| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Сергій Леонтьєв: «Створювати красу навіть у темні часи»
17 жовтня, п'ятниця
Поширити у Facebook
Композитор нової генерації Сергій Леонтьєв про свою дебютну симфонію, написану для Львівського органного залу, про тривогу, надію й силу форми
18 жовтня у Львівському органному залі відбудеться світова премʼєра Першої симфонії сучасного українського композитора Сергія Леонтьєва. Твір написано на замовлення директорів Органного залу – Івана Остаповича й Тараса Демка – у рамках стратегії розвитку української академічної музики Ukrainian Live Classic.
Це вже сьома симфонія, яка побачить світ завдяки Львівському будинку органної та камерної музики.
Перед премʼєрою ми поспілкувалися з автором, Сергієм Леонтьєвим, молодим українським композитором, який уже підкорив сцени від Києва до Нью-Йорка.
Його музика звучить у кіно, на фестивалях і в концертах найкращих оркестрів, а за плечима – престижні премії та міжнародні перемоги.
Про його Першу симфонію, життя у Лос-Анджелесі й те, як українська музика підкорює серця по всьому світу, читайте в цьому інтервʼю.
– Ви пишете симфонію на замовлення Львівського органного залу. Як сприйняли пропозицію співпраці?
– Я вважаю це великою честю. Відверто – мріяв про оркестрове виконання у Львові й водночас відчував трепетний виклик, адже терміни для створення доволі стислі.
Ми знайомі з Іваном Остаповичем, чудовим дириґентом і директором Органного залу, ще зі студентських років. Тому таке запрошення має для мене й особисте значення, – як продовження творчого й людського діалогу крізь час.
– Це буде ваш перший твір у даному жанрі?
– Не перший симфонічний опус, але перша симфонія. І я бачу це не лише як можливість реалізувати давню мрію, а й спосіб висловитися на теми, котрі для мене особливо важливі зараз. У процесі роботи я думаю і про традицію, і про сучасність, і про те, як симфонічна музика може звучати сьогодні, залишаючись близькою слухачам.
– Розкажіть про ідею cимфонії? Чи має твір назву? Чи закладали ви в нього програмність?
– Симфонія для мене стала не лише творчим завданням, а й особистою подорожжю. У ній я намагався зафіксувати досвід останніх років – відчуття тривоги, невизначеності, пошуку відповіді на питання «що далі?» та водночас прагнення рухатися вперед, створювати красу навіть у темні часи. Це – своєрідна музична хроніка внутрішнього світу, де драматичні й ліричні епізоди співіснують поруч, як це буває і в житті.
Твір має програмний характер, проте він радше візуальний, ніж текстовий: слухачеві не обов’язково знати сюжет заздалегідь, адже емоції постають безпосередньо через музику. Я намагаюся втілити образи, які слухач сам відчитає, виходячи з власного досвіду: комусь вони нагадають кадри з фільму, комусь – особисті переживання чи навіть сни. Музика не потребує пояснювального тексту, вона має відкривати простір для уяви.
У симфонії відчувається мій кінематографічний досвід: я мислю оркестром так, ніби малюю картини, – через колір, світло, рух. Разом із тим – дотримуюся логіки форми, щоб не втратити відчуття цілісності. Це поєднання допомагає мені зберегти баланс між емоційною експресією й внутрішнім порядком, спонтанністю і строгістю.
– Робота на замовлення для вас не є чимось новим. Розкажіть, як ви її вибудовуєте. Як налаштовуєтеся? Що надихає?
– Так, уже багато років я пишу на замовлення, і це переважно кіномузика. Часто йдеться про дуже стислі терміни й великі обсяги матеріалу, тому з часом у мене виробилися власні робочі методи. Але я завжди з особливою радістю беруся за академічні твори, адже саме вони дають змогу глибше висловити власні ідеї й розширити музичний світ, у якому я живу.
