«Доки буду викладати у Канаді, мої студенти знатимуть, де Україна» | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
«Доки буду викладати у Канаді, мої студенти знатимуть, де Україна»
«Доки буду викладати у Канаді, мої студенти знатимуть, де Україна»
18 серпня, неділя

Львів’янка Орися Цибух-Петришин, яка живе у Вінніпезі, отримала найвищу відзнаку від прем’єр-міністра Канади за досягнення успіхів у розвитку освіти та відмінне навчання.



Орися Петришин — перша львів’янка, якій вдалося отримати таке високе визнання. На її лекції студенти не лише ходять із задоволенням, а й стають у чергу, щоб потрапити саме до викладачки міс Петришин. І досягла вона цього не лише завдяки талантові, який успадкувала від батьків, а й титанічній праці і лідерським здібностям, які скрупульозно виховувала у собі. Після Львівського музичного училища вступила до Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка на диригентський факультет. Завдяки цій спеціальності змогла досягти багато чого у житті. Так розпорядилася доля, що пані Орися виїхала до Канади.

— Коли виїжджала, мови зовсім не знала, — розповіла журналістові «ВЗ» пані Орися. — Довелося вчити з нуля ан­глійську спочатку у коледжі. Я була єди­ною студенткою з України. Зі мною вчи­лися люди різних національностей, але ми всі були в однакових умовах — мови не знав ніхто, але всі її хотіли вивчити. У цьому коледжі не було визначеного терміну навчання. Треба було вивчити мову, і крапка. За кілька місяців вивчила мову, але, мабуть, не настільки добре нею володіла на той час, як людина, яка наро­дилася у Канаді. Це вже зараз вільно володію англійською, але акцент все одно залишився.

А потім Орися вступила в університет. Завдяки отриманому в Україні диплому їй треба було вивчати лише окремі дисципліни.

— Можете порівняти навчання в Україні і Канаді?

— Це абсолютно різні речі. У Львові я навчалася у високопрофесійному музич­ному закладі, де профілюючим предметом була музика. У Канаді є багато вишів, але такого рівня музичного закладу немає. Як в Україні, так і в Канаді студентам треба ходити на пари, складати іспи­ти і заліки. Так само мають абонементи у бібліотеках, бо треба готуватися до іспитів. Тільки у Канаді треба ще писати есе, а для цього треба добре знати мову. Деякі студенти мають стипендію.

— Ви хотіли вчитися в університеті, щоб згодом викладати якийсь предмет?

— Усе моє навчання поєднане з музикою. На початках я диригувала хором, пізніше — оркестром. У мене був великий проєкт до 100-ліття святкування провінцій Саскачеван та Альберти, коли диригувала хором. Була приємно враже­на, що таку високу місію доручили саме мені. Як диригент я їздила по всій Канаді з гастролями. Коли отримала диплом, переді мною відчинилися двері багатьох навчальних закладів. Зараз я викладаю історію та політику Канади.

— Важко отримати у Канаді роботу?

— Окрім того, що треба мати відповідну освіту, треба ще й отримати схвальні відгуки від попередніх роботодавців. Наприклад, я диригувала оркестром, у газеті з’явився позитивний відгук про цю подію із приміткою, що я організувала найкращий концерт. Я брала участь у різноманітних фестивалях, і також отримувала відгуки — «найкраща».

Коли приїхала у чужу на той час для мене державу, нікого не знала. Мене запросили на телебачення у передачу «Українорама», яку я вела українською мовою. Розповідала про новини з Укра­їни. А потім мене ще й запросили ведучою на радіо. Я багато працюю, у кожен проєкт вкладаю серце і душу. Зараз ви­кладаю в одному з найбільших коледжів у Манітобі історію та політику Канади.

— Студенти знають, що ви — українка?

— Аякже! У всіх своїх інтерв’ю, які даю у Канаді, чи просто у приватних бесідах підкреслюю, що я народилася не в Канаді, а в Україні, у старовинному місті Львові, яке давно занесено до спадщи­ни ЮНЕСКО. Як тільки заходжу в аудиторію, відразу кажу: «Я — українка». Підхо­джу до карти і показую на ній, де Україна. Знаєте, доки буду викладати, мої студен­ти знатимуть, де Україна. Багато студентів й не знали, що є така країна…

Я їм розповідаю про нашу культуру, звичаї. У навчальній програмі обов’язковою частиною розділу є тема Голокосту. Я не просто вчу студентів про цю трагедію, а й мала нагоду познайомити своїх студентів з близькою для мене людиною, котра також народилася у Львові і пережила Голокост, і розповіла про жахіття того часу.

