всіх, хто би міг очолити балет. І зупинились на Аніко. Зауважте, сьогодні маємо справжній дефіцит творчих керівників. І це не перебільшення. Зміна поколінь у цьому напрямі йде непросто.
Врешті, коли ми представили нового керівника балетній трупі, ніхто не був проти. Отже, час покаже. У планах — і "Дама з камеліями", і одноактні балети. Будуть запрошення репетиторів із Большого, Маріїнського, інших відомих театрів. Велика увага приділятиметься також майстер-класам.
— Власне, яке місце, на ваш погляд, сьогодні посідає оперний театр в ієрархії цінностей суспільства і влади? Маю на увазі, що саме високе мистецтво завжди було нібито під опікою "вищих світу цього", а в останнє десятиліття воно "осиротіло". І це мені не здається, а так і є.
— Тут, можливо, варто озирнутися назад — в історію нашого театру, який через чотири роки відкриє свій ювілейний, 150-й сезон. Отож, у часи СРСР Київська опера входила в трійку найкращих театрів країни. І це було визнано не лише в Союзі, а й далеко за його межами. З 1953-го наш театр рішенням уряду держави був офіційно прирівняний за статусом, тобто рівнем зарплати, тривалістю відпустки тощо, до Маріїнського (тоді Кіровського). А зауважте, що рейтинг Маріїнки (за радянських часів) — це статус другого, а то й першого театру, поряд із Большим театром Росії.
Звісно — історія, час, обставини, особистості вносять свої корективи в такі "рейтинги", в цінності, пріоритети… У принципі, театральна етика не передбачає вибудовування авторитетів оперно-балетних колективів по ранжиру. Є театри більш і менш відомі й авторитетні, з більшими і меншими художньо-виражальними ресурсами і, нарешті, бюджетом, який стає чи не найважливішим чинником формування іміджу колективу. До прикладу, бюджет Метрополітен опери перевищує наш майже у 22 рази. Якби ми могли заплатити зіркам опери чи балету більше, ніж вони, можливо, завтра всесвітньо відомі виконавці працювали б у нас, і ми були б першим театром у світі.
І ще один промовистий приклад. Колишній МАЛЕГОТ, а тепер — Михайловський театр С.-Петербурга, був не особливо помітним серед "важковаговиків" оперно-балетного мистецтва, а тепер їхні фінансові можливості дозволяють встановити зіркам гонорари, що значно перевищують оплату навіть у Маріїнському та Большому. Тому там збираються митці, які можуть прикрасити будь-який театр світу. До речі, у Михайловському працюють і колишні наші артисти. А нам, слава Богу, завдяки потужній вокально-генетичній базі та системі професійного виховання, вдається все-таки забезпечувати власні творчі потреби і бути донором багатьох театрів світу.
— З іншого боку, щороку наші творчі музичні виші випускають десятки обдарованих митців. Скільки, наприклад, ви прийняли таких молодих спеціалістів до свого театру у цьому новому сезоні?
— Більшою мірою оновлюється балетна трупа, бо щорічно на пенсію виходить 6–8 артистів. А нинішнього року взяли 10 молодих перспективних артистів балету, та ще й в оркестр узяли двох скрипалів.
— Чи відчуває театр потребу у яскравих солістах опери? Які голоси у нашій опері — сьогодні найбільший дефіцит?
— Оперна трупа укомплектована талановитими співаками у всіх тембрах — сопрано, мецо-сопрано, тенори, баритони, баси.
Звісно, як і всі театри світу, ми хотіли б мати більше тенорів найвищого ґатунку, і, зокрема, драматичних. Драматичний тенор — велика рідкість і особлива цінність для будь-якого театру світу, з такими голосами люди народжуються нечасто.
До прикладу, колись у театрі було поставлено оперу Дж.Верді "Отелло" на унікального драматичного тенора Василя Третяка. Василь Якович пішов із життя, і опера зійшла з репертуару. І на сьогодні ситуація не змінилася. Але те, що драматичних тенорів у рівнозначних театрах світу можна перелічити на пальцях, — не тішить. Отож ведемо пошуки.
— Останніми роками театр відчуває відплив кадрів? Тобто цінних митців?
— Ви розумієте, це було завжди. Творчі люди завжди прагнули розширити горизонти своїх творчих пошуків і розширити географію виступів.
Звісно, це пов'язано і з матеріальною складовою. Ну ось згадайте, буквально рік тому Большой театр Росії (а це не провінція) полишила блискуча пара танцівників — Наталя Осипова та Іван Васильєв. У Большому для них було створено майже ідеальні творчі умови, чудовий репертуар, слава. Все було. А вони вирішили працювати у Михайловському у Володимира Кехмана. Можливо, тому, що там вищий рівень оплати? Можливо, тому, що там цікавіші творчі перспективи? А вже тепер танцюють і в Ковент Гарден, і на інших престижних сценах. Тобто це процес не тільки якийсь наш місцевий, національний. Це рух. Творчий рух митця, який шукає "де краще", як йому здається.
— За ким із тих, хто полишив трупу Національної опери, ви, можливо, сьогодні жалкуєте?