Народження будь-якого мого музичного твору починається зі створення файлу в Sibelius (комп’ютерна програма для набору музичних партитур. – Ред.), мелодії за інструментом з олівцем і папером або в нотатках iPad. Це може бути невеликий мотив чи довша фраза, але саме вона диктує тональність, емоцію, драматургічний каркас, навколо якого поступово вибудовуються гармонія, фактура й розвиток музичної тканини. Далі я роблю начерки тем, надаю їм певної структури в сукупності різних звукових елементів, продумую контрапункти й формую оркестрування. Потім повертаюся та деталізую – це допомагає тримати контроль над формою і водночас не втрачати живу енергію творчості.
Щодо налаштування, то в мене є маленькі ритуали: філіжанка свіжозвареної кави в турці або еспресо з чимось солодким ніби перемикає мозок у «робочий режим». Або ж довгі прогулянки, коли я думаю про майбутній опус і дозволяю образам та ідеям визрівати природно. Але, якщо чесно, моє головне джерело натхнення – сама музика. У момент, коли я пишу, виникає відчуття, що все стає на свої місця, і саме це дарує мені наснагу продовжувати.
– Ви поєднуєте академічну композицію, кіномузику й електроакустичні експерименти. Що для вас є центром, ядром, від якого відходять ці напрями? Як перемикаєтеся на різні стилі?
– Останнім часом я міркував над цими питаннями і дійшов висновку, що для мене центром завжди були одразу академічна композиція та кіномузика. Академічна композиція дає можливість досліджувати форму, гармонію, контрапункт і розвивати власну інтонаційну мову. Кіномузика ж потребує образного візуального мислення, побудови емоційних арок і співпраці в команді з режисером, адаптуючи музику до конкретного контексту в кадрі.
Але парадоксально те, що я не відчуваю різкого переходу між стилями. Коли працюю, я одночасно керуюся академічною логікою, драматургією кіномузики та досліджую нові звукові текстури через електроакустичні експерименти. Для мене це органічний процес, де всі напрями взаємопроникні й підсилюють одне одного. Я думаю, це особливість мистецтва ХХІ століття.
– Які з власних творів стали для вас знаковими, доленосними?
– Сподіваюся, вони ще попереду! Одним із найуспішніших я вважаю Симфонічну сюїту «Паперові птахи» (2019) – за творчим масштабом, прем’єрним виконанням за участі Національного симфонічного оркестру України під орудою Володимира Сіренка у Будинку звукозапису Українського радіо і виданням нот «Музичною Україною». З особливою теплотою згадую велику увагу та щирість, яку Володимир Федорович приділяє кожному музичному творові та композиторові.
Особливою сторінкою мого творчого життя є твори для саксофона, фортепіано і оркестру, які я створив для Романа Фотуйми (саксофон) і Дар’ї Шутко (фортепіано): «Сонатина» для саксофона-альта і фортепіано (2020), «Концертино» для саксофона, фортепіано й оркестру (2021), «Ноктюрн» для саксофона, фортепіано й оркестру (2022). Деякі з них були записані, видані ноти. По цих творах навіть почали з’являтися наукові роботи, що свідчить про продовження їхнього життя поза концертною сценою.
За кількістю співпраць з оркестрами – «Маленька Бахіана» для скрипки, віолончелі, струнних та клавесина (2023), яка в Україні виконувалася «Київською камератою» (дириґент – Олег Маринченко), «Київськими солістами» (дириґент – Ігор Пучков), Київським камерним оркестром Національної філармонії України (дириґент – Юрій Літун), «Віртуозами Львова» у Львівській національній філармонії (диригент – Юрій Літун), оркестром Капели імені Бориса Лятошинського Національного будинку музики України (дириґент – Богдан Пліш), та готується прем’єра у США 2026 року. Мене надзвичано тішить, що з кожним дириґентом і колективом залишаються найтепліші спогади від творчої співпраці, а це – надзвичайно цінно для композитора.