Була однією з перших викладачів, що розповіла студентам про Голодомор. Канада визнала Голодомор геноцидом ще у 2008 році. А через рік після закінчення викладацького інституту, в якому вивчають демократію Канади, розповідають, як працює парламент, сенат відзначив мою роботу як першого викладача, який навчає про Голодомор. Тоді відбулася конференція, на яку я запросила двох старших осіб, що пережили Голодомор, ми запалили свічки. А студенти, які брали участь у конференції, захотіли одягнути вишиванки, але переживали, де їх можна взяти. Я принесла свої з дому. Вишиванки одягнули навіть ті студенти, які не були українцями.

А торік у листопаді на чергову річницю Голодомору я запросила дітей і ону­ків людей, які пережили Голодомор, але їх уже, на жаль, немає серед нас. На урочистість, попри негоду і скасування авіарейсів, все ж таки прибули високоповажні гості не лише з Канади, а й з України.

— Я чула, що студенти записуються у чергу, щоб вчитися саме у вас. Це правда?

— Правда. У Канаді студенти самі обирають, у кого їм вчитися. У класі, як правило, навчаються 25 осіб, а мої групи на­лічують по 36−37 студентів. Зате коли проводжу конференцію, то збираю понад 200 осіб. Роблю багато цікавих проєктів, тому ті, хто вчиться у мене, переказують своїм друзям про цікаві заходи, які ті можуть відвідати.

— Саме за такі успіхи Канада нагородила вас дипломом?

— Нагороду отримала від прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо за досягнення успіхів у розвитку освіти та відмінне навчання. Я навіть не сподівалася, що саме мені, українці, дадуть таку відзнаку. Це стало несподіванкою, бо на отримання нагороди претендували 244 номінанти на всю державу. Її дають топ-кандидатам — «найкращим з найкращих у канадській освіті». Це найвища національна нагорода Канади, і подавати себе сам претендент не може. На здобуття цієї відзнаки особу подають студенти, їхні батьки, колеги, адміністрація, одне слово, задіяна велика аудиторія, яка но­мінує претендента. А вже у комітеті, що працює при прем’єр-міністрові Канади, журі вивчає ту чи іншу кандидатуру і вибирає лауреата у тій чи іншій категорії. Окрім диплома, дають ще й фінансову нагороду. Але жоден лауреат не може її використати для себе, а лише вкласти у розвиток освіти.

— Як ви сприйняли цю відзнаку?

— Була приємно вражена, коли отримала листа від прем’єр-міністра Кана­ди Джастіна Трюдо, у якому він, зокр­ма, написав: «Понад 25 років ми даємо найкращим викладачам, таким, як ти, н­городи. Для мене як прем’єр-міністра це велика честь персонально відзначи­ти тебе за твої досягнення. Дякую тобі за твої надзвичайні успіхи, яких ти досягла. Як колишній викладач я розумію, якої копіткої праці це потребує. Завдяки твоїм високим викладацьким здібностям і лідерству ти змогла змінити життя студентів, надихнути їх, щоб вони стали тим, ким вони є, — дбайливими, успішними у канадському суспільстві. Від імені усієї Канади дякую за твій внесок в освіту країни».

Працюю радником студентів з питань соціальної справедливості. Допомагаю державам, у яких відсутня демократія, які не мають змоги навчати своїх дітей.

Два роки тому Канада святкувала 150-літній ювілей. Я була керівником групи студентів, які брали участь у конкурсі «Канада і ми» у різних галузях (музи­ка, ІТ-технології, історія тощо) на тему, як можна змінити Канаду і світ на краще. Була приємно вражена, коли 150 найкращих студентів з усієї Канади відтак приїхали в Оттаву на святкування. Серед них і мої вихованці. Була щиро здивована, що на це святкування з викладачів запросили лише мене. Це така велика честь! Мої студенти виступали перед губернатором, прем’єр-міністром Канади, принцом Чарльзом і його дружиною та перед усією державою.

