| Інтерв'ю |
|
|
|
|
«Доки буду викладати у Канаді, мої студенти знатимуть, де Україна»
18 серпня 2019, неділя
Львів’янка Орися Цибух-Петришин, яка живе у Вінніпезі, отримала найвищу відзнаку від прем’єр-міністра Канади за досягнення успіхів у розвитку освіти та відмінне навчання.
Орися Петришин — перша львів’янка, якій вдалося отримати таке високе визнання. На її лекції студенти не лише ходять із задоволенням, а й стають у чергу, щоб потрапити саме до викладачки міс Петришин. І досягла вона цього не лише завдяки талантові, який успадкувала від батьків, а й титанічній праці і лідерським здібностям, які скрупульозно виховувала у собі. Після Львівського музичного училища вступила до Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка на диригентський факультет. Завдяки цій спеціальності змогла досягти багато чого у житті. Так розпорядилася доля, що пані Орися виїхала до Канади.
— Коли виїжджала, мови зовсім не знала, — розповіла журналістові «ВЗ» пані Орися. — Довелося вчити з нуля англійську спочатку у коледжі. Я була єдиною студенткою з України. Зі мною вчилися люди різних національностей, але ми всі були в однакових умовах — мови не знав ніхто, але всі її хотіли вивчити. У цьому коледжі не було визначеного терміну навчання. Треба було вивчити мову, і крапка. За кілька місяців вивчила мову, але, мабуть, не настільки добре нею володіла на той час, як людина, яка народилася у Канаді. Це вже зараз вільно володію англійською, але акцент все одно залишився.
А потім Орися вступила в університет. Завдяки отриманому в Україні диплому їй треба було вивчати лише окремі дисципліни.
— Можете порівняти навчання в Україні і Канаді?
— Це абсолютно різні речі. У Львові я навчалася у високопрофесійному музичному закладі, де профілюючим предметом була музика. У Канаді є багато вишів, але такого рівня музичного закладу немає. Як в Україні, так і в Канаді студентам треба ходити на пари, складати іспити і заліки. Так само мають абонементи у бібліотеках, бо треба готуватися до іспитів. Тільки у Канаді треба ще писати есе, а для цього треба добре знати мову. Деякі студенти мають стипендію.
— Ви хотіли вчитися в університеті, щоб згодом викладати якийсь предмет?
— Усе моє навчання поєднане з музикою. На початках я диригувала хором, пізніше — оркестром. У мене був великий проєкт до 100-ліття святкування провінцій Саскачеван та Альберти, коли диригувала хором. Була приємно вражена, що таку високу місію доручили саме мені. Як диригент я їздила по всій Канаді з гастролями. Коли отримала диплом, переді мною відчинилися двері багатьох навчальних закладів. Зараз я викладаю історію та політику Канади.
— Важко отримати у Канаді роботу?
— Окрім того, що треба мати відповідну освіту, треба ще й отримати схвальні відгуки від попередніх роботодавців. Наприклад, я диригувала оркестром, у газеті з’явився позитивний відгук про цю подію із приміткою, що я організувала найкращий концерт. Я брала участь у різноманітних фестивалях, і також отримувала відгуки — «найкраща».
Коли приїхала у чужу на той час для мене державу, нікого не знала. Мене запросили на телебачення у передачу «Українорама», яку я вела українською мовою. Розповідала про новини з України. А потім мене ще й запросили ведучою на радіо. Я багато працюю, у кожен проєкт вкладаю серце і душу. Зараз викладаю в одному з найбільших коледжів у Манітобі історію та політику Канади.
— Студенти знають, що ви — українка?
— Аякже! У всіх своїх інтерв’ю, які даю у Канаді, чи просто у приватних бесідах підкреслюю, що я народилася не в Канаді, а в Україні, у старовинному місті Львові, яке давно занесено до спадщини ЮНЕСКО. Як тільки заходжу в аудиторію, відразу кажу: «Я — українка». Підходжу до карти і показую на ній, де Україна. Знаєте, доки буду викладати, мої студенти знатимуть, де Україна. Багато студентів й не знали, що є така країна…
Я їм розповідаю про нашу культуру, звичаї. У навчальній програмі обов’язковою частиною розділу є тема Голокосту. Я не просто вчу студентів про цю трагедію, а й мала нагоду познайомити своїх студентів з близькою для мене людиною, котра також народилася у Львові і пережила Голокост, і розповіла про жахіття того часу.