– Ви навчалися у таких різних педагогів, як Леся Дичко й Ігор Щербаков, а також у кінокомпозиторів із Голлівуду. Що найважливіше винесли від кожної зі шкіл?
– Мені надзвичайно пощастило вчитися у багатьох чудових педагогів, чий досвід надихав мене ще в студентські роки й став міцною професійною опорою у моїй теперішній творчості. Кожен із них дав мені унікальні інструменти для вирішення художніх завдань. Ігор Щербаков відкрив свободу в творчості й уміння вибудовувати цікаві форми, а також навчив брати на себе життєві й мистецькі виклики. Леся Дичко прищепила академічну дисципліну, охайність в оформленні музичного матеріалу, вміння шукати особливі фарби оркестрування та гармонії. Зараз з’являється багато матеріалів у медіа з критикою української освіти, але мені пощастило, в моєму випадку саме українська освіта дала той фундамент, який потрібен для професійної роботи, але це вже окрема тема.
Голлівудські композитори, у яких я мав щастя брати майстеркласи, працювати й спілкуватися, показали, як бути частиною творчої команди під керівництвом режисера, працювати в умовах дуже коротких дедлайнів, експериментувати і знаходити сили тоді, коли здається, що їх більше немає. Я особливо ціную стару школу Голлівуду – це час, коли не існувало комп’ютерних технологій, а поріг входу в професію був високим. Це справжні майстри, у яких завжди є чому навчитися. Мені важливо передати й своїм учням цей досвід і знання, адже професія композитора потребує постійного самовдосконалення та навчання протягом усього життя.
– Ви писали музику для ігрового, документального й анімаційного кіно. Чим відрізняється робота композитора в цих жанрах?
– Праця над фільмом для мене щоразу починається ніби «з чистого аркуша». Адже сенси та образи в кожній картині різні, так само як жанри й навіть підходи режисерів. Наприклад, якщо йдеться про ігрове кіно, то музика має особливу вагу в драматургії: вона підкреслює психологію персонажів, атмосферу, допомагає глядачеві глибше зануритися в сюжет. У документальному фільмі акцент часто зміщується на достовірність і автентичність, тут дуже важливо знайти баланс між емоційністю й тим, щоб не перекривати головне – реальність. А в анімації музика відкриває набагато ширший простір для композиторської фантазії: вона може перебільшувати події, жартувати звуками, підкреслювати динаміку рухів чи навіть гратися з глядачем.
Якщо ті самі підходи, що добре працюють в анімації, застосувати в серйозному ігровому фільмі, вони дадуть лише комічний ефект. Тому, беручись за новий проєкт, я завжди шукаю особливу «мову» музики, яка відповідатиме саме цій історії та її режисерському баченню. Певен, що це мені вдається.
– Ви стали членом кількох міжнародних професійних асоціацій у США. Чому для вас було важливо увійти до тих середовищ і що це дає українському композиторові? Як сприймають українських митців зараз у штатах?
– У США важливою складовою діяльності композитора є активна взаємодія з іншими митцями – тут дуже насичене соціальне музичне життя і важливо бути його частиною. Кожна асоціація проводить онлайн і офлайн події, де можна відвідувати покази найновіших голлівудських фільмів і серіалів від Netflix, Apple TV, Disney, HBO, побувати на зустрічах із відомими композиторами, як-от Ганс Ціммер, Томас Ньюман, Александр Деспла, поспілкуватися з колегами, які діляться досвідом, розповідають про особливості роботи та виклики створення кіномузики, а також охоче дають поради. Творчі спілки і в США, і в Україні формують професійне ком’юніті, підтримують фахівців і забезпечують високий рівень розвитку мистецтва.
Водночас до українських митців ставляться з живим інтересом і зацікавленістю, музиканти хочуть виконувати нашу музику. Я надзвичайно тішуся творчій співпраці з чудовою піаністкою та єдиною з українок володаркою GRAMMY Надією Шпаченко, яка багато років живе в Лос-Анджелесі. Саме завдяки її відданій праці та програмі «Unbreakable Spirit: Music of Resilience» публіка різних штатів США може відкривати для себе українське академічне мистецтво.
– Наразі ви мешкаєте в Лос-Анджелесі. Які у вас стосунки з цим містом? Чи стало воно вашим?
– Жити в Лос-Анджелесі – це було якоюсь абсолютно паралельною реальністю у моїх думках і водночас мрією, яка справдилася. Коли я мешкав у тихому Каневі, приїжджаючи до Києва на прем’єри та ділові зустрічі, Лос-Анджелес здавався містом з іншою швидкістю існування, і тепер я поступово це відчуваю на власному досвіді. Я думаю, що досі перебуваю в стані адаптації, але коли запитую себе, чи подобається мені тут – відповідь завжди «так».
Місто дає простір для творчості й надихає на роботу над кіномузикою та академічною композицією. Тут я маю можливість бути частиною великих кіно- і музичних подій, концертів кіномузики голлівудської класики, Джона Вільямса, Александра Деспла, та класичної академічної музики з LA Philharmonic в Hollywood Bowl та Disney Hall, що дозволяє спілкуватися з талановитими музикантами, композиторами, режисерами, продюсерами з усього світу. Водночас Лос-Анджелес дозволяє мені підтримувати зв’язок із Україною та нашею музичною спільнотою, і це дуже важливо для мене особисто.
А ще в Лос-Анджелесі багато надзвичайно талановитих українців, серед яких відомі музиканти, режисери, музичні продюсери, звукорежисери – усі вони висококласні спеціалісти та чудові люди.
– Як вам вдається комунікувати з Україною? Адже з часу, коли ви перебуваєте за кордоном, відбулися премʼєри кількох ваших творів, наприклад, «Мелодії зимових лісів» для кларнета соло (2024) на замовлення Дмитра Пашинського (Київ) та «Стус. Триптих» для тенора й фортепіано (2024), замовлення Микити Олійника (Київ).
– Україна завжди зі мною, навіть коли я далеко. Багато моїх творів народжуються завдяки феноменальним музикантам нашої молодої генерації, які, на велике щастя, є ще й моїми друзями. Це і цикли для Романа Фотуйми (саксофон) та Дар’ї Шутко (фортепіано), а також «Маленька Бахіана» для Влада Примакова (віолончель).
Цикл на вірші Василя Стуса я почав уже за кордоном, надихнувшись поетичною збіркою, подарованою Микитою Олійником (тенор), моїм другом, якого я знаю ще з дитинства. Це складний психологічний цикл, але і в ньому є світло надії.
А твір із Дмитром Пашинським (кларнет) виник під час наших зимових прогулянок лісами Німеччини. Ми говорили про життя, війну, еміграцію, і мені захотілося передати ці переживання музично.
29 вересня прозвучали прем’єри моїх творів «Елегія» для скрипки, саксофона та фортепіано (за мотивами вірша Василя Симоненка «Лебеді материнства», 2023) та «Urban Dreams» («Тіні й відлуння»), настрої для фортепіано соло (2025) на Kyiv Music Fest-2025. Я хочу, називаючи свої твори, говорити, що вони безпосередньо про війну, але вона звучить у кожному з них як невидима тінь часу, в який ми живемо. Для мене важливо, щоб, навіть при моєму перебуванні за кордоном, моя творчість відображала українську реальність і досвід, а музика продовжувала підтримувати зв’язок із рідними, друзями та слухачами в Україні. Це, напевно, і є найщиріший спосіб залишатися частиною спільноти через музику, яка промовляє сама за себе.
– Яким ви бачите майбутнє української музики в світі? У чому наша унікальність? Чим ми можемо бути цікавими для глобальної сцени?
– Вірю, що українська музика здатна торкатися сердець людей у всьому світі й для мене важливо, щоб наші твори звучали на міжнародних сценах. Я постійно отримую дуже теплі відгуки від американських, австралійських, швейцарських, турецьких, італійських та інших музикантів і слухачів із різних куточків нашої планети. У нас справді чудове мистецтво, і я вважаю, що наша сила – в поєднанні глибокої емоційності та професійності.
Головними сильними сторонами українських митців і музикантів я бачу велику працьовитість, високий рівень виконавської майстерності, до якого ми постійно прагнемо, і широку ерудованість у багатьох темах. Це сприяє творчій співпраці та обміну ідеями. А ще – наша любов до українського мелосу, яка робить музику щирою, яскравою і легко впізнаваною на міжнародній сцені. Це дуже надихає та мотивує нести українську культуру в світ.
****
Сергій Леонтьєв – композитор, кандидат мистецтвознавства. Лауреат Премії імені Левка Ревуцького (2019), член Асоціації електроакустичної музики України (2016), Національної спілки композиторів України (2017), Товариства композиторів і ліриків (США, 2024), Американського товариства музичних аранжувальників і композиторів (США, 2025).
2015 року закінчив магістратуру Національної музичної академії України імені Петра Чайковського за спеціальністю «Композиція» (класи композиції професора Ігора Щербакова, оркестрування – професорки Лесі Дичко), 2018 року – аспірантуру того ж вишу на кафедрі теорії музики (науковий керівник – кандидат мистецтвознавства Микола Ковалінас). Стипендіат Президента України для молодих письменників і митців у сфері музичного, театрального, образотворчого, хореографічного, естрадно-циркового мистецтва та кіномистецтва (2018, 2019), програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia» (2016), фіналіст міжнародного конкурсу кінокомпозиторів «Krakow Film Music Festival» (2020) та переможець програми «British Council» і Довженко-Центру «Envision Sound» (2018), а також програми Спілки композиторів Республіки Литва «Druskininkai Artists Residence» (2013). 2016 року стажувався в Музичній академії імені Кароля Шимановського у Катовіце (Польща), клас професора Марека Топоровського. Як клавесиніст і органіст виступав із концертами у Франції, Австрії, Польщі та Україні.
Є автором музики до художніх, документальних, анімаційних фільмів та наукових статей, присвячених музичній композиції в ігровому кінематографі. Кіномузиці навчався у знаних композиторів: Ігоря Стецюка, Алли Загайкевич, Річарда Белліса, Евана Еванса та Майкла Прайса; брав участь у майстеркласах всесвітньо відомих кінокомпозиторів Александра Деспла, Денні Ельфмана, Гаррі Грегсона-Вільямса, Джона Павела, Ейтора Перейри та Едуарда Артем’єва.
Творчий доробок композитора становлять опуси різних жанрів: камерно-інструментальні та симфонічні, хорові мініатюри, електроакустична, естрадна музика. Його твори виконуються в Україні, США, Канаді, Франції, Італії, Австрії, Німеччині, Польщі, Литві та Китаї у рамках фестивалів («Музичні прем’єри сезону», «EM-visia», «Два дні та дві ночі нової музики», «Фарботони», «Книжковий арсенал», «Німі ночі»).
Музика композитора звучить на телебаченні, по радіо, на концертних майданчиках у виконанні провідних українських колективів: Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України, Національного ансамблю України «Київські солісти», Національного ансамблю солістів «Київська камерата», Київського камерного оркестру, Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова», Державного академічного естрадно-симфонічного оркестру України, Академічного камерного хору «Хрещатик», ансамблю «Sed Contra Ensemble” та інших.
Автор: Діана КОЛОМОЄЦЬ
Концертна організація: Львівський будинок органної і камерної музики
Концертний зал: Концертний зал Львівського будинку органної і камерної музики
Джерело: Журнал "Музика"
|