— Як звертаються до вас студенти?

— Міс Петришин. До кожного нового проєкту підключаю студентів. А ще шукаю таланти. Які? Насамперед, музич­ні. А ще тих, хто малює, хто пише. Робота дуже копітка, бо вимагає багато часу і зусиль. Але воно цього варте, бо в кін­цевому результаті студенти мають можливість продемонструвати свої таланти. Пишаюся результатом, який можу показати.

— Ваша донька також студентка?

— Моя донечка Даринка навчається у столиці Канади в університеті. Даринка разом з моїми студентами продовжує роботу над тими проєктами, які я свого часу започаткувала


Автор: Галина Ярема
Джерело: Високий Замок



Додати: Share on Facebook

Інші:

Kyiv Opera Theatre: директор театру Петро Качанов розповів про ремонт, ребрендинг і новий сезон
Координаторка Офісу з розробки гуманітарної політики Галина Григоренко: музична сфера - закрита, відкривати її є нашим завданням
Диригент Ярослав Шемет: "На першій репетиції треба поводитися як на першому побаченні"
Василь ВОВКУН: "Дайте нам відчуття опери нового століття"
«Доки буду викладати у Канаді, мої студенти знатимуть, де Україна»
Головний диригент оркестру Українського радіо Володимир Шейко: музика і нація - це сто відсотків об'єднані речі
Валерія БАЛАХОВСЬКА: "Орган - частина мого життя"
Чем классическая музыка обязана женщинам? Объясняет музыковед Фиона Мэддокс
120-річчя Львівської опери: Василь Вовкун розповів про сюрприз для глядачів
Оксана Линів: "У рамках фестивалю LvivMozArt можна буде почути твори трьох Моцартів"
Директор музичної школи Лисенка: ми маємо виховати аристократа і тоді буде країна аристократів, а не жебраків
Василь Вовкун: "До мого приходу у Львівську оперу аншлаги були рідкісним явищем"
Про музику як найшвидший шлях до серця
"Найкращий співак світу" Андрій Кимач: Після Консерваторії я працював на заводі у Польщі
Ми не маємо права на помилку історії пристрасті та успіху від прими-балерини Шишпор
"Iндустрій академічної музики в Україні катма"
Майкл Гуттман: "Мою скрипку звати Карло"
Секрети оперного співу та те, якою була поза сценою Євгенії Мірошниченко: розповідь її учениці
Про подальшу долю навчальних закладів естетичного освіти в інтерв'ю ZN.UA.
Музика Дилецького у знаковому просторі
«Плануємо спеціальний вагнерівський блок за участі кількох європейських театрів»
"На скрипці можна зіграти не тільки класику". Скрипаль Антон Вараниця розповів про можливості інструмента
Ольга Нагорна: «Мрію, щоб у кожному місті країни був оперний театр»
Наталія Пономарчук, шеф-диригент Київського камерного оркестру Національної філармонії України
Антоній Баришевський: "В Україні збільшується аудиторія, яка готова сприймати "складну" музику"
Головний учитель – це сцена! I ми вчимося все життя
«Керувати країною легше, ніж керувати оркестром»
Нове звучання забутої спадщини
Оркестр Національної філармонії України повернувся з гастролей по Китаю
Коли Нацрада з питань телебачення і радіомовлення оголосить форматний конкурс на 14 ФМ-частот в обласних центрах для розбудови мережі суспільного радіо «Промінь»?
Галина Бабій: концерти — це ті вітамінні ін'єкції, які підживлюють твій світогляд музиканта
Новатор Луїджі Гаджеро
Керівниця Академічної капели Українського радіо Юлія Ткач: «Не знаю досконалішого явища, ніж хоровий спів»
Німецький режисер Штурм: "Україна може більше ставити Вагнера"
Тарас Демко з Органного залу: Найскладніше – дивувати далі
Пласідо Домінго у Києві
''Щось в країні відбувається'' – прима-балерина Національної опери анонсувала '' Лебедине озеро ''
Іван Остапович: "Диригент не повинен бути ідіотом"
Взяли і зробили: Органний зал
Вікторія Польова: «Коли в тебе потрапляє музика, більше не відчуваєш болю»
      © 2008-2018 Music-review Ukraine