— По-перше, я радий, що ті солісти, котрі, попрацювавши в нашому театрі, отримали запрошення до інших — не загубились. Вони затребувані. Звісно, окрасою діючого репертуару могли би бути такі співаки, як Анатолій Кочерга, Валентин Пивоваров, Дмитро Попов, Маріан Талаба, Ольга Микитенко, Оксана Дика, Михайло Дідик. Якби вони були задіяні в поточному репертуарі театру, то наша оперна трупа, без перебільшень, могла би вважатись однією з найкращих у Європі. Ну й потім, згадайте, був період, коли відкрилася "залізна завіса"… І творчі люди, відчувши свободу та можливість вибору, їхали на Захід не тільки з України, а й з Росії, інших пострадянських країн.
Тим часом хтось їде, хтось повертається, хтось тримає постійний зв'язок із рідним театром. Як приклад — Людмила Монастирська. Сьогодні вона одна з найкращих сопрано у світі. Отож, ми намагаємося так вибудувати наш репертуар, аби вона регулярно з'являлась на рідній сцені — не менше 5–7 разів на рік.
У такому ж режимі працюють у театрі Сергій Магера, Тарас Штонда, Тетяна Анісімова, Лілія Гревцова, Вікторія Ченська, Андрій Гонюков, Сергій Ковнір, Оксана Крамарева. У них багато ангажементів за кордоном, але вони продовжують працювати в рідному театрі й активно задіяні у поточному репертуарі.
— Хочете повідомити радісну звістку, що таланти вже не залишають батьківщину, а мріють тут працювати – було б де?
— Розумієте, останнім часом виконавці дійсно поміркованіше ставляться до пропозицій західних імпресаріо. Якщо вибирають якісь театри або проекти, то лише брендові, кращі. Бо працювати на Заході у театрі середнього провінційного рівня означає левову частку свого гонорару платити за дороге житло, комісійні продюсерам тощо. Тому не можу сказати, що сьогодні є якась особлива тенденція — "залишити" Україну, "поїхати". Для нас усі вони були й лишаються українськими митцями.
— У мене немає сумнівів, що серед творчої молоді вашого театру є таланти. Але-але… Чому майже ніхто з них не претендує на статус "зірки"? На ту постать, яка притягує до залу публіку вже завдяки одному імені у афіші? Чому "індустрія зірок", на відміну від Маріїнки і Большого, не є стратегією нашої Національної опери?
— В нашому балеті є визнані виконавці — Наталя Мацак, Ольга Голиця, Тетяна Льозова, Катерина Кухар, Катерина Алаєва, Наталя Лазебникова, Денис Недак, Сергій Сидорський, Олександр Стоянов, Андрій Писарєв, Андрій Гура, Ян Ваня. Усі вони сьогодні в чудовій професійній формі. А з молоді, яка невдовзі увійде до числа довершених виконавців, можу назвати Анастасію Шевченко, Юлію Москаленко, Ганну Муромцеву, Дмитра Чеботаря, Івана Бойка.
Доречно було б додати, що й серед оперних зовсім молодих співаків є чудові творчі особистості з великою перспективою — Тетяна Ганіна, Тамара Калінкіна, Алла Родіна, Дмитро Кузьмін, Ігор Євдокименко, Олександр Кірєєв. Нещодавно з Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого до нас прийшов прекрасний баритон Гаррі Сет'ян. До приходу в театр він тривалий час співав тенором. Ось така дивна метаморфоза. Зараз на нього покладаємо великі надії. Власне, "зірка" на оперному чи балетному небосхилі — це не тільки "стратегія", а ще й харизма. Переконаний, що з тих, кого я вам назвав з часом виростуть справжні зірки. І театр у цьому напрямку працюватиме.
Взагалі все, що стосується художньо-естетичної стратегії і балету, і театру загалом, — маємо спиратися на досягнення театру. Однак, звісно, мусимо і розширювати творчу палітру. Один з іноземних імпресаріо, споглядаючи наш класичний репертуар, одного разу сказав: "Ви зберегли екологічно чистий театр". Він мав на увазі стратегію збереження класичної спадщини. Тим часом Національна опера не може бути закритою для експерименту, творчого пошуку, модерну. Ці напрями мають співіснувати, однак наш пріоритет — класика.
Про плани
— Крім "Анни Кареніної" Бориса Єйфмана, вже у листопаді в театрі відбудеться прем'єра опери "Казка про царя Салтана", а в другій половині сезону буде створено і здійснено постановку нового балету "Дама з камеліями" за мотивами роману О.Дюма-сина на музику композиторів різних часів у хореографії Аніко Рехвіашвілі, диригент вистави — Олексій Баклан, — розповідає гендиректор театру.
До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка поновлення балету "Лілея" К.Данькевича, а в концертному виконанні прозвучать найяскравіші фрагменти опери Г.Майбороди "Тарас Шевченко". Протягом ювілейного року буде виконано музичну композицію Є. Станковича "Страсті за Тарасом". Важливою подією 146-го театрального сезону стане участь театру в престижному європейському оперному фестивалі балтійського регіону в Сааремаа (Естонія). На цьому фестивалі Національна опера України не лише представлятиме світову класику — "Норму" В.Белліні та "Дона Карлоса" Дж.Верді, а й вперше в історії незалежної України покаже виставу з національного оперного репертуару — "Наталку Полтавку" М.Лисенка. Завершить сезон оновлена версія "Запорожця за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського.
Автор: Олег Вергеліс
Фото: Тетяна Платонова
Діячі мистецтв: Петро Чуприна
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: Газета "Дзеркало тижня"
|