Була однією з перших викладачів, що розповіла студентам про Голодомор. Канада визнала Голодомор геноцидом ще у 2008 році. А через рік після закінчення викладацького інституту, в якому вивчають демократію Канади, розповідають, як працює парламент, сенат відзначив мою роботу як першого викладача, який навчає про Голодомор. Тоді відбулася конференція, на яку я запросила двох старших осіб, що пережили Голодомор, ми запалили свічки. А студенти, які брали участь у конференції, захотіли одягнути вишиванки, але переживали, де їх можна взяти. Я принесла свої з дому. Вишиванки одягнули навіть ті студенти, які не були українцями.
А торік у листопаді на чергову річницю Голодомору я запросила дітей і онуків людей, які пережили Голодомор, але їх уже, на жаль, немає серед нас. На урочистість, попри негоду і скасування авіарейсів, все ж таки прибули високоповажні гості не лише з Канади, а й з України.
— Я чула, що студенти записуються у чергу, щоб вчитися саме у вас. Це правда?
— Правда. У Канаді студенти самі обирають, у кого їм вчитися. У класі, як правило, навчаються 25 осіб, а мої групи налічують по 36−37 студентів. Зате коли проводжу конференцію, то збираю понад 200 осіб. Роблю багато цікавих проєктів, тому ті, хто вчиться у мене, переказують своїм друзям про цікаві заходи, які ті можуть відвідати.
— Саме за такі успіхи Канада нагородила вас дипломом?
— Нагороду отримала від прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо за досягнення успіхів у розвитку освіти та відмінне навчання. Я навіть не сподівалася, що саме мені, українці, дадуть таку відзнаку. Це стало несподіванкою, бо на отримання нагороди претендували 244 номінанти на всю державу. Її дають топ-кандидатам — «найкращим з найкращих у канадській освіті». Це найвища національна нагорода Канади, і подавати себе сам претендент не може. На здобуття цієї відзнаки особу подають студенти, їхні батьки, колеги, адміністрація, одне слово, задіяна велика аудиторія, яка номінує претендента. А вже у комітеті, що працює при прем’єр-міністрові Канади, журі вивчає ту чи іншу кандидатуру і вибирає лауреата у тій чи іншій категорії. Окрім диплома, дають ще й фінансову нагороду. Але жоден лауреат не може її використати для себе, а лише вкласти у розвиток освіти.
— Як ви сприйняли цю відзнаку?
— Була приємно вражена, коли отримала листа від прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо, у якому він, зокрма, написав: «Понад 25 років ми даємо найкращим викладачам, таким, як ти, нгороди. Для мене як прем’єр-міністра це велика честь персонально відзначити тебе за твої досягнення. Дякую тобі за твої надзвичайні успіхи, яких ти досягла. Як колишній викладач я розумію, якої копіткої праці це потребує. Завдяки твоїм високим викладацьким здібностям і лідерству ти змогла змінити життя студентів, надихнути їх, щоб вони стали тим, ким вони є, — дбайливими, успішними у канадському суспільстві. Від імені усієї Канади дякую за твій внесок в освіту країни».
Працюю радником студентів з питань соціальної справедливості. Допомагаю державам, у яких відсутня демократія, які не мають змоги навчати своїх дітей.
Два роки тому Канада святкувала 150-літній ювілей. Я була керівником групи студентів, які брали участь у конкурсі «Канада і ми» у різних галузях (музика, ІТ-технології, історія тощо) на тему, як можна змінити Канаду і світ на краще. Була приємно вражена, коли 150 найкращих студентів з усієї Канади відтак приїхали в Оттаву на святкування. Серед них і мої вихованці. Була щиро здивована, що на це святкування з викладачів запросили лише мене. Це така велика честь! Мої студенти виступали перед губернатором, прем’єр-міністром Канади, принцом Чарльзом і його дружиною та перед усією державою.
— Як звертаються до вас студенти?
— Міс Петришин. До кожного нового проєкту підключаю студентів. А ще шукаю таланти. Які? Насамперед, музичні. А ще тих, хто малює, хто пише. Робота дуже копітка, бо вимагає багато часу і зусиль. Але воно цього варте, бо в кінцевому результаті студенти мають можливість продемонструвати свої таланти. Пишаюся результатом, який можу показати.
— Ваша донька також студентка?
— Моя донечка Даринка навчається у столиці Канади в університеті. Даринка разом з моїми студентами продовжує роботу над тими проєктами, які я свого часу започаткувала
Автор: Галина Ярема
Джерело: Високий Замок
Додати: 
|