|
|
«Системність створює епоху»: Іван Остапович про нову українську музику, роботу дириґента і місію Органного залу
7 грудня, неділя
Поширити у Facebook
Джерело: mus.art.co.ua
Іван Остапович – дириґент, художній керівник і програмний директор Львівського органного залу. Разом із Тарасом Демком він сформував унікальну модель інституції, де поруч із Бахом і Моцартом народжується нова українська музика, а прем’єри стають частиною культурної дипломатії
У розмові читайте про баланс між хітами і сучасними творами, історію та логіку музичних замовлень, роль дириґента як куратора епохи й те, чому номінація на Шевченківську премію свідчить про зміну культурного мислення в Україні.
– Як дириґенту і керівнику, який формує репертуар Львівського органного залу, тобі вдається балансувати між хітами, які всі знають, і новою музикою, котрій потрібно дати шанс і промоцію?
– Це робота з довірою. Ми роками якісно виконували Вівальді, Баха й Моцарта, щоб глядач зрозумів: в Органному залі поганого не запропонують. Коли слухач довіряє моєму смаку як програмного директора, він готовий піти на експеримент. Мій підхід – не протиставляти, а інтегрувати. Ми часто будуємо програму так, щоб відомий хіт був «гачком», а нова музика – «відкриттям вечора». І часто трапляється так, що після концерту люди більше обговорюють саме прем’єру сучасного автора, ніж умовного Бетховена, бо це зачепило їхній актуальний нерв.
Баланс – це питання виживання культури. Якщо грати лише хіти – ми перетворимося на архів або музичну шкатулку. Коли ж гратимемо тільки авангард – втратимо зв’язок із широкою аудиторією. Я бачу свою роль як куратора, що вибудовує діалог епох. Нова музика краще розкривається на фоні класики. Коли ми ставимо симфонію Людкевича поруч із європейськими романтиками, ми показуємо: дивіться, це рівновеликі величини. Ми даємо новій (або забутій) музиці контекст, у якому вона звучить переконливо і зрозуміло для слухача.
– Розкажи про історію замовлення творів українським композиторам Львівським органним залом. Як з’явилася ідея?
– У 2019 році ми чітко усвідомили кризу репертуару. Виконували багато музики, але це були переважно зразки минулого або іноземна класика. Ми запитали себе: «А що залишиться після нас? Що гратимуть через 100 років про наш час?» І зрозуміли, що чекати, поки композитори самі щось напишуть і принесуть, – це шлях в нікуди.
Авторам потрібен стимул, дедлайн і гарантія виконання. Ідея народилася із бажання запустити цей двигун. Ми хотіли, щоб Органний зал став не просто сценою для відтворення, а місцем народження музики. Перші замовлення були експериментом, але коли ми почули результат, вирішили, – це має бути нашою постійною практикою.
– Чому було важливо зробити це системним проєктом, а не просто великими премʼєрами?
– Одна прем’єра – це подія. Десять прем’єр – тенденція. А системна робота роками – це створення епохи. Культуру змінює лише критична маса творів. Щоб з’явився один геніальний твір, мають бути написані десятки хороших. Системність дає композиторам право на пошук і помилку, а нам – можливість відібрати найкраще. Тільки граючи в довгу ми можемо сформувати нове покоління композиторів, котрі вміють працювати з оркестром, знають акустику залу і розуміють, що їхню працю цінують
– Як ви з Тарасом Демком обираєте композиторів для замовлення творів? На що звертаєте увагу: стиль, творчий доробок, упізнаваність, актуальність?
– Головний критерій – це наявність власного, яскраво індивідуального обличчя в музиці. Нам не важливі «розкрученість» чи кількість підписників у соцмережах. Ми дивимося в партитуру. Я звертаю увагу на професійну майстерність: як автор чує оркестр, як будує форму. Але найважливіше – чи є в цій музиці думка, нерв, емоція.
Намагаємося охопити різні генерації та стилі: від метрів, як Олександр Щетинський або Золтан Алмаші, до зовсім молодих авторів. Наша мета – показати палітру. Українська музика дуже різна, і ми хочемо, щоб у наших замовленнях ця різноманітність була відображена.
– Органний зал замовляв твори Золтану Алмаші, Олегу Безбородьку, Олександру Щетинському, Богдані Фроляк, Олександру Родіну, Сергію Пілютікову, Сергію Леонтьєву та іншим. Багато цих нових творів присвячено сьогоденню, війні в Україні. Ви даєте якісь настанови й побажання композиторам чи вони мають повну свободу творчості?
– Ми сповідуємо принцип повної свободи. Єдині обмеження, які ставимо, – технічні: склад виконавців (наприклад, для струнних або для органа) та орієнтовний хронометраж. Що стосується змісту – ніколи не диктуємо про що писати. Особливо коли йдеться про тему війни. Це занадто тонка матерія. Композитори живуть у даній реальності, вони відчувають її так само гостро, як і ми. Тому твори Безбородька, Родіна чи Пілютікова звучать так пронизливо, – адже це їхня щира рефлексія. Ми надаємо полотно, а картину малює митець.
Замовлення твору – це акт довіри. Якщо обрали композитора, значить ми довіряємо його смаку та світовідчуттю. Мистецтво не терпить фальші й «темників».
Якщо ми почнемо вказувати композитору, де має бути кульмінація або який пафос треба вкласти в образність, це буде вже не мистецтво, а пропаганда.
Наші замовлення присвячені сьогоденню не примусово, а природно. Композитор – це резонатор епохи. Ми просто даємо йому можливість звучати. І, як показує практика, саме така свобода народжує найсильніші твори.
– Після премʼєри у Львівському органному залі опус живе далі – в записах на Радіо Культура, на YouTube, у додатку Ukrainian Live Classic. Чи відстежуєте ви, як твори «подорожують» світом?
– Звісно, і це, мабуть, найприємніша частина. Прем’єра в залі – то лише поява на світ. Справжнє життя музики починається потім. Завдяки додатку Ukrainian Live Classic і бібліотеці Ukrainian Scores ми бачимо реальну географію. Коли мені пише колега-дириґент із Берліна, Нью-Йорка чи Вінниці й просить партитуру твору, який ми презентували місяць тому, – це перемога. Ми бачимо, як твори потрапляють у ротації європейських радіостанцій через партнерство з Радіо Культура. Для нас важливо, щоб партитура не лягла в шухляду. Наша місія виконана тоді, коли опус без нашої участі починають грати інші оркестри.
– Чи є твори, які стали особливо популярними? Наприклад, статистика переглядів/прослуховувань, яка вас здивувала, або повторне виконання в інших містах?
– Насправді нас вразила історія зі Стефанією Туркевич. Коли ми починали працювати з її архівами, думали, що це буде цікаво лише вузькому колу музикознавців. Але статистика в додатку Ukrainian Live Classic і на YouTube показала протилежне. Люди з усього світу – від Японії до Канади – почали слухати її симфонії. Кількість прослуховувань сягнула тисяч, що для класичної, та ще й незнаної музики – колосальна цифра. Це стало доказом того, що світ «зголоднів» за новим українським контентом. Люди почули в цій музиці європейський рівень, і це спрацювало краще за будь-яку рекламу.
Якщо говорити про всенародну популярність, то тут лідирують записи хору «Гомін». Деякі відео в соцмережах набрали мільйонні перегляди. Це здивувало нас, адже ми не робили «попсу», а співали якісну хорову музику (наприклад, обробки народних пісень чи твори сучасних композиторів). Виявилося, що аудиторія в TikTok та Instagram готова сприймати складну естетику, якщо вона подана щиро і професійно. Те, що молодь шерить відео з академічним хором, – це для мене маркер: ми зламали стіну між філармонією і вулицею.
