|
|
МУЗИКА ЯК ШЛЯХ ДОДОМУ (майже музичний есей)
12 грудня, п'ятниця
Поширити у Facebook
Мій улюблений філософ Мераб Мамардашвілі свого часу розповідав про шлях додому. «Для народу дуже важливо визначитися, яке минуле говорить в нас, а воно говорить… Для нашої плоті прийшов час виходу з одного поля і входу в інше». Які суголосні українцям нині слова! У далекому 1990-му ще перед парадом суверенітетів Мамардашвілі пророкував вихід народів з-під колоніальних впливів і називав цей процес «шляхом додому».
Повернене почуття самості, оте саме «пам’ятай про Батьківщину!» ніколи не давалося легко і кожен з народів пострадянського простору переживав його по-своєму – через політичні, економічні, складні соціальні процеси… Але опорою в цьому шляху завжди була культура, в якій національні коди завжди закарбовані найфактурніше.
Коли підходиш до тбіліського оперного театру ввечері, з нього як з великої екзотичної скриньки звучить істинно грузинська субстанція. І це не метафора, музика лине на проспект Руставелі з великих репродукторів. Здається, що тут б’ється серце цієї нації – її музика, яка також прокладала грузинам дорогу додому, де б вони не були.
Щаслива доля і бажання побувати на місці спочинку великої Лесі, а вона померла в невеличкому гірському селищі Сурамі, привели мене осінніми днями в столицю Грузії. І ще одне запрошення - 9 листопада в Тбілісі відбулась світова прем’єра Концерту для віолончелі з оркестром композитора Отара Татішвілі (Otar Tatishvili). А презентував твір відомий український віолончеліст Олександр Пірієв.
Знакова мистецька подія відбулась на сцені Оперного Театру Тбілісі (Tbilisi Opera and Ballet State Theatr) з нагоди 70-річчя маестро. Вона складалася з різноманітних творів митця, які демонстрували багатогранність його таланту: Симфонія, Концертштюк для фортепіано з оркестром, Скрипковий та Віолончельний концерти.
Кожна аналогія хибує, але для української аудиторії порівняю вплив та внесок Отара Татішвілі з нашим Ігорем Покладом. Грузинський композитор належить до так званої «старої школи» – генерацій митців, слава до який прийшла ще у минулому ХХ столітті. Невід’ємною складовою їхньої популярності стали пісні, масмедійність та музика кіно. Їх ще називають «мелодистами», адже головною структуроутворюючою складовою їх творів виступає саме Мелодія.
Cьогодні це вже скоріше поодиноке явище. Пошуки радикально нового стилю композиторами «нововіденської школи» та екстравагантний авангард «шестидесятників» мали разючий вплив на мистецтво композиції в Європі другої половини минулого століття, який триває донині. І в цьому бурхливому процесі лише поодиноким митцям вдалося зберегти найцінніший геном музики – саму Мелодійність.
Часто на концертах академічної музики я очікую серед складних і почасти травматичних пошуків появи саме мелодії, її розвитку, утвердження, проникнення в спраглу субстанцію людського єства. Тим ціннішою для мене стала зустріч з творчістю Отара Татішвілі. Тому хочу поговорити саме про академічну музику, оскільки з середини минулого століття мелодизм сміливо мігрував з концертних залів у кінотеатри, де знайшов новий ефективний контакт з аудиторією.
Композитор Отар Татішвілі, на мій погляд, має особливий талант - це дар народжувати неймовірні за красою і цілісністю мелодії. За своє життя він створив понад 200 і вони стали відомими на всю Грузію піснями, отримавши статус «народних». До ювілею митця грузинське телебачення зняло серію вишуканих концертних кліпів. Тому не лише можемо прочитати перелік у Вікіпедії, а й послухати живе виконання. «Казка зникає», «Де ти», «Піросмані», «Думав, що кохав», «Осінній передзвін» і звичайно ж - «Пісня про Тбілісі». Ніжні, трепетні мелодії з гострим присмаком грузинської пристрасті.
Описувати музику словами – годі й братися. Але старий добрий журналізм проситься в мою оповідь в аналогіях певних місцинок, які я відшукала в Тбілісі. Осіннє місто дихало теплом наче вигнуті хлібинки шоті, проникало шурхотом платанового листя, запахами останніх квіток на фоні хмарочосів та бронзових пам’яток. Останній раз я була в Тбілісі у 1989, за декілька днів до зловісної «ночі саперних лопаток» , коли радянський спецназ розганяв мирну демонстрацію. Саме з тих днів і почалося вже згадуване повернення Грузії до себе додому.
Організатори ювілейного концерту очевидно також не взялися до марної справи – говорити про музику. Так незвично для української практики – ювілей не відкривався промовами та виступами функціонерів, натомість звучала сама музика! І це засвідчувало шляхетний принцип – не аналізувати, а демонструвати, не нав’язувати визначення, а дати відчути сам об’єкт. Але описи й представлення таки були, і дуже доречні. Зірковий склад виконавців та досягнення маестро відобразилися в буклеті-каталозі, який отримав кожен глядач. Зберігаю це вишукане видання і я.
Вечір відкрив Концерт для скрипки і струнних. Починати мистецький захід – завжди подвійна відповідальність. Створений у 2011 році, цей твір неодноразово виконували на батьківщині композитора і за межами Грузії. Віртуозна скрипалька з Казахстану Аїда Аюпова вже презентувала Скрипковий концерт на сцені рідної філармонії в Алмати. І з першої ноти стало зрозуміло, що вона повною мірою контролює всі нюанси. Як на мене, особливо вдало прозвучали обидві каденції Концерту. У ці моменти можна було якнайкраще відчути задум композитора та пересвідчитися у таланті виконавиці. Саме полотно музичного твору – вишукане, різноманітне.
Незважаючи на те, що в деяких моментах оркестр «накривав» солістку - Аїда вміло «випірнала» з глибин, і звучання скрипки прорізало повітря, торкаючись стелі театру. А мене понесло прямими і світлими вулицями Тбілісі. Я наче підходила і віталася з її бронзовими фігурками – персонажами одвічного грузинського епосу пошанування Життя. Скрипка і струнний оркестр – у кожного з них своя місія. Кожна зустріч – окремий штрих, нюанс. І далі наче смичок піднімає тебе від буденного до вічного – до високого неба. Таке філігранне інтонування зазвичай властиве європейській скрипкової школі. Притаманне воно і солістці, адже Аїда Аюпова довгий час навчалася у Відні.
Продовжив програму Концертштюк «Deja Vu» – один з найвідоміших фортепіанних симфонічних творів Татішвілі. Його представила піаністка Тата Лічелі (Tata Licheli) - відома в Грузії піаністка, зокрема, і як виконавиця сучасної музики. Зала відразу ожила по-особливому. Так відбувається, коли на сцену виходить улюблениця публіки, появу якої очікують. Відразу став відчутним контакт між солісткою, диригентом та самим оркестром. Її натхненна гра народжувала відчуття, що вона особисто і дуже щиро захоплена твором.
Захват і повне занурення в матеріал, яке відчувала піаністка, її висока професійна майстерність – все це емоційно «інфікувало» публіку. Овації продемонстрували, що солістка повною мірою розкрила задум композитора. Ну, а я? Мені згадалися в’юнкі доріжки ботанічного саду, колекція хризантем – строката і ніжна водночас. Майданчик з серцем для фотографування молодят. На якомусь повороті, неначе на новій музичній фразі, здавалося, що це вже все і більшої гостроти вражень не досягнути. Але тут з’явилися піки кипарисів і як домінанта - на сусідньому схилі велика і непереможна Мати-Грузія. Грузинський джаз… як це органічно! Саме в цій гористій місцині - за ущелиною смокв і водоспадом, маленькими будиночками, які туляться над урвищем, але ніколи не впадуть… Тут особливо відгукнулися мені джазові акценти цього неймовірного твору, в якому зберігається все багатство класичної музики і водночас звучать ритми сьогодення.
Друге відділення концерту обіцяло бути особливим, адже очікувалася світова прем’єра. А це завжди хвилювання. Концерт для віолончелі з оркестром! Як прозвучить? Чи переконливо? Як сприйме публіка? Та й взагалі, беручи до уваги, що концерт був написаний ще у 2014 –му, а довгоочікувана прем’єра має відбутися на ювілей Майстра – через 11 років! Пригадалася фраза композитора Євгена Станковича. «Композитор, народивши твір більше не має на нього впливу. Подальша доля твору залежить лише від Виконавця». Історія знає багато прикладів, коли від успішної або провальної премʼєри твір жив далі, чи йшов у небуття… Відтак важливим був вибір першого виконавця, а для нас особливо важливо, що ним став український віолончеліст-віртуоз.
Ім’я Олександра Пірієва найбільше відоме в Україні. Це пов’язано з його масштабною творчою і концертною діяльністю. У контексті сучасної національної музики він посідає одне з чільних місць у когорті її виконавців та популяризаторів. Одразу згадується, що найвідоміші композитори України Мирослав Скорик та Євген Станкович присвятили музиканту свої твори і довірили перше виконання. Окрім іншого, він був першим презентантом музики таких відомих українців як Ігор Щербаков, Віктора Степурко, Сергій Бедусенко і азербайджанської композиторки світової слави - Франгіз Алізаде.
Тричастинний концерт Татішвілі в своєму загальному образі нагадав мені концепт одного з оперних шедеврів Пуччіні. Мова про оперу «Манон Леско». З велетенською першою частиною та компактною другою і третьою частинами (актами).
Жанровою основою першої частини твору став вальс. Нестандартний вибір, адже це точно не найпоширеніший жанр для композиторів, які народжували віолончельні концерти. Вальс здавався безкінечним у своїх варіаціях і переривався вставками виразних гармонійних структур епохи на межі XVIII-XIX ст. Відтак Татішвілі продемонстрував Неокласицизм та Неоромантизм у всій красі. Не дивлячись на потужний звук віолончелі, були моменти, коли оркестр все ж «накривав» соліста. Можливо емоції самих музикантів симфонічного оркестру Оперного театру зашкалювали від відчуття сценічного народження твору, чи може акустика зали розрахована на розміщення оркестру не на сцені, а в його історичному місці – в ямі… Але ці миті були теж цінними, даючи нам відчути нерв першого звучання.
Найбільшого враження у першій частині Концерту дала велика каденція. Як правило, це завжди найпоказовіший момент, який виявляє виконавську майстерність соліста. І тут український віолончеліст продемонстрував все різноманіття та можливості свого інструмента. І дійсно, віолончель може бути всім, чим тільки захоче – скрипкою, контрабасом, собою і навіть тишею. Коли на найвищій ноті музикант зводить смичок над головою як переможець підносить меч. Каденція першої частини – велике одкровення, своєрідний твір у творі. Здавалося, що я чую історії з життя автора і це був барвистий і драматичний… тост, сповнений мудрості. Саме так грузинські здравиці звучать за традиційним застіллям. Соліст тонко відчув ці інтонації і проспівував нам їхню неоднозначність та глибину.
Враження це магічно захопило публіку в залі і пауза після останньої ноти перервалася бурхливими оваціями. Це був один з показових моментів народження твору, коли слухачі не втримались від моментальної реакції, не чекаючи завершення всього твору. А я тим часом продовжувала свою уявну мандрівку Тбілісі і пригадала перший підйом над містом на фунікулері. Він був доволі довгим і давав можливість поволі відкривати іншу, воістину космічну красу міста. Міста на горі і міста згори!
Друга частина Віолончельного концерту об’єднала у собі всю експресію грузинського мелосу. Після емоційного початку ритмічних сплесків мелодія набула більш філософського характеру. В той же момент звук віолончелі отримав певну завуальованість. О, так це були хмари над містом, які робили його таємничим! Це було так характерно для грузинів, які на перший погляд такі веселі і компанійські, і тільки далі, май терпіння, вони відкриються перед тобою - філософи і мудреці. Як згодом поділився зі мною виконавець, саме таким і був задум автора – змінити сам тембр віолончелі. «Маестро Татішвілі використав незвичний для струнного інструменту метод – мелодії у цій частині написані у тональності з 6 бемолями, тобто максимально понижено, – розкриває особливості твору Олександр Пірієв. - Враховуючи, що деки віолончелі, які майстер теж настроює, так само резонують у певних висотних нотах, це автоматично додало абсолютно незвичайного тембрального звучання.»
Фінал концерту ще раз підтвердив статус Отара Татішвілі як видатного композитора-мелодиста. Цю частину можна сміливо назвати хрестоматійною, створеною за всіма канонами трьохчастиної форми з кодою. Часом виникала думка, що окремі фрагменти ми вже чули і тому впізнавали.
Безперечно, саме світова прем’єра цього масштабного твору стала кульмінацією ювілейного вечора Отара Татішвілі. Зал вибухнув оваціями, коли виконавець підніс над головою вже не смичок, а нотний зшиток, віддаючи найвищу шану саме творові і авторові. Достойний, шляхетний жест музиканта… Як на мене, Олександру Пірієву вдалося розкрити задум Отара Татішвілі. Напевно, став у нагоді багаторічний досвід музиканта, який комунікує з уславленими творцями Мелодій. А ще я мрію, щоб цей твір і надалі звучав у виконанні Олександра і у Грузії, і в Україні, і в Німеччині, де музикант живе і грає зараз.
Несподіваний і потужний, сповнений оригінальних і дуже чистих вібрацій, Концерт претендує на взірець масштабного твору для віолончелі світового рівня. А високохудожнє виконання українським віртуозом дає надію, що твір увійде як канонічний у репертуар віолончелістів світу. І наостанок хочу скинути уявного капелюха перед професіоналізмом музикантів симфонічного оркестру Оперного театру Тбілісі та самим Диригентом – маестро Давітом Мукерія.
Ну, а шлях додому? Він потужно зашитий у музичне полотно, де грузинська мелодика додає скоріше шарму, аніж екзотичності. Думалося про те, що грузинська гостинність і толерантність проявилася цього вечора також у тому, що на сцені виступали запрошені солісти. Гарна світова практика, яка дозволяє побачити музику як мову всесвіту, надати звучанню міжнародного рівня.
Моя оповідь була б не повною, якби я не згадала величний фінал того вечора - Першу Симфонію Отара Татішвілі. Цей твір, маючи власну назву "Memento patriam" , утверджує погляд автора на сьогодення і формує основне послання. Вислів з латини звучить суголосно нашим відчуттям, нашому великому болю. У світі перенасиченому інформацією і агресією, митці, розпорошені і здавалося б, позбавлені можливості впливати на соціум – продовжують свій шлях! Вони опираються на найголовніше – почуття справжності і вічних цінностей. Мото симфонії в перекладі з латини означає "Пам'ятай про батьківщину".
Марʼяна Ангелова.
Спеціально для Music-Review Ukraine.
Тбілісі-Київ.
Автор: Марʼяна Ангелова
Фото: Георгій Абдаладзе
Виконавець (артист): Олександр Пірієв
|