– Повертаючись до нової музики. Після прем’єри в Органному твір можуть виконувати інші концертні зали, отримавши дозвіл від композитора і Львівського органного залу. Як виглядає цей механізм? Які твори і де вже були таким чином представлені?
– Наш принцип – максимальна відкритість. Ми не хочемо, щоб композиція, замовлена нами, залишалася ексклюзивом лише для Львова. Механізм дуже простий: ми оцифровуємо партитури і промуємо їх через платформу Ukrainian Scores. Уже є багато прикладів: опуси, прем’єри яких відбулися у нас, згодом звучали у концертних залах Києва, Одеси, Вінниці. А завдяки цифровій бібліотеці їх грали оркестри в США та країнах ЄС. Ми щасливі, коли бачимо на афіші іншого міста назву твору, який народився в стінах Львівського органного залу.
– Чи є для тебе моменти під час премʼєр, коли ти відчуваєш: «Ось зараз витворюється щось велике»?
– Іноді це відчуття приходить ще до концерту, на першій репетиції. Коли оркестр уперше читає незнайому партитуру і раптом із хаосу звуків починає вимальовуватися щось значне. Ти бачиш очі музикантів – спочатку скептичні, а потім захоплені. Коли професійні оркестранти, які зіграли тисячі концертів, раптом кажуть: «Ого, це сильно!» – ти розумієш, – постає дещо геніальне. Прем’єра – це вже свято для публіки, а моє відчуття «великого» народжується в робочому процесі, коли партитура оживає.
– Чи відчуваєш ти, що роль дириґента сьогодні – це вже не тільки робота зі сценою, а й культурний менеджмент, формування контекстів?
– Абсолютно. Часи, коли дириґент міг просто вийти, відмахати паличкою і піти, минули. Сьогодні дириґент – це куратор і комунікатор. Партитура не існує у вакуумі. Моє завдання – пояснити, чому ми граємо цю музику зараз. Чому Барвінський резонує з нашим болем, а Бортнянський – із надією. Роль диригента розширилася до місії архітектора культурного простору: я маю збудувати місток між історичним твором і сучасною людиною, яка прийшла на концерт після новин про обстріли. Це вже не просто музикування, це праця зі смислами.
Щоб оркестр звучав, потрібна не лише репетиція, а й стратегія: де ми це зіграємо, хто це почує, як ми це запишемо. Якщо я не буду думати як менеджер, музика залишиться в стінах репетиційної бази. Тому так, я відчуваю цю зміну: моя сцена тепер – не тільки подіум у залі, а й медійний простір, де ми боремося за увагу до української культури.
– Що для тебе означає номінація на Шевченківську премію разом із Тарасом Демком за роботу, яка поєднує творчість, менеджмент і культурну дипломатію?
– Ця номінація важлива тим, що відзначає результат синергії. Вона показує, що в Україні починають цінувати не лише «чисте мистецтво», а й інституційну спроможність. Для мене це знак того, що наш підхід – поєднувати пошук партитур, виконання, цифровізацію і промоцію – є правильним. Ми не просто зіграли концерт, ми створили систему, яка працює на державу. Номінація підтверджує, що культура сьогодні – то складна, багатовекторна робота.
– Як би ти описав місію Львівського органного залу сьогодні – для України й світу?
– Наша місія для України – бути місцем сили. Люди приходять до нас, щоб видихнути, відчути ґрунт під ногами, через музику пережити те, що неможливо сказати словами. Ми лікуємо душі та гартуємо дух. А для світу наша місія – бути гучним голосом суб’єктності. Ми показуємо, що Україна – це не «територія війни», а давня, потужна європейська цивілізація, яка має велику культуру. Органний зал працює як транслятор: ми беремо українські сенси і робимо їх зрозумілими й видимими для всього світу. Ми доводимо, що живі, ми творимо і нас не знищити.
Автор: Діана КОЛОМОЄЦЬ
Диригент: Іван Остапович
Концертна організація: Львівський будинок органної і камерної музики
Джерело: mus.art.co.